З письменницького зошита

Від інтернету — до... паперового формату!

Короткі оповідки, що у автора цих рядків увійшли до циклу “З письменницького зошита”, з'являлися в інтернеті. На сайті “Мала Сторінка”, на Письменницькому порталі Пилипа Юрика. Та і на футбольному сайті “Динамо від Шурика” теж.

А це вже справа дійшла і до паперових видруків.

У двох номерах журналу “Склянка часу” з'явилися дві потужненькі публікації. Кожне оприлюднення творів важливе по-своєму. Коли щось з'являється в інтернеті, то ознайомитись з надрукованим усе ж може немала кількість читачів. Коли ж це побачило світ у паперовому виданні, а там тиражі нині аж ніяк не надмірні, то це уже ближче... до книговидання. А це теж важливо.

Бо і кожна публікація залишає про себе певне враження. Хвилює по-своєму. І, врешті-решт, як зернини, кинуті у борозну, породжує нове колосся ідей. Ідей вже щодо інших публікацій. Бо творчість — це процес... який, бува, усе ж бере паузу. Але ж таки — ненадовго!

Ну, й оголосили!

Це було ще у радянські часи. Комсомол проводив огляд пісні, у якому брали участь і естрадні виконавці, і ті, хто тяжіє до жанру авторської пісні. Все це проходило у літньому театрі одного з черкаських парків.

Запам'ятався такий епізод. Ведуча оголосила:

– А тепер виконає власну пісню… вантажник такого-то виробничого об'єднання.

Публіки в залі було немало, і публіка сприйняла почуте абсолютно нормально – і справді ж, а чому б вантажнику і не співати авторську пісню, та і не створювати її! Але ж автори – люди схвильовані, люди до певної міри самолюбиві, і тому бард достатньо міцної статури, що вийшов на сцену з гітарою, не зміг не прокоментувати сказане:

– Ну, ви мене і оголосили! Ніби я вийшов на сцену… з мішком.

Як треба ходити

Навіть звичайні дії, коли людина опиняється у центрі уваги, треба виконувати якось по-особливому. І не завжди усталені і звичні у побуті рухи виявляються доречними і прийнятними. Скажімо, на сцені чи в урочистій обстановці. Або у кіно. Навіть документальному.

Згадалася розповідь одного з черкаських поетів. Поета, що займався і перекладами. Зокрема перекладав прибалтів. І мав немало знайомих серед митців. Художників та кінематографістів.

Колись один з режисерів, а він знімав фільм документальний, попросив його:

• Пройди по алеї парку... А ми знімемо. Пройди, ніби ти звичайний перехожий...

Поет зробив те, що його просили. І все ж не догодив надто вимогливому режисеру. Бо той не подякував, а усе ж дорікнув:

• Ну, ти ходиш, як...

І далі йшло не дуже гарне слово.

А далі режисер і зовсім розчаровано мовив:

• Ні, я краще попрошу когось з акторів пройти...

Поет розповідав про цей епізод з іронічною посмішкою. І це можна було зрозуміти. Бо хоч кінематографічна кар'єра у віршотворця не вдалася, але ж творчий досвід у нього... таки погодьтесь, що збагатився!

Невелика подробиця

Так, читаємо книги... Бува, що і різні на одну і ту ж тему. І, бува, що у них читаєш про одну і ту ж подію. В одній з книг подія висвітлена досить стисло. У іншій розлогіше. Але враження після прочитання і висновки, які робиш, загалом одні і ті ж.

Та буває, що читаєш книгу і там оприлюднена приблизно та ж інформація, що і в книгах попередніх, однак... приводиться якась подробиця, що змушує подивитися на перебіг подій дещо по-іншому.

Люблю читати, а то і перечитувати книги і статті на історичну тематику. Зокрема і ті, що стосуються історії розвідки. Доводилося читати про одного генерала розвідки (спочатку радянської, а потім і російської). Він був завербований американцями, коли перебував у Штатах, працював під прикриттям у посольстві. Завершивши активну роботу у розвідці, і викладав, готуючи майбутніх розвідників, а, отже, знав, кого саме будуть використовувати у розвідці у найближчі роки.

Викрили його, бо у російської розвідки з'явився свій агент — досить помітна людина у ЦРУ.

І ось у книзі, виданій у Росії, що розповідала про російських агентів (певна річ, уже викритих!) у американських спецслужбах, і була приведена невелика подробиця про вищезгаданого генерала. Подробиця, що її в інших книгах, де висвітлювалась ця тема, прочитати не вдалося.

Виявляється, що генерал розвідки працював на американців... двадцять років! І цей факт звертав на себе увагу. Бо це ж таки не рік, не два. Бо навіть украй успішним шпигунам удається працювати на цій небезпечній ниві не надто довго.

Будемо орати

Початок літературної творчості?! Це цікаво... Бо з'являється немало знайомих, теж залюблених у поезію. Людей різних професій, різного віку, різних уподобань. Серед них були і журналісти. Від одного з них, умілого поета та і досвідченого вже на той час журналіста, я і почув таку історію. Історію, що показує — у будь-якій справі дуже важливими можуть бути навіть дрібниці. А тим більше у такій відповідальній справі, як видання газети.

Отож період так званого застою. Весна. Посівна кампанія. А тоді без якихось лозунгів і енергійних закликів не обходилося. І в обласній газеті і до того ж великими літерами був надрукований завзятий лозунг, адресований працівникам сільського господарства. Лозунг був такий: “Будемо орати — на повну потужність!”.

У газетній та видавничій справі за часи незалежності відбулися немалі зміни. Скажімо, підготували ви замітку до газети. І вам не треба її роздруковувати. Ви просто пересилаєте файл на електронну адресу редакції. А саму замітку ви прочитали і помилки виправили. Отож і ймовірність, що у публікації (ну, якщо матеріал редакції підійшов) в свіжому номері газети помилок не буде, досить висока. Та і якість друку нині краща, аніж колись.

А раніше ви пишете замітку самопискою, потім передруковуєте на машинці і відносите до редакції. І якщо замітка ваша буде надрукована, то її, як і інші матеріали номера газети, заново набирали у типографії. Газету треба було уважно вичитувати, щоб уникнути помилок. Та і технологія виготовлення тиражу могла підвести.

Отож так сталося, що у номері газети, де був приведений вищезгаданий лозунг, літера О у другому слові лозунгу з суто технічних причин віддруковувалася неякісно. І літера О була схожою на літеру С. Як правило, подібні лозунги читачі не дуже читають. Але ті, що таки прочитали, були вельми здивовані.

А наша – …краща всіх!

Згадується анекдот ще радянських часів. Інженер стає хоч і невеликим, але ж начальником. Співробітники починають активно підказувати – треба шукати коханку… Бо якщо не буде коханки, то підуть розмови – а чому?! Або нема внаслідок жадібності – і кому сподобається такий керівник! Або нема здоров'я – і чи зможе така людина взагалі керувати?!

Інженер поділився сумнівами з дружиною – так, мовляв, і так. Дружина, теж трохи потерзавшись, підтримала чоловіка:

– Ну, коли треба… то шукай! І свіжоспечений керівник почав шукати. Десь через місяць повідомляє дружині:

– Знайшов…

Дружину це, звичайно ж, зацікавило:

– Ну, ти хоч покажи… яка ж вона…

Чоловік відразу ж мовить:

– Через тиждень на заводі будуть великі збори, приходь – покажу…

Перед зборами чоловік показує дружині:

– Бачиш трьох жінок у першому ряду?! Та, що у центрі – коханка директора… Та, що зліва – коханка головного інженера. А та, що справа – моя!

Дружина довго придивлялася, а потім не без деякої гордості сказала:

– А ти знаєш… А все-таки наша – краща всіх!

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости