Регистрация, после которой вы сможете:

Писать комментарии
и сообщения, а также вести блог

Ставить прогнозы
и выигрывать

Быть участником
фан-зоны

Зарегистрироваться Это займет 30 секунд, мы проверяли
Вход

Сергей ТУРЯНСКИЙ: «Леоненко сказал что-то обидное, но Лужный меня сдержал»

2016-11-28 21:31 Коли Турянський виходив на заміну в ізраїльській Хайфі, то йому було далеко за 30. Свій єдиний ... Сергей ТУРЯНСКИЙ: «Леоненко сказал что-то обидное, но Лужный меня сдержал»

Коли Турянський виходив на заміну в ізраїльській Хайфі, то йому було далеко за 30. Свій єдиний виклик нападник сприйняв стримано, вже по-тренерськи. Хоча гру у синьо-жовтій футболці, мабуть, варто було розцінювати, як данину класній кар’єрі.

Сергей Турянский

Про минуле Сергію Мироновичу забути важко — не дозволяють вісім операцій, постійний біль у ногах і помітне шкутильгання. А ще пам’ять вболівальників і фотографії, що прикрашають хол стадіону «Рух». Івано-франківцям з ностальгією залишається згадувати про шалені 90-ті, коли навіть зіркове «Динамо» не могло впоратися з «Прикарпаттям». А в Тернополі з не меншою гордістю пригадують часи, коли місцева «Нива» з Капанадзе, Біскупом і Дем’янчуком збирала аншлаги. Героєм цих обох повістей був і Сергій Турянський.

Сергію Мироновичу, ваша рідна Коломия відома завдяки коломийкам, зокрема, легендарним рядкам «Коломия не помиї, Коломия місто…». З цього твору знаємо і про красу місцевих дівчат. А як там з футболом?

— Я грав у футбол всюди, де росла трава. Спочатку не планував займатися цим протягом всього життя, але потім так склалося, що не уявляв себе ніде, крім футболу. Батьки були не проти, хоч відношення до спорту не мали жодного. Тато працював художником-модельєром на щетинно-щітковій фабриці і був хорошим майстром по роботі з деревом. На жаль, він рано помер. Щодо мами, то вона також працювала на цій фабриці.

Вашим першим тренером був Михайло Павлович Турянський. Просто однофамілець?

— Якщо й родич, то дуже далекий. Хоча схиляюся до тієї версії, що родинних зв’язків у нас справді не було. У тренера Турянського я пройшов хорошу школу.

Далі ви опиняєтеся у Львівському спортінтернаті. Яким чином вдалося перебратися у сусідню область?

— У складі команди з Коломиї виступав на чемпіонаті України серед юнаків. Очевидно, за моєю грою спостерігали львівські тренери. Відомий наставник Ярослав Дмитрасевич запропонував мені спробувати сили у Львові. Я не довго роздумував, адже розумів, що це однозначний крок вгору в моїй кар’єрі.

Дивно, але після закінчення Львівського спортінтернату ви їдете у Тирасполь. Невже не було інших варіантів поруч з домівкою?

— Ненадовго я повернувся на Івано-Франківщину. 1979-го спробував себе у дублі місцевого «Спартака». Запросив мене туди начальник команди Мирослав Думанський, батько Ярека Думанського, одного з найвідоміших футболістів нашого краю.

Однак в Івано-Франківську ви грали недовго…

— Потрібно було вирішувати питання з армією і освітою. До вузу я не вступив, а саме в Тирасполі у місцевому інституті я отримав те, що хотів. Подав документи туди, став студентом і паралельно виступав за місцеву команду.

В тираспольському «Автомобілісті» ви відразу зарекомендували себе, як лідер і дуже скоро опинилися у кращому клубі Молдови «Ністру»…

— В Тирасполі почував себе комфортно. Не було відчуття, що це інша країна. Всього лиш сусідня республіка, умови непогані. Рівень місцевої команди був низьким. Я виділявся з-поміж одноклубників і отримав запрошення від «Ністру». У Кишинів перебрався не відразу, просто тренувався з ними.

Так сталося, що 1983-го «Ністру» отримав право грати у вищій лізі чемпіо­нату СРСР. Місцева преса писала, що команда отримала такий подарунок від Леоніда Брежнєва. Зрештою, такі думки закрадалися, аналізуючи виступи клубу з Кишинева в еліті.

— Скажу чесно, рівень «Ністру» не вражав. На фоні Тирасполя столична команда вирізнялася, але у вищій лізі ми просто пот­рапили під каток і були там випадковими гостями.

Три перемоги у 34-х матчах і всього 19 забитих голів підтверджують це.

— Під час кар’єри я вів щоденники — записував всі свої матчі і голи. Тому добре пригадую всі ті цифри. Нещодавно переглядав записи. Цікаво, адже таких можливостей, як зараз не було, відтак все виглядало доволі примітивно. Втім зберігаю щоденники, довідники і програмки, як пам’ятку. Щодо того сезону, то ми справді виглядали блідо на тлі суперників. Однак для всіх нас то була хороша школа. Пригадую відчуття, коли виходиш на матч проти московського «Динамо» чи «Спартака», а проти тебе грає, наприклад, Юрій Гаврилов. Цього було достатньо для того, щоб усвідомлювати, що мені пощастило і я маю нагоду на старті кар’єри грати проти таких людей.

У «Ністру» підібрався хороший колектив. Ігор Мосора казав, що керівництво республіки не ображало футболістів і вам організували умови, ніби в Барселоні. Товаришували з українцями Анатолієм Рибаком, Василем Щербеєм, Григорієм Батичем, Юрієм Дубровним?

— З партнерами мені теж пощастило. Я мав чого повчитися у талановитого Батича, врівноваженого Дубровного чи досвідченого Щербея. Василь взагалі для мене був наставником. Пригадую, як перед матчем з «Араратом» на «Раздані» готувалися у роздягальні до виходу на поле — розминалися, стрибали. Підходить до мене Щербей і каже: «Молодий, та ти ж навіть не спітнів. Ану, розминайся!» Вміння підказати, направити у потрібне русло, навчити важливим футбольним дрібницям. Все це я отримав у Кишиневі.

У складі «Ністру» ви забили свої перші голи у вищій лізі…

— Особливо пам’ятним був гол «Зеніту». Володимир Перетурін у «Футбольному огляді» тоді мій класний удар зльоту охарактеризував так: «Молодий Турянський забиває «Зеніту» у стилі Федотова». І це на весь Союз! Після таких слів вся Коломия на вухах стояла (посміхається. — Л.К.)

Кажуть, у «Ністру» з тренерами вам не пощастило?

— Росіянин Леонід Шевченко нас майже не тренував, був зайнятий іншими справами. Набір гравців був хороший, колектив непоганий, але от тренерської руки не вистачало. Звідси і всі наші результати. На моєму шляху траплялося не так багато тренерів, які суттєво впливали на мої навички. Лише згодом у Івано-Франківську був Борис Стрельцов, якого згадую з вдячністю. Цікава ситуація сталася з Віктором Колотовим. Він мене не бачив у своїй команді, я при ньому не грав, але, це чудовий фахівець. У нашому непорозумінні я був на сто відсотків неправий. Зрозумів це з плином років. Можу сказати, що пройшов хорошу школу у Вінниці в дуету Томаха і Грозного. 1990-го у «Ниві» нас буквально водили за руку по полю. Нам надоїдало, а тренери мали терпіння і намагалися донести до нашої свідомості необхідні речі.

В дублі «Ністру» на ваших очах зростав Ігор Добровольський, якому тоді виповнилося лише 16…

— Цей хлопчина вражав навіть у такому віці. Чимось мені нагадував Вадима Тищенка, з яким я навчався у спортінтернаті і Славіка Лендела, з яким я зустрівся у СКА «Карпати».

Повернімося на мить у минуле і згадаймо, як вас запрошувало київське «Динамо». Чому не наважилися на перехід?

— Було це 1980-го, я брав участь у турнірі «Переправа». У фінальному матчі збірна Молдовської РСР, у складі якої я виступав, програла збірній Таджицької РСР, гравці якої згодом сформували кістяк «Паміру» з Душанбе. Примітно, що у фіналі я взявся пробивати пенальті і не забив. З того часу до позначки більше не підходив. Незважаю­чи на це, я отримав нагороду, як кращий нападник турніру і, очевидно, приглянувся селекціонерам київського «Динамо».

Відразу після турніру вони запропонували вам перебратися до столиці?

— Так, Анатолій Сучков і Михайло Коман неодноразово контактували зі мною, слідкували за мною… Я не вважаю, що це було щось надзвичайне, оскільки таких, як я в «Динамо», мабуть, було безліч. Особливих порадників у мене не було, я відверто побоявся і не захотів їхати до Києва. Чи шкодую зараз? Напевно, треба було погоджуватися.

Після Молдови у вас була ще одна пропозиція. Хоча пропозицією це назвати важко загрожувала армія…

— Особливо надокучав Одеський округ — автомобілі за мною присилали з патрулем. Вони приїжджали на базу «Ністру», тому я з Гришею Батичем та Ігорем Мосорою вимушені були переховуватися. Після матчу в Москві з ЦСКА до мене підійшов Альберт Шестерньов, тодішній наставник армійців, розмовляв я і з Мар’яном Плахетком, начальником команди. Коли Шестерньова усунули з посади Плахетко сказав: «Тобою і надалі цікавляться, але гарантії ніхто не дає». Авантюрно було їхати у Москву і не знати, що на мене чекає, адже могли відправити і на Далекий Схід. Такий варіант я відразу відкинув. Восени за мною і Батичем приїхала машина з автоматниками. Довелося втікати через паркан. Потім ми бігли по трасі і заховалися у одноклубника Георгія Тегляцова. Далі купили квиток на потяг і взяли курс на Львів. Я знав, що Володимир Дударенко хоче мене бачити у місцевому СКА «Карпати».

Таким чином залагодили проблеми з армією?

— Служити все одно повинен був. Приїхав зранку на стадіон, зайшов до керівництва клубу. Питання вирішили за п’ять хвилин. Поселили в готель поруч зі стадіоном і все владнали. У Львові почував себе добре, адже вже в готелі побачив багато знайомих облич: Юру Горячева, Вагіза Хідіятулліна, свого земляка Володимира Ступара. Разом з тим ЦСКА продовжував мене заманювати в Москву. Листи писали в клуб, адже я був єдиним футболістом-військовозобов’язаним. Я прийняв присягу у Львові, а вже через місяць отримав звання прапорщика. У такому статусі мене вже не мали права кудись забирати, лише за власним бажанням. Рядового могли загнати у вагон і відправити у Москву. Строкову службу я відбув у званні прапорщика.

Армійські порядки відчули на собі?

— Ми навіть на присягу не підстриглися. Пішли до дівчат на другий поверх в готелі, вони повідрізали нам трохи волосся над вухами, причесали, заколочками щось зробили… Армії не було, лише футбол і нічого зайвого.

За СКА «Карпати» ви провели лише п’ять матчів. Причиною цього стала травма?

— Дуже важка травма. У Львові мені не щастило. Я розпочав жахливо у перших матчах. Нічого не вдавалося. Можливо, переживав. Все йшло шкереберть, не міг зібратися. Було дуже соромно перед глядачами, Ярославом Дмитрасевичем. Ноги ватні, м’яч прийняти не можу, все валиться. Далі пара виїздів у Батумі і Кутаїсі, де я вже краще себе проявив. І нарешті домашня гра, в якій я зламався.

Приймали «Спартак» з Орджонікідзе…

— Ігровий момент, нічого надзвичайного. І знову шалене невезіння. Людина йде в підкат, я підбираю м’яч під себе, удар по нозі і, як наслідок, дві розірвані зв’язки.

То була лише п’ята хвилина гри.

— Так, сам старт поєдинку. Мене миттєво відвезли у військовий госпіталь. Пощастило, що дуже хороший хірург-полковник лікував мене. Зробили операцію і відправили у Коломию.

Надовго вилетіли?

— На рік. Чи думав про завершення кар’єри? Ні, я в цьому плані впертий. Вважав, що маю слабеньку силу волі, але, коли тяжко, то вмію закусити губу. Відновлювався у коломийському «Сільмаші», грав у чемпіонаті області. Забив майже 40 голів, завоював срібло чемпіонату, виграв Кубок області. Документи мої знаходилися у Львові, СКА «Карпати» очолив Володимир Булгаков. Не хотів мене відпускати, на що я відповідав: «Петровичу, ви ж бачите, що у Львові все проти мене, не складається». Не хотів нікого мучити, сам не розумів, чому не щастить. Булгаков відповідав, що бачить у мені перспективу. Можливо, він мав рацію. Можливо, треба було залишатися. Мене вже запрошували у «Прикарпаття», де працював батько братів Юрченків, Микола, а також Борис Стрельцов і Юрій Дячук-Ставицький. Вирішив, що так буде краще.

Ви повернулися додому і потрапили у колектив, який добре знали…

— 1986-го команда була не найсильнішою, середньою. З приходом наступного року Юрченка і Думанського «Прикарпаття» суттєво підсилилося і зміцніло. У нас розкрилася хороша молодь, зокрема Валик Москвин.

У тому сезоні ви відновили своє гольове чуття, забивши 23 голи у 45 поєдинках. Однак новий чемпіонат розпочали у складі сімферопольської «Таврії».

— У мене за підсумками кожного чемпіонату було по два-три запрошення. Заробляти потрібно було. Ми практично грали за копійки у Івано-Франківську. Тоді футболісти не отримували захмарних гонорарів. Виплати були на рівні з лікарями та інженерами по 130 рублів. Мабуть, зараз ситуація більш адекватна. 1987-го ми йшли у лідерах, але фінансів на друге коло не вистачало, все розпочало валитися. А тут зателефонував Анатолій Заяєв, який вивів «Таврію» до першої ліги. Подумав, чому б не спробувати.

В «Таврії» у вас також було багато класних партнерів: Волков, Галустов, Смигунов, Нойштедтер. Про Сімферополь спогади які?

— Лише найкращі. Товаришував з Миколою Турчиненком, Русланом Аджиєвим. Почував себе чудово. Так, я трохи нарікав, що з наставниками не все було гаразд, але мені щастило з командами і одноклубниками. Важко було лише у СКА «Карпати». Однак лише з футбольних причин, а не через партнерів чи ще якісь фактори. У Львові просто не йшло. У цьому не винен ніхто.

В «Таврії» ви затрималися на сезон.

— Так, адже мені зателефонував генеральний директор івано-франківського підприємства «Позитрон» Августинов. То був серйозний рівень, сам керівник запросив. Сказав, щоб я приїхав і вибрав собі трьохкімнатну квартиру.

Заяєв таких умов не гарантував у Криму?

— Фішкою Анатолія Миколайовича був дзвінок по телефону: «Синочку, чуєш цей дзвін? Це я ключі від твоєї квартири тримаю», — казав у слухавку. Це все він супроводжував характерним брязканням ключів. Від Заяєва можна було довго чекати на здійснення обіцянки… Згодом в Івано-Франківськ у якості судді приїжджав Юра Аджем, з яким я грав за «Таврію» і розповідав: «Тебе Папа, тобто Заяєв, дуже любив, свою квартиру ти б отримав».

Августинов слова дотримав?

— Так, я приїхав додому, мене завели у будинок і я обрав собі квартиру. Через місяць отримав ордер і ключі.

Але ж, якби залишилися у «Таврії», то могли досягти більшого. Свого часу обрали інший варіант і в «Динамо» не перейшли…

— Так, я міг виграти більше. Історія не може бути переписана. Я не можу жалкувати, адже я маю чудову сім’ю, провів хорошу кар’єру. Ніхто не знає, як все могло скластися. Вже зараз, аналізуючи свій шлях, можу сказати, що грав у футбол не на повну силу. Не розкривався, грав у холосту. Не докладав особливих зусиль, тренери також не особливо мене мотивували.

В «Прикарпатті» ви мали нагоду спостерігати за грою молодого Юрія Вернидуба. Всі ми знаємо Вернидуба-тренера, а яким він був футболістом?

— Ми дружили сім’ями, Юра жив на вулиці Пасічній у німецькому будинку. Як футболіст, він був хорошим. У нас він більше грав на позиції опорного хава, хоча міг і в захисті позицію закрити.

З Миколою Волосянком ви грали двічі з інтервалом у кілька років. Спочатку він дебютував при вас у 17-річному віці, потім повернувся після дублю «Динамо» на початку 90-х. Талант у майбутнього учасника Ліги чемпіонів проглядався вже тоді?

— Так, однозначно. Швидкість Микола мав хорошу, володів бійцівськими якостями. В основі грав на позиції крайнього захисника у молодому віці. Все було по ділу.

З ким вам було найлегше грати у парі в атаці?

— Мабуть, з Автанділом Капанадзе. 1989-го полюбляв грати в дуеті з Юрієм Шулятицьким. Вистрибую, виграю верхову боротьбу, а Юра знає, куди бігти. Так само було і з Капіком у Тернополі. Автанділ мав нереальну чуйку, все вдало підбирав. Саме так було і в моменті з голом у ворота «Динамо», коли «Нива» обіграла машину Лобановського. Виходжу сам на сам з Шовковським під кутом, прокидаю його і опиняюся перед порожніми воротами на куті воротарського. Міг сам у ціль пробивати, але периферійним зором побачив Капанадзе. Він навіть не кричав, я сам віддав.

Не прогадали…

— Автанділ забивав у порожні ворота. Переді мною був захисник. У мене було 93-95 % відсотків, що я заб’ю. Вирішив, що партнер у більш зручному положенні перебував. Це ми говоримо про форвардів. Якщо вести мову про передачі від півзахисників, то найбільш комфортно почувався, коли поруч грали Ігор Юрченко, Михайло Савка, Ярек Думанський. Всі голи забивав з їхніх передач.

Черговий ваш перехід з «Прикарпаття» стався 1990-го, коли ви поїхали у Вінницю.

— Я продовжив свої мандри. В кінці попереднього сезону половина команди розбіглася. Я не був винятком.

У «Ниві» ви не затрималися надовго і вперше поїхали за кордон у Польщу і Угорщину.

— В основному виступав за угорські клуби. Ігор Гатауллін, тодішній начальник команди у Вінниці, запропонував варіант з Угорщиною. Вирушив у Ньїредьхазу до Іштвана Шандора. Поїхав туди, знову травмувався. Цього разу пошкодив спину. Возили мене по лікарях, нічого не допомагало. Стало краще, коли під Будапештом знайшли медичний центр «Добуш».

1992-го року ви повернулися в Україну, де виступали за «Хутровик» з Тисмениці. Шубами зарплату не платили?

— Було й таке, могли премію у такий спосіб видати. Переважно домовлялися на заводі і могли придбати дешевше все, що нас цікавило. У Польщі чи Угорщині на ці шуби був справжній бум. Директор заводу Ігор Зварич був фанатом футболу, тому всі гравці почувалися в достатку.

Якби не «Хутровик», то не було б і збірної України…

— Так, я повернувся з Угорщини з травмою і в Тисмениці я знову мав нагоду повернутися у футбол. Я пройшов вісім операцій. Завдяки лікарю Семеніву, який зараз у Києві працює, встав на ноги. Ахіли мені зшивав. Я скрипів, важко повертався на поле, але знав, що вилізу з цього. Я повинен був грати. Звичайно, не без допомоги фахового хірурга, але я не здався.

Після «Хутровика» ви знову повертаєтеся на вищий рівень і стаєте лідером «Прикарпаття». На ваших очах перші кроки у професійному футболі робив 19-річний Михайло Старостяк.

— Ігор Юрченко побачив Михайла у матчі на область. Старостяк родом із Жидачівщини, що на Львівщині. Він почав виходити у старті і запам’ятався мені, як боєць. Знав своє, гнув свою лінію і його нічого не хвилювало. Не звертав уваги, якщо на нього накричать. Хороший хлопець! Навіть потім, коли став гравцем «Шахтаря» і збірної України не зазнався, був простим. Те саме стосується покійного Андрія Хомина, який виступав у «Динамо». Тішить, коли люди залишаються собою, незалежно від обставин.

В атаці «Прикарпаття» вам допомагав Роман Григорчук, який перебував у розквіті сил…

— Ромчик — мій земляк. У футбол почав пізно грати. Григорчук взагалі спочатку був музикантом в оркестрі. Чи то на трубі, чи на кларнеті грав. Знався з моїм батьком, що працював на щетинно-щітковій фабриці. У футбол прийшов у 25. Пам’ятаєте легенду «Ниви» Петра Прядуна, який був водієм автобуса? У Григорчука схожа історія.

У сезоні 1993-1994 років ви забиваєте 22 голи у першій лізі і поступаєтеся у гонці бомбардирів лише Сергієві Чуйченку. Наполегливість дала результат?

— Та я забивав стабільно. Просто травми дошкуляли. Потрібно тільки набрати форму, а голи обов’язково будуть. Коли вилітав, то доводилося по кілька місяців відновлюватися. Темп втрачається, повернутися на певний рівень важко. В «Хут­ровику» забивав по 40 голів на першість області. Ми виграли чемпіонат області, згодом стали найсильнішими у своїй підгрупі серед КФК. Колектив хороший підібрався, Думанський нас тренував. Моя результативність не залишилася непоміченою. Мені вже було трішки за 30, але в паспорт ніхто не дивився. Нехай нинішні футболісти не ображаються, але в наші часи гравці були сильнішими.

Судді на початку 90-х неприємно вражали?

— Свавілля вистачало. Голови відривали, але нічого не вдієш. Понервувався, отримав свою картку і на цьому всі апеляції закінчувалися. Можливо, зараз трохи змінилася ситуація. Хоча загалом людина почувається безсилою.

У вищій лізі тих часів було багато представників західних регіонів. Дербі з «Карпатами», «Нивою», «Вересом», «Волинню», «Буковиною» були принциповими?

— Для мене це значення не мало. Всюди потрібно було викладатися. У нас не було подвійних преміальних за перемогу над цими суперниками.

Хто виділявся з-поміж інших гравців тодішнього «Прикарпаття»?

— Роман Русановський грав у обороні надійно. Вирізнявся технікою, розумом, вибором позиції. Потім у Маріуполь поїхав. Відзначив би свого партнера по атаці Петра Русака. Недарма його потім запрошували кілька команд. В Росію з’їздив. Бувають люди, які розповідають, ніби вони всюди грали. Мовляв, і там, і там. Дещо забувається і можна розповідати, який ти великий футболіст. Однак є твої колишні партнери, які все пам’ятають. Грати і бути при команді — різні речі. А от вищезгадані мною гравці справді виступали на рівні.

Головна подія вашої кар’єри виклик у збірну України 1994-го. Вам було майже 32…

— У «Прикарпатті» тренером-консультатном був Олег Базилевич. Ігор Юрченко офіційно вважався граючим тренером, а Олег Петрович надавав консультації, часто приїжджав на матчі. На тренуваннях регулярно не був. Фактично Базилевич був моїм протеже. Я був не в особливому захопленні від виклику до збірної. Хоча це мене приємно здивувало.

Суперечливі відчуття…

— Мені вже 32, перспективи жодної. Збірна тільки готується, закладає фундамент. Якби мені було 20, то зрозуміло. Відбір на Чемпіонат Європи мав бути лише наступного року. Ні, виклик я прийняв із задоволенням. З радістю поїхав у Ізраїль, але ентузіазму не було. Розумів, що не маю майбутнього в збірній. Грав разом з молоддю, яка потім вистрілила. Приємно, але усвідомлював, що в 33 я не буду нікому цікавим.

Коли ви приїхали у розташування збірної у якості гравця «Прикарпаття», представники більш іменитих клубів не ставилися по-особливому?

— Я знав багатьох хлопців. Був знайомий, наприклад, з Олегом Лужним. Був епізод, коли сиділи якось за столом на базі з Віктором Леоненком. Дослівно не пригадаю, але Леоненко зневажливо висловився на мою адресу. Щось про село, звідки я приїхав. Добре, що між нами Лужний сидів і стримав мене. «Сергію, заспокойся», — сказав Олег і взяв мене за руку. З чого почалася перепалка, не пригадую, але вона мала місце.

Лужний був авторитетом у роздягальні?

— Олег був принциповим і завжди гнув свою лінію. Зі всіма спілкувався виключно українською. Для мене це значення не має, адже моя дружина росіянка і за Україну готова все віддати. Я навчався в тираспольському педінституті на філологічному факультеті зі спрямуванням «російська мова і література». Тобто не вважаю, що мова — показник. Але Лужний — справжній красень!

Синьо-жовту футболку з того матчу 1994-го у Хайфі зберегли?

— Ні, адже то не була спеціальна форма. Ми поїхали, вибачте, як безхатьки. Кожен у своєму. Той в дніпровському, той у динамівському, я з Миколою Юрченком у івано-франківському екіпіруванні. Ігровий комплект дали лише на матч і відразу забрали після фінального свистка. Це тепер роздають по кілька штук. В ті часи це була розкіш.

У розмовах з Базилевичем після матчу не говорили про свої перспективи у збірній?

— Заявити «не викликайте мене більше» я не міг. Це було б негарно. Я вдячний за виклик. Вдома президенту «Прикарпаття» Анатолію Ревуцькому сказав, що не бачу змісту у моїх поїздках до збірної, не хотів чиєсь місце займати. Своє право грати у головній команді потрібно постійно доводити. А я наступного року ахіл розірвав.

Як це сталося?

— У Кривому Розі грали. Я не знав, що такий біль існує. Воротар «Кривбаса» вводить м’яч у гру, я крокую назад. В певний момент здається, що хтось стріляє тобі по нозі або б’є дрючком, чи хтось каменем жбурляє. Я падаю, ніби підкошений, ледве свідомість не втрачаю. До мене підбігає Діма Мазур, всі шоковані, запитують, що зі мною.

Ви впали без сторонньої допомоги?

— Абсолютно. Відчув якийсь тріск і раптовий біль. Всі запитують, не знають, що сталося. «Хтось з трибун камінь кинув», — кажу. «Та який камінь? Ми у центрі поля стоїмо», — хтось відповідає. Газон ідеальний. Футболісти шукають камінь… Нема.

Що було далі?

— Заморозили ногу, винесли з поля. Свідомість зрештою не втратив.

За два місяці до цієї травми «Прикарпаття» приймає «Динамо», ви наприкінці зустрічі зрівнюєте рахунок, однак перемогу таки втрачаєте. Приїзд команд такого рівня до Івано-Франківська завжди викликав ажіотаж?

— Так, то була мотивація для нас. Ми завжди налаштовувалися на такі матчі. Розуміли, що для вболівальників ця гра може стати святом. Щодо тих топ-матчів, то найбільше запам’ятав перемогу тернопільської «Ниви» над чемпіоном у квітні 1997-го.

Ви тоді віддали гольовий пас на Автанділа Капанадзе, про який ми згадували…

— В Лобановського була не команда, а командище! Шевченко, Ребров, Головко, Ващук… Ніколи не забуду ту гру і навіть не через гольовий пас. Ми дійсно зіграли дуже сильний матч.

Автанділ Капанадзе розповідав, як Валерій Васильович після поєдинку заявив, що «Динамо» програло найсильнішій команді України.

— Вихована, інтелігентна, розумна людина. Це нормально, що він так заявив. Зрозуміло, що він прекрасний фахівець і знав, що потрібно сказати. Тепер очима тренера я бачу футбол по-іншому. Лобановський повинен був адресувати нам цей комплімент.

Після гри вас не несли на руках до автобуса?

— Практично так і було. Тернопіль шаленів. Пригадую івано-франківський бум 1987-го. Це щось схоже. Дружина з трирічною донькою чекали на мене під роздягальнею. Раптом хтось взяв дитину на руки і зник. До автобуса попрямував, як виявилося. А відстань там метрів 30… Натовп людей, пробратися неможливо. Вболівальники передали мені доньку вже в автобусі.

Стадіон «Рух» мав особливу атмосферу?

— Завжди пам’ятатиму кремезні тополі, паркан височенний. Люди так хотіли потрапити на стадіон, що зламали його. Старий «Рух» — особливий. Той новий, що зараз зробили — бетонна пастка. Почали реконструювати ще 1986-го, там неможливо грати. Мені не подобається, як його зробили зараз.

Ми зачепили тему непорозумінь з Віктором Колотовим, який очолив «Прикарпаття» 1996-го. В чому була їх причина?

— Це все ігрові моменти. Я його зараз розумію, як тренер. Колотов привіз із собою з Києва багато молоді, зокрема Павла Нестерчука. Взяв ще когось на мою позицію. Було помітно, що я був сильнішим, кращим. А він вперто ставив молодого, мене ігнорував. Я рознервувався і почалися проблеми, непорозуміння. Грали в Кременчуці, я стояв за воротами у якості запасного. Розминаюся, умовно кажучи «насіння їм». Колотов кличе: «Переодягайся, виходь на поле». А я йду повільно, не поспішаю. Зараз я розумію, як же це негарно.

Мали вести себе інакше?

— Якщо не хочеш, то скажи відверто. Це навіть зі сторони нетактовно виглядає. Тим більше, у відношенні до авторитетної людини. Хоча це значення не має. До будь-якого тренера треба ставитися однаково. А я тоді зневажливо поводився, думав, що наставник помиляється. Це не суттєво. Тренер завжди правий. У мене ж гонор заграв у той момент. Це зовсім неправильно, так не має бути.

Ви визнали, що Колотов був сильним тренером…

— Дуже сильним. Це київська школа, поставлена система тренувань. Для нас вона була новою і цікавою. Методика важка, коротка, але цікава.

Непорозуміння з Віктором Михайловичем прискорили ваш перехід із «Прикарпаття». Як виник варіант з тернопільською «Нивою»?

— Ми були на другому зборі в Ужгороді і все сталося дуже просто. Зателефонували Колотову, потім мені. «Ти не проти?», — запитали в Тернополі. Обговорив усі питання з Ігорем Яворським, що очолював «Ниву», і домовилися про трансфер. Колотов викликав до себе і ми попрощалися.

Лідером і моральним авторитетом «Ниви» вважався Ігор Біскуп. Ваші спогади про капітана?

— Це ідеальна людина. Тихий, спокійний, порядний… Я називав його «одуванчиком». Хороша людина і сильний футболіст — такою є моя характеристика Ігоря.

Про братів Капанадзе у всіх така ж думка. З особистого спілкування скажу надзвичайно порядні люди. Ви Автанділа і Таріела знаєте набагато краще. Які вони?

— Товариські, дружні. Загалом команда у нас була чудова. Це і Богдан Самардак, якого я не один рік знав, вчилися ще в інтернаті разом. А ще литовець Ігорс Панкратьєвс. Про Тернопіль спогади класні.

Андрій Кураєв розповідав, що його та Панкратьєвса звинувачували у нечесній грі. Було таке насправді?

— Були в клубі люди, які у всьому бачили «здачу». Тільки щось не те — договірняк. Є така категорія людей, які своєї вини не помічають, зате всі крайні. Вже у статусі тренера я опинявся у схожих ситуаціях, тому завжди намагався розпочинати з себе.

1998-го «Нива» зіграла вдома внічию з «Динамо», що зовсім скоро дійде до півфіналу Ліги чемпіонів. Єдиний гол за вашу команду забив 19-річний Андрій Шпак. Хлопцю обіцяли шалене майбутнє.

— Перспективним був він. Що сталося з Андрієм? Не знаю, буває так в житті. Не всі виправдовують аванси.

У вас був доволі високий зріст і на фоні низенького Михайла Дем’янчука ваш дует виглядав дуже оригінально. Мабуть, найцікавіша пара форвардів того часу в українському футболі…

— Дем’янчук був нижчим навіть за Капанадзе, який не вважався високим. Я скидав Михайлові, а той знав свою справу. Швидкий, технічний… Було комфортно з ним грати.

Михайла радили шукати за кордоном жив і працював у Німеччині і Франції. Не підтримуєте з ним відносин?

— Знаєте, в кожного свої проблеми. Не зі всіма маєш нагоду спілкуватися, не так часто вдається зустрічатися. Буває, з ветеранами бачимося або хтось приїжджає з дітьми на турніри.

Одним розірваним ахілом в матчі з «Кривбасом» все для вас не закінчилося. Була ще одна жахлива травма.

— В Кривому Розі надірвав лівий ахіл. На зборах в «Ниві» у Словаччині розпочалися болі в правому ахіловому сухожиллі. Для лікування не було часу, тому я тренувався на уколах. Приїхав до лікаря у Івано-Франківськ ще під час чемпіонату: «Терміново лягай на операцію, за місяць зможеш грати». Розповів про це Яворському, але вирішили, що треба продовжувати тренування. Попереду важливі матчі — чвертьфінал Кубка України з донецьким «Металургом».

Який став для вас кінцем кар’єри…

— Так, фініш. Далі розпочалася тренерська стежка. На початку гри зламався і більше на поле не виходив.

Найбільш резонансний епізод вашого тренерського шляху матч Кубку України з «Волинню» 2010-го. До перерви очолювані вами яремчанські «Карпати» перемагали команду Віталія Кварцяного з рахунком 3:0. Фінальний свисток зафіксував хокейні 4:5. Цей матч ставлять у приклад ще й зараз. Що тоді насправді сталося?

— В перерві мені треба було зробити лише одну заміну.

У всьому винен лише один гравець?

— Не в тому річ. Гравців таких було декілька, якщо точніше, то троє. Суть в тому, що потрібно було зробити рокіровку із захисниками. Просто поміняти їх місцями. В такому разі було б набагато важче зробити те, що вони накоїли за 15 хвилин до кінця матчу.

З Кварцяним після поєдинку не було бажання поговорити?

— А що говорити? Я з Володею Диким, його помічником, добре знаюся. Вчилися разом — сидів за сусідньою партою попереду протягом трьох років. Що з того?

Гаразд, іншого природнього бажання, розібратися по-чоловічому з гравцями, не було?

— Ця історія випливла не відразу після гри. Підозри були вже тоді. Я ж не перший день у футболі. Воротар запускає, сантиметр не дотягується до м’яча, руку не випрямляє. Або створюємо офсайд, всі виходять, один гравець залишається.

Після того, як дізналися про нечесну гру, бачили своїх підопічних?

— Та чому не бачив?

В очі спокійно вам дивилися?

— Аякже. Вітаються і до тепер.

Цей випадок не загасив у вас бажання продовжити тренерську роботу?

— Бажання у мене достатньо. А от з варіантами негусто. «Тепловик» у другій лізі грає, однак я до нього відношення не маю. Хоча там багато друзів і знайомих. Чому я не там? Сам не знаю. Коли мене 2012-го запросили у Яремче я цих людей в команду запрошував. Пройшов час і все змінилося. Працювати хочу. Тренувати когось на область без завдань — не для мене. Заради кількох тисяч… Ні, я хочу вирішувати серйозні завдання. Працювати не для «галочки», а створювати на перспективу.

Любомир КУЗЬМЯК

Генеральный секретарь ФФУ: «В Харькове была спланированная акция, чтобы испортить футбольный праздник»

28.11.2016, 21:31
Топ-матчи
Чемпионат Англии Мидлсбро Халл Сити 1 : 0 Закончился

Еще на эту тему

Самое интересное:

RSS
Новости
Loading...
Пополнение счета
1
Сумма к оплате (грн):
=
(шурики)
2
Ваша карма ():
=
(шурики)
Сумма к оплате (грн):
=
(шурики)
Сумма к оплате (грн):
=
(шурики)
Закрыть