Регистрация, после которой вы сможете:

Писать комментарии
и сообщения, а также вести блог

Ставить прогнозы
и выигрывать

Быть участником
фан-зоны

Зарегистрироваться Это займет 30 секунд, мы проверяли
Вход

несенюк

  • 3

    Загадка «Стемфорд Бридж»

    15.03.2019, 21:40

    Стадіон, де виступає футбольна команда «Челсі», розташований у самому центрі Лондона. Трибуни буквально затиснуті навколишніми будівлями. Вони нависають над тими трибунами, даючи влітку зайву тінь. Навколо вузькі вулиці, де автомобілі рухаються в один ряд у кожну сторону. Якби це було в Києві, то кожен футбольний матч на розташованій таким чином арені, ставав би стихійним лихом, паралізуючи рух у центрі столиці на кілька годин.

    У Лондоні ж нічого подібного немає. 40 тисяч глядачів, які регулярно з року в рік заповнюють трибуни стадіону «Стемфорд Бридж», проходять на свої місця абсолютно спокійно, не створюючи жодних незручностей ані собі, ані тим, хто на футбол не йде.

    Як це їм вдається? Як у Лондоні обходяться без автомобільних заторів навколо стадіону, чому не закривають на вхід і вихід станції метро, як це роблять у Києві?

    Відповідь на цю нібито непросту загадку проста. Вона складається лише з одного слова, яке ми вжили, розповідаючи про домашні матчі команди «Челсі». Це слово — «регулярно». Практично всі 40 тисяч глядачів ходять на цей стадіон по 30 разів на рік. Майже щотижня. І так не один і не два роки. За цей час кожен уболівальник призвичаївся прибувати до стадіону саме тоді, коли треба, аби потрапити на своє постійне місце. Кожен іде своєю дорогою, ніхто нікому не заважає.

    А в нас? У нас на футбол масово ходять один-два рази на рік. А як із такої нагоди не випити? А як після випитого згадати, де той вхід і де той сектор? Ось і товчуться наші вболівальники один на одному, прориваючись до трибун, на які потім невідомо ще коли завітають. Уникнути штовханини не допомагають і кілька гектарів вільної території перед стадіоном. Жодна площа не пропустить десятки тисяч людей за 10 хвилин. Цього наші люди не можуть второпати вже який десяток років. А все чому? Тому що не ходять на футбол 30 разів на рік, як їхні британські колеги. Якби ходили, то Київ, подібно до Лондона, і не помічав би того футболу!

    Зовсім забув — у Лондоні не можна паркуватися де завгодно — собі дорожче. А за те, щоб заїхати авто у центр міста, слід заплатити 10 фунтів — 360 гривень. За один раз. І не заплатити теж не можна. Ось вам і вся загадка.

    Читать полностью →

  • 22

    Полинявшая легенда

    13.03.2019, 16:46

    Понад 10 років тому у відповідь на перехід Андрія Шевченка з італійського «Мілана» до англійського «Челсі» українські «уболівальники» почали ховати подалі футболки міланської команди і заходилися купувати футболки команди лондонської. Не так собі, як дітям, для яких нічого не шкода. Або майже нічого.

    Ринок зреагував миттєво — базари українських міст і містечок одразу зарясніли синіми футболками з емблемою «Челсі» на грудях і прізвищем Shevchenko на спині. Підпільні цехи працювали у дві зміни, ледве справляючись із попитом. Але тривала ця пошесть недовго і тому не здобула «міланських» масштабів. Шевченка із «Челсі» попросили, а футболки «Челсі» з його прізвищем на спині, змінили футболки «Динамо» та збірної України.

    Звісно, що куплені сині футболки діти не викидали. Продовжували ходити в них вулицями і ганяти м’яча на дворових і шкільних майданчиках. Оскільки до компанії Adidas чи не всі ці футболки стосунку не мали, їхній колір із кожним новим пранням перетворювався із синього на блідо-фіолетовий, жовто-­іржавий, брудно-блакитний та інші невідомі офіційному маркетингу барви. Витиралися також номер і прізвище на спині. Лише кругла емблема «Челсі» залишала свій силует незмінним. Врешті, ставши вже тепер дорослими, діти й підлітки 2000-х повіддавали ті футболки жінкам на ганчірки.

    Для сучасних молодих українців синя футболка з емблемою «Челсі» є тепер лише одною з багатьох футболок розкручених закордонних клубів. І жодних легенд.

    Читать полностью →

  • 2

    «Динамо» стоит сыграть с «Челси», как с «Шахтером»

    07.03.2019, 21:21

    Спочатку трохи статистики — «Динамо» одинадцять разів грало матчі єврокубків в Англії і жодного разу не перемогло. У доробку лише три нічиї — сенсаційна з «Арсеналом» у Лізі чемпіонів 1998 року, коли Ребров зрівняв рахунок на останніх секундах, прикра із «Сток Сіті» у Лізі Європи 2011-го, та ніяка із «Манчестер Сіті» 2016-го, коли господарям вже нічого не було потрібно після перемоги у Києві. Плюс вісім поразок, яких зазнавала як команда Лобановського 1982 року, так і його ж команда 1997-го.

    Це я до того, що Англія завжди давала точну оцінку нашій команді. Тож, як вже не раз зазначалося, за невдачу в Лондоні ніхто у нинішнє «Динамо» камінь не кине. Питання в іншому — чи буде це безнадійна поразка від команди з «іншої планети», чи киянам вдасться нав’язати супернику боротьбу і коли й програти, то із високо піднятою головою?

    Насамперед, давайте не будемо називати нинішніх динамівців «молодими». Усі гравці основного складу перебувають саме у тому віці, коли слід виходити на найвищий рівень. Досить сказати, що «юний» Циганков зіграв за команду вже сотню матчів. Є у цієї команди і досвід протистояння із серйозним суперником. Не смійтеся, але цей суперник — «Шахтар», з яким команда Олександра Хацкевича цілком навчилася грати.

    Нічого особливого — досить лише зв’язати суперника у центрі поля, змусивши його перейти на флангові подачі, а потім не помилятися біля власних воріт. А моменти біля чужих точно будуть.

    Щодо травми Франа Соля, то, як на мене, у цьому випадку «не було би щастя, та нещастя помогло». У грі на контратаках користі від гравців такого плану небагато. Потрібний швидкий гравець, здатний «відірватися» від захисників. І саме такий нападник залишився тепер у «Динамо». Тепер все залежить від самого Назарія Русина. Так само не є критичною втрата Біньяміна Вербича, який подібно до Андрія Ярмоленка дворічної давнини, має властивість проводити невдало саме матчі проти сильних суперників.

    Хотів сказати — нехай тепер тренер «Челсі» вгадає динамівську тактику. І не скажу — бо тренер «Челсі» навряд чи досконально вивчив гру «Динамо». Йому не до того — існує вірогідність, що на поле взагалі не вийдуть усі найсильніші.

    Чи є це нашою перевагою? Навряд. З того часу, як перемога у Лізі Європи дає путівку до Ліги чемпіонів, англійські команди ставляться до цього турніру дуже серйозно. Тож коли навіть у Лондоні «Челсі» може недооцінити українську команду і не вирішити завдання вже у першій грі, то у другій вже точно кине всі сили на перемогу. Але до другої гри ще слід дожити. Тепер же варто спокійно і грамотно зіграти проти титулованого суперника. Щоб побачити, чого насправді варте нинішнє «Динамо».

    Гадаю, що самих динамівців це питання цікавить не менше, ніж нас. І прагнуть вони того ж самого, що й ми — проходу у наступний раунд турніру. Статистика, яка ніби проти нас, підтверджує, що таке вже було — саме у Лізі Європи динамівці вперше у своїй історії залишили за бортом англійську команду.

    Читать полностью →

  • 8

    Волшебное слово

    05.03.2019, 17:45

    На футбол в Україні не ходять. Цей очевидний і давно доконаний факт пояснюють по-різному. Ті, хто мав би зробити футбольне видовище привабливим, створили цілу теорію про суцільне зубожіння людей, яким «не до футболу». Тож футбол їм мають «дарувати» ті, хто чомусь не зубожіє, а зовсім навпаки. Ті, хто хотів би приєднатися до цих «дарувальників», переконують, що варто лише «попрацювати з уболівальниками» — розвішувати афіші, робити оголошення на кожному кроці, заманювати людей на стадіон через соцмережі — і народ почне заповнювати трибуни. Але щойно ці «фахівці» досягають мети і починають працювати у футболі, як одразу ж згадують про бідний народ, який не має грошей і тому йому «не до футболу». І так уже третій десяток років.

    Аж раптом народ масово захотів піти на футбол. Знайшлися і гроші на квитки, і вільний час, і погода вже не заважає. Що сталося? Невже народ розбагатів? Або афіші висять на кожному паркані? А може, соцмережі піді­рвали новим футбольним вірусом? Чи футболісти з тренерами ходять по вулицях і кличуть людей на стадіон?

    Нічого подібного не сталося. Все як завжди. Лише в далекому швейцарському містечку Ньон чиновник УЄФА тихо прошепотів чарівне слово «Челсі». І все одразу заворушилося. Виявилося, що у нас сотні тисяч уболівальників, яким конче треба на стадіон 14 березня. Після цього вони зникнуть, ніби й не було. І з’являться лише тоді, коли хтось прошепоче ще одне чарівне слово. Цих слів небагато — «Барселона», «Реал», «Манчестер», «Ліверпуль», «Баварія», «Ювентус».

    Років 30 тому в обласних центрах України таким чарівним словом було слово «Динамо». Часом чарівності набували слова «Дніпро», «Металіст», «Шахтар». Але було це давно. Нинішні керівники українського футболу тоді ще курити не навчилися. Тому і не здогадуються вони, що чарівним словом, яке прижене на стадіон тисячі вболівальників, може бути назва української футбольної команди. І не буде цього, доки вони робитимуть вигляд, що керують нашим футболом. Бо українським футболом насправді керує інша людина. Її прізвище теж є чарівним словом, але навпаки — почувши його, люди не збираються, а розбігаються. Не те, що при справді чарівному слові «Челсі».

    Читать полностью →

  • 8

    У нашому футболі мету мають дві команди

    02.03.2019, 19:20

    У спортивній пресі західних країн є неписане правило: журналіст зобов’язаний жорстко критикувати спортсменів, тренерів, функціонерів та організаторів. Але закінчувати статтю має так, щоб читач не зміг не піти на наступні змагання. Тож, коли запропонували представити завершальну частину футбольного чемпіонату України, я спробував зробити це за західним рецептом. Тому почну з критики.

    Цієї суботи в Україні поновлюється футбольний чемпіонат. Але не поспішайте по квитки. Біля кас стадіонів на вас не дуже чекають, там нікого немає. І не тому, що наші люди не люблять футбол — зайдіть увечері в перший-ліпший пивбар із телевізором. Побачите людей різного віку і статі, які дивляться футбол. Іноземний. Той, на якому трибуни заповнені публікою. Таке побачите в Києві, Дніпрі, Львові, Маріуполі й будь-де. Та закликати цих людей піти, скажімо, в суботу на матч чемпіонату України у Львові чи Маріуполі не рекомендую. Тому що пошлють. Коротко і по суті пояснивши, чому вони не збираються мерзнути на трибунах, спостерігаючи за сумнівної якості видовищем.

    Невже про це не знають у нашій так званій прем’єр-лізі? Чудово знають. І нічого не збираються змінювати — ні вдосконалювати календар чемпіонату, аби народу було комфортно ходити на стадіон, ані розширювати кількість учасників, щоб футбол був не в семи областях із 24, ні робити так, щоб гра була цікава не лише футболістам і тренерам.

    Як на мене, вони там уже не розуміють, що займаються тієї самою грою, що в нормальних організаторів збирає тисячі людей на трибунах і мільйони біля телеекранів. У них там якась інша гра. Тому не дивно, що чемпіонат у нас — в лютому, коли холодно й мокро, але його немає в червні, коли тепло й сухо.

    Зазвичай футбольні оглядачі розмірковують над тактичними схемами команд, пояснюють, як той чи інший тренер буде використовувати своїх футболістів, аби переграти суперника, порівнюють потенціал гравців напередодні матчів тощо. У нас це все теж є кому робити. Але з ким?

    Понад половину команд чемпіонату України в лютому розпочнуть грати в майже повністю оновлених складах. А дехто — із новим тренером. Зміни ці сталися тепер і стаються щороку не стільки тому, що є бажання удосконалити й посилити гру, а тому що футболісти групами — ледь не написав табунами — перебігають взимку із команди до команди в пошуках кращого заробітку. Він у нас, на відміну від решти світу, суворо засекречений. Так само — тренери. Яка тактика? Кого назбирають, із тими і гратимуть. Аби здобути хоча б якісь очки й одержати обіцяні гроші. Це, як завжди, вдасться не всім.

    Звісно, можна заходитися серйозно обговорювати тактичний малюнок гри донецького «Олімпіка» чи одеського «Чорноморця», що нагадуватиме опис імовірного польоту на Марс і так само відповідатиме дійсності. Бо насправді всі знають, що футбольні матчі в нашому чемпіонаті будуть трьох видів. Перший — ігри між «Шахтарем» та «Динамо», де триватиме боротьба за першість. Другий — ігри названих команд з іншими, де інші або імітуватимуть спротив, або навпаки, лягатимуть кістьми, аби не пропустити й отримати премію від головного і єдиного конкурента суперника. Третій — поєдинки решти команд між собою, які навіюють нудьгу навіть молодим і бадьорим телевізійним коментаторам.

    У нашому футболі мету мають дві команди — згадані «Шахтар» і «Динамо». Ця мета — Ліга чемпіонів УЄФА з її багатомільйонними виплатами. Решта борються невідомо за що. Бронзові нагороди чемпіонату цікавлять хіба що футболістів і не приносять жодного престижу, не кажучи про гроші. Єдиний бонус для третього призера — право зіграти у груповому турнірі Ліги Європи. Він зазвичай стає для команди сеансом ганьби у шість матчів, після якого потрапляння «в єврокубки» втрачає привабливість.

    Це я про потенційних призерів, яких у нас із 12 команд є аж три з половиною. Вовтузіння інших з метою не вилетіти в нижчу лігу викликає бажання не йти на стадіон, а бігти подалі від цього «видовища». І так уже котрий рік.

    Усе написане вище — чиста правда, вистраждана десятиліттями спостережень за вітчизняним футболом. Але є нюанс, як сказав би популярний герой анекдотів. Коли на поле виходить моя команда, я забуваю про все. Стають байдужими нехлюйство організаторів, тупість укладачів календаря, різниця у класі гри та рівні футболістів. Не помічаю ні дощу, ні снігу, ні вітру. Я весь у грі, разом із моєю командою, яка має виграти. Або хоча би не програти. Або програти, але не з ганебним рахунком. Або забити хоча б один м’яч. І я буду хвилюватись і переживати, радіти й розчаровуватися, а потім знову радіти. Тому що це буде футбол. А він завжди прекрасний. Навіть український. Зустрінемось на стадіоні.

    Читать полностью →

  • 6

    Спортсмены и выборы

    28.02.2019, 12:54

    Щось не те із нашими виборами. До голосування залишилося трохи більше місяця, а ще жоден із 44 кандидатів у президенти не заявив, що його підтримує той чи інший знаменитий спортсмен. І спортсмени теж мовчать. Не говорять вголос, за кого голосуватимуть, і не закликають до цього інших.

    Чому так? Бо ж раніше як вибори, так відомі спортсмени розбиралися кандидатами, як гарячі пиріжки. Спортсмени підтримували політиків у різний спосіб: хтось ставав довіреною особою кандидата, хтось вступав до його партії, хтось зачитував із папірця, аби не переплутати, ім’я та прізвище кандидата, за якого слід проголосувати.

    Що сталося? Що змінилося за останні роки? Як на мене причина одна — немає тепер у нас спортсменів, які були б кумирами всієї країни або хоча б великої її частини. Перевелися якось. Останній із них уже п’ятий рік керує столицею, завдяки чому кількість його щирих симпатиків прогнозовано зменшилася в рази. Де нові спортивні «зірки»? Де серед наших спортсменів справжні авторитети? Раніше ж були, чи не так?

    І річ не в тому, що українські атлети почали здобувати менше нагород і титулів. А в тому, що тепер вони говорять. Причому одразу. Не лише дають інтерв’ю після перемоги, як колись, а постійно спілкуються з людьми. Час нині такий — кожне слово хоч трохи відомої людини, зокрема і спортсмена, одразу розноситься через інтернет. Наслідок — усі знають, ким є той чи інший спортсмен, ще до того, як він щось виграє. Навіть коли він зробить це раптово, коли про цього атлета досі не знав ніхто, окрім тренерів і суперників, все одно «добрі люди» одразу ж «накопають» про нього все, що можна. І тоді прощавай авторитет.

    Тому і не кличуть тепер спортсменів підтримувати політиків. Не фотографуються поруч із ними кандидати у президенти. Може, порозумнішали нарешті? І спортсмени, і політики. Та це навряд.

    Микола НЕСЕНЮК

  • 2

    Николай Несенюк: «Хмельницкий был моим кумиром»

    15.02.2019, 12:55

    У кожного хлопчика, який починає грати у футбол і уявляє себе в майбутньому чемпіоном світу, має бути свій футбольний кумир. Моїм був Віталій Хмельницький, який грав у нападі київського «Динамо» другої половини 60-х років минулого століття. Він не був віртуозом у роботі з м’ячем, як Мунтян, не мав такого дриблінгу, як Бишовець, такого удару, як Сабо, такої швидкості, як Пузач. Але він забивав м’ячі. Часто вирішальні. І після цього не стрибав як тепер, а тихенько йшов назад своєю характерною ходою, яку не можна було ні з ким сплутати навіть на маленькому екрані чорно-білого телевізора.

    Читать полностью →

  • 87

    Николай Несенюк: «Ракицкий лучше, чем Тимощук, который действительно мерзок»

    08.02.2019, 12:57

    Не знаю, як у кого, а в мене рішення футболіста Ракицького поїхати до Росії, аби заробити у тамтешній команді «Зеніт» пару-трійку додаткових мільйонів доларів чи євро, жодних запитань не викликало. Навпаки — цей футболіст просто створений був для такого. Хто бачив або чув від Ракицького хоч би одне слово на підтримку України, не кажучи вже про слова українською мовою? Ніхто. Так, він не агітував відкрито за приєднання до Росії, але ніколи не приховував свого презирства до Батьківщини.

    Читать полностью →

  • 6

    Как Ефим Школьников преподнес урок футбольным «аграриям»

    30.01.2019, 11:31

    Нині серед власників українських футбольних команд стає все більше «аграрних баронів». Вони періодично прагнуть вивести свої сільські команди на найвищу орбіту. Варто згадати, що таке в нас уже було у 1970— 1980 роках. Звісно, із поправкою на «розвинутий» соціалізм, за якого це все відбувалося.

    Читать полностью →

  • 26

    Эпоха Месси и Роналду закончилась

    24.01.2019, 15:44

    Нинішній претендент на «Золотий м’яч» має грати за найкращу команду. Серед клубів останні 10 років такими були іспанські «Реал» і «Барселона», а серед національних команд — Іспанія, Німеччина, Португалія та Франція. Відповідно, найкращому футболісту вже не досить стати чемпіоном світу чи Європи. Слід зробити це у статусі гравця «Реалу» чи «Барселони».

    Читать полностью →

Пополнение счета
1
Сумма к оплате (грн):
=
(шурики)
2
Закрыть