Булат Окуджава - про Висоцького...

Авторська пісня – явище особливе… Бо у ній акцент не на красивостях виконання, а на змісті.. На слові! На житті… у його віршованому і мелодійному прояві. Булат Окуджава і Володимир Висоцький – ніби поруч… У буйному плині поезії, у історії авторської пісні.

І в той же час – які ж вони різні! Булат Окуджава ніжніший, ліричніший у своїх піснях, просто віршах і прозі.

Володимир Висоцький пристрасніший, у написаному ним – більше життєвої правди...

Булат Окуджава – фронтовик... Але те, що він писав про війну пронизано хвилюванням і ліризмом. Висоцький – не воював. Але у його піснях про війну справжності не менше, а то і більше, аніж в Окуджави. Справжності почутої з уст фронтовиків. У віршах і піснях Висоцького – оголений нерв епохи, що минула.

Пісня Булата Окуджави «О Володе Высоцком» – це по суті… пісня-реквієм. І цим багато що пояснюється, і цим багато що не можеш пояснити. Хоча сама назва пісні більше співзвучна твору, що пишеться про людину живу.

А перший рядок пісні… ви такого рядка не знайдете ні у пісні авторській, ні у пісні естрадній. Таке враження, що автор просто не зна, як висловити ті почуття, що його охопили. І це додає пісні Окуджави пронизливого психологізму, властивого більше пісням Висоцького. Пісня ця коротка, але по-справжньому глибока.

О Володе Высоцком я песню придумать решил:

вот еще одному не вернуться домой из похода.

Говорят, что грешил, что не к сроку свечу затушил…

Как умел, так и жил, а безгрешных не знает Природа.

Порівнювати і долю, і творчість Висоцького – з свічею?! О ні, скоріше це вогнище… Вогнище, що стрімко палахкотить і якого не можуть не помічати! А коли вже щодо гріхів… То, мабуть, найбільший гріх поета – це і бажання, і уміння сказати правду про свою епоху. Але чи вважати це гріхом?!

Ненадолго разлука, всего лишь на миг, а потом

отправляться и нам по следам по его по горячим.

Пусть кружит над Москвою охрипший его баритон,

ну а мы вместе с ним посмеемся и вместе поплачем.

Людей об’єднують не тільки особисті стосунки, а і ті часи, у які вони жили і творили. І жили, і творили по-різному. Кожен по-своєму сказав своє поетичне слово про події, свідком і учасником яких він був.

А «охриплий баритон» Висоцького кружляв не тільки над Москвою. Розповідали, що коли Театр на Таганці гастролював у ті часи на одній з комсомольських будов, то, коли актори йшли повз гуртожитки, з кожного вікна лунав магнітофон з голосом Висоцького.

О Володе Высоцком я песню придумать хотел,

но дрожала рука и мотив со стихом не сходился…

Белый аист московский на белое небо взлетел,

черный аист московский на черную землю спустился.

І знову у строфі – перший «нетиповий» рядок... Мабуть, автора не покидало відчуття, що написати хотів щось одне, а написалося... ні, ще пишеться... ніби щось інше. Ну, так і в житті буває. Плануєщ одне, а результат не зовсім той, якого чекав. Та і в творчості теж. Але головне, що пісня – зворушує... хвилює...

І до речі, про те, як сходяться мотив з віршем. Виходячи з власного бардівського досвіду, міг би сказати, що буває по-різному. Інколи вірш і мелодія з’являються одночасно. А інколи пишеться вірш, а мелодія приходить уже потім. І інтервал буває досить тривалим – і дні, і місяці, і роки.

Пісенні вірші інколи критикують – мовляв, це набір заримованих банальностей. Але останні два рядки згаданої вище пісні, де такий блискучий образ про білого і чорного лелеку, переконують – вірші, що послужили основою для пісні, усе ж бувають поезією. Але поезією пісенною.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости