Ця розповідь про те, як я, сам того не бажаючи, вилікував від алкогольної залежності двох своїх друзів. Якби ми не поїхали на футбол - цього би, можливо, і не трапилося.
Як я вже писав у своїх попередніх розповідях, у 2003 році почав організовувати колективні поїздки на матчі "Динамо" Київ у Лізі Чемпіонів із Хмельницького.
Як ви самі розумієте, пили спиртного футбольні вболівальники чимало. Це прості роботяги, трудяги, для яких поїздка на матч - віддушина! Пили по дорозі у Київ. В Києві. Та після матчу під час повернення додому. Особисто я перед матчем ніколи не вживаю спиртного. Навіть пива. Міг лише на зворотньому шляху випити сто грам, але не більше. Адже я, як організатор, несу за всіх відповідальність. Ну а люди... Хіба ж я міг їм заборонити? Всі люди дорослі і кожен сам вправі обирати, пити йому чи не пити. І скільки пити. Вже розповідав про те, як після матчу з лондонським "Арсеналом", я ще декілька годин шукав в районі Республіканського своїх вболівальників, котрі не могли знайти дорогу до автобуса, перебуваючи добряче на підпитку. Це була перша така поїздка.І ось, у грудні 2003 року, коли кияни в останньому групповому матчі ЛЧ мали зустрічатися із міланським "Інтером", я знову організував виїзд на матч. Щоправда, цього разу людей назбиралося значно менше. Мабуть зимова холодна погода відштовхнула бажаючих поїхати. Але вісімнадцять хмельницьких справжніх фанатів знайшлося з легкістю і я замовивши 18-ти місний бус "Мерседес" та попередньо придбавши квитки в Києві в Олени Христофорівни став готуватися до поїздки. Знову ж таки намалювали мені величезний плакат "Ми вболіваємо за Динамо Київ" і я приклеїв його на стіклі буса. Ті вісімнадцять щасливчиків були із тієї самої компанії, що їздила зі мною на "Арсенал". А два брати, Сергій та Валерій, з якими я встиг подружитися, взяли ще й цього разу свого батька. Дядю Сашу. Вони познайомили нас. Справа в тім, що в день матчу йому виповнилося 60 років. І вони вирішили зробити своєму батькові приємне. Адже він, палкий вболівальник "Динамо" Київ, ще жодного разу не бачив гру динамівців вживу, лише по телевізору.
Ось і настало 10 грудня 2003 року і ми вирушили в дорогу. Як і завжди, мої хлопці добряче випивали дорогою, щопівгодини вимагали від водія зупинки, адже від випитого їм постійно хотілося в таулет. Я сидів поруч із водієм і, як міг, згладжував обстановку, пояснюючи що люди трошки розслабляються, тощо... На щастя, водій був спокійний і надто не нервував.
Найцікавіше почалося вже у Києві. А якщо точніше - вже на самому стадіоні. Ми, як і попереднього разу, спочатку з"їздили на Байкове кладовище, на могилу Лобановського. Це ще і з першої моєї поїздки стало традицією. І тому, навіть під час організованних поїздок, я завжди в першу чергу везу людей туди. Віддати шану людині, яка стільки зробила для Динамо Київ, для нас із вами. Потім ми поставили автобус на бульварі Лесі Українки. Я роздав всім квитки на футбол. Пояснив як після матчу знайти автобус, куди йти. І всі своїми компаніями розбрелися по Києву, адже до початку гри залишалося ще три чи чотири години. Я із своїми друзями та колегами по роботі трохи повешталися по Хрещатику. Сходили на стадіон Динамо. Потім, вже ближче до початку гри, сходили в Метрограді в безкоштовний туалет та направилися в сторону Республіканського стадіону. Прийшовши на трибуни, я побачив що наші місця, куди я придбав квитки майже порожні. Сидів лише один із братів (не згадаю точно Валерій чи Сергій). Він був трохи випивши. Я запитав у нього: - "Де брат та батько?" Він сказав , що вони ще десь гуляють. Ми подивилися розминку гравців, спробували впізнавати гравців "Динамо" та "Інтера". На щастя цього разу я купив вдалі квитки. У верхньому ярусі другий ряд. Шикарно все видно було. Після закінчення розминки, коли до почтаку гри вже залишалося хвилин п"ять, повз мене на своє місце пробирався другий із братів. Сам. Без батька!!! Я запитав у нього: - А де батько? Де дядя Саша??? На що другий брат п"яним голосом,заплітаючимся язиком відповів: - А он т-т-там где-то, с б-б-братом! Я мало не закрчиав: Як з братом? Он твій брат сам сидить!!! Той продерся на своє місце, сів поруч з братом, і вони, обидва п"яненькі, стали сперечатися де батько і хто з них його останнім бачив. Матч вже розпочався, але мене весь час сверлила думка. Ну як же так? Як так можна? Зробивши спробу вияснити у них, де ж все-таки подівся їх батько, де, по яких місцях вони ходили до початку матчу і не добившись від них нічого толкового, я вирішиів піти на пошуки дяді Саші. Ну як же так можна, приїхати на футбол до Києва і не потрапити на стадіон. Це ж нонсенс!!! Зумівши вияснити у п"яних братів, що дяді Сашин квиток у них, я забрав його і, в середині першого тайму, я пішов на пошуки дяді Саші. Трохи поміркувавши, я подумав, що дядя Саша, коли зрозумів що загубив своїх нерадивих дітей, обов"язково піде до автобуса. Продершись через вщент заповнені трибуни людей, міліцейські кордони я попрямував на бульвар Лесі до нашого автобуса.
І правда - дядя Саша сидів в автобусі. Я прийшов до нього і запитав як так сталося що він не потрапив на стадіон. Він був дуже розчарованим. Сказав що сини напилися, та загубили його. Я став умовляти його піти на стадіон, але він нізащо не хотів цього робити. Таким великим було його розчарування. Я все-таки зумів умовити д.Сашу і ми разом пішли до стадіону. По дорозі він з гіркотою розповідав про те що сини п"ють. Я , як міг захищав їх, казав що вони в нього хороші. Що таке буває. Що таке трапилося випадково. Ось так, неспішним кроком ми дійшли до стадіону і стали пробиратися в наш сектор на свої місця. Коли ми прийшли йшла вже десь 10 чи 15 хвилина другого тайму. Підвівши дядю Сашу до його місця поруч із Валерієм та Сергієм я помітив погляд дяді Саші на синів. Мені здалося що вони одразу ж протрезвіли від цього погляду. До кінця матчу вони так і просиділи обидва з винуватими виразами обличчя, і, по-моєму, навіть і не особливо зраділи коли Діого Рінкон зрівняв рахунок, вдало зігравши на добиванні. А коли на останніх секундах гри Флорін Чернат, з убойної, як то кажуть, позиції, вдарив повз ворота - всі ми зрозуміли, що у цьому сезоні Ліга Чемпіонів для нас закінчилася і треба чекати наступного сезону.
Ми дочекалися нового сезону. Цього разу нам у суперники потрапили мадридський "Реал", леверкузенський "Байєр" та італійська "Рома". Суперники сильні, класні. І я жив в передчутті поїздок на ці шикарні матчі. Тим більше, що у вересні я перебував у відпустці і твердо вирішив знову організувати поїздки на матчі.
Перш за все я вирішив знайти більш комфортабельний транспортний засіб для поїздок у Київ. Бо ті "Мани", що курсували по 21 та 51 маршруту і яким ми роком раніше їздили на "Арсенал", для поїздок на далекі відстані мало годяться. Не зручно. Особливо під час повернення додому. Я знайшов по оголошенню автобус "Ікарус". Зустрівся з господарем, подивився на сам автобус - він мене повністю влаштував, та договорився за ціну. Потім я роздрукував з десяток оголошеннь та збирався їх розклеїти по місту. Аж ось мене осенила здогадка! У нас же величезний речовий ринок. Треба піти на нього та ходити між рядами проголошуючи своє оголошення. Там же стільки люду! Я обов"язково знайду там бажаючих поїхати на матч.
Я так і зробив. У якийсь із днів я прийшов на нашу "Толкучку" та став ходити між рядами голосно вимовляючи оголошення: "29 вересня 2004 року організовується поїздка на матч Ліги Чемпіонів "Динамо"- "Байєр". Поїздка здійснюватиметься автобусом "Ікарус", виїзд у день матчу о 10:00 від старих кас стадіону "Поділля". Вартісь поїздки разом із квитком на матч 55 гривень".
Таким чином я назбирав майже 30 бажаючих. Але ж потрібно іще, бо автобус вміщує 46 чоловік. Тоді я пішов по місту розклеювати оголошення. Розклеївши майже всі оголошення, вирішив ще одне поклеїти в районі продуктового ринку, біля старого РАГСу по вул.Соборній. Яке ж було моє здивууваня, як на алейці там де колись торгували і був такий собі міні-ринок по вул.Соборній - я побачив, як у палатці торгують мої друзяки Валерій та Сергій. Я підійшов до них, ми привіталися і я став розповідати їм про нову поїздку. Біля них стояла ще якась гарна жіночка. Виявилось, що це дружина Валерія і звуть її Марина. Вона зрозуміла хто я такий, що це саме я організовував попередні поїздки. Після того, як хлопці зголосилися обов"язково поїхати зі мною на футбол знову, я попрощався з ними і направився додому. Марина попросила трохи зачекати. Ми відійшла трохи осторонь і вона повідала мені таку історію:
"Після тої останньої поїздки коли хлопці їздили з тобою на футбол і вони там загубили батька, обидва, і Валерій, і Сергій твердо вирішили кинути пити. І слова свого дотрималися. Вже майже рік вони спиртного і в руки не беруть!
Так що дякую тобі! Якби не ти, не ваші поїздки на футбол - то хто його знає, чи перестали би вони пити!" Ось такої!!! Оце так новина. Від почутого я зрадів не менше ніж сама Марина. І ще з більшим піднесенням, з прекрасним настроєм став готуватися до поїздки на футбол.
У день виїзду, з"ясувалося що серед 46 чоловік що їдуть на футбол було аж п"ятеро(!!!) дівчат! Це мене трохи збентежило, адже попередні поїздки були суто чоловічі. Не було жінок (дівчат) ніколи. А тут таке! Я трохи розчарувався і переживав за результат, такі вже в мене забобони. Завжди рахував, що футбол - це суто чоловіча справа. Я повідомив дівчатам, що вони особисто відповідають за результат матчу і якщо, борони Боже, результат буде негативний - більше ніколи їх на футбол не візьму!!!
Вони твердо пообіцяли, що зроблять все можливе, докладуть усіх зусиль щоб наша улюблена та найкраща у світі команда "Динамо" Київ перемогла і ми поїхали на футбол. Але це вже зовсім інша історія...
P.S. а мої друзі - Валерій та Сергій вже майже дванадцять(!!!) років не вживають спиртне. Навіть пива не п"ють. Ми дружимо до цих пір. Залюбки зустрічаємось, обговорюємо футбольні матчі. Вони продовжують їздити зі мною на футбол.
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости