Міф про "матч смерті". Важка дорога до правди. Частина друга. Розвінчування міфу

До 90-річчя ФК "Динамо" Київ

Матч 9 серпня не став останнім для «Старту». Через тиждень після того матчу відбувся матч «Старт»-«Рух», який закінчився з рахунком 8:0 на користь «Старту». Всього «Старт» провів 10 матчів. В усіх переміг.

18 серпня 1942 семеро гравців «Старту»-Трусевич, Клименко, Свиридовський, Кузьменко, Путістін, Комаров та Балакін були заарештовані.

Трохи згодом були заарештовані Тютчев та Гончаренко. Пізніше інших-6 вересня- був арештований Микола Коротких. Окрім того ще одного стартівця-Олександра Ткаченка- було вбито гестапівцями. За однією з версій на футболістів доніс ображений за розгромну поразку граючий тренер «Руху» Георгій Швецов. Він сказав німцям, що «Динамо»-команда НКВС. Володимира Балакіна згодом відпустили, оскільки він був гравцем «Локомотива». Як бачимо «стартівці» не просто не були розстріляні одразу ж після матчу з «Flakelf”, а провели ще один матч, більше того- забігаючи наперед скажу, що були вбиті не всі футболісти.

Першим загинув Коротких. За словами сина Михайла Путістіна Владлена, в нього знайшли фотографію в енкавеесівській формі. Коротких був закатований у гестапо до смерті. Решту футболістів було відправлено до Сирецького концтабору.

Футболісти утримувалися в різних місцях та в неоднакових побутових умовах. Гончаренко та Свиридовський чистили взуття поліцейським. Решта футболістів працювали у двох «виїзних бригадах». В складі однієї бригади, серед інших були Трусевич, Кузьменко, Клименко та Тютчев. В складі іншої-решта гравців. Одна з бригад перекидала дрова з підвалу гестапо на хлібзавод, інша-на м’ясокомбінат. Між собою бригади обмінювались продуктами, які ховали в дровах. Одного разу запах м’яса почула вівчарка і почала гавкати. Один з в’язнів, молодий вірменин, ударив вівчарку ногою. Почувши шум прибіг власник собаки. Також прибігли в’язні, котрі стали на захист вірменина. Однак власник вівчарки та начальник табору есесівець Пауль Радомський вбили вірменина та його захисників, а усю «виїзну бригаду» відправили до табору. В таборі Радомський заявив, що за замах на німецького військового буде розстріляно кожного третього . Серед інших були розстріляні Микола Трусевич, Олексій Клименко та Іван Кузьменко. Пощадила доля Федора Тютчева, що стояв зі своїми товаришами у одній шерензі.

Це-версія подій у викладі Макара Гончаренка. Окрім неї існує щонайменше, шість інтерпретацій подій кінця лютого 1943 року. Усі прихильники цих версій посилаються на Тютчева. П`ять з них сходяться в одному-динамівці стали жертвою випадку. Безглуздого, сліпого, дикого. За версію журналіста Георгія Кузьміна динамівці були розстріляні як заручники-так німці помстилися за спалення заводу "Спорт" днем раніше. Яка з цих версій найбільш правдоподібна-важко сказати. Схоже, що правди про причину розстрілу Трусевича, Клименка та Кузьменка ми не дізнаємось ніколи.

Перша спроба розвінчати міф була зроблена в 1971 році. Тоді, напередодні відкриття пам’ятника загиблим футболістам на стадіоні «Динамо» майор КДБ Удін написав рапорт своєму шефові Віталію Федорчуку. «Цілком очевидно, що футболісти залишилися проживати на окупованій території, не намагаючись відійти з відступаючими частинами Червоної Армії, в лавах якої їх присутність була дуже необхідна у важкий для Батьківщини час. Згодом вони підтримали ініціативу зрадників Батьківщини з представників міської управи, які за підтримки окупаційної влади створили із залишених у Києві спортсменів клуб майстрів спорту, а з футболістів команду міста, в яку ввійшли гравці команд-майстрів «Динамо» та «Локомотива». Ця команда неодноразово зустрічалася в товариських (виділення моє-Авт.) матчах з футбольними командами вермахту і угорських військових частин, дислокованих у Києві. Всі учасники збірної команди були працевлаштовані… З часом, освоївшись з обстановкою, вони організували викрадення продуктів, а згодом, опрацювавши маршрути їх розвезення по місту, обумовили зустрічі один з одним, щоб ними взаємно обмінюватися. Ця обставина, а можливо й те, що окупантам набридла «футбольна забава», призвела до того, що всі футболісти виявилися запротореними в табір військовополонених. Як засвідчили розслідування, причина розстрілу футболістів мала не політичний, а випадковий характер. (виділення моє-Авт.). Свідки розповіли, що за провину одного з військовополонених (цей військовополонений каменем вбив службового собаку), окупанти вишикували весь особовий склад табору і розстріляли кожного п’ятого». До слова, ще в 1948 році деяких гравців "Старту" навіть викликали на допити "за пособництво".

Втім, зупинити вже розкручену пропагандистську машину було неможливо. Тим більше, що кількома роками раніше, у 1965 році, зі своєю позицією визначилося центральне компартійне керівництво. Миколу Трусевича, Олексія Клименка, Івана Кузьменка та Миколу Коротких посмертно нагородили медаллю «За відвагу». Макара Гончаренка, Михайла Мельника, Володимира Балакіна, Михайла Свиридовського, Василя Сухарєва та Михайла Путістіна(він прийняти нагороду відмовився) ‒ медаллю «За бойові заслуги».

Як уже неодноразово зазначалося вище, 19 червня 1971 року в Києві на стадіоні «Динамо» був відкритий пам’ятник загиблим футболістам. З цієї нагоди відбувся мітинг, на якому виступали, серед інших Макар Гончаренко та Антон Ідзковський. У журналі «Футбол-хокей» стаття з цього приводу називалася «Пам’яті героїв-динамівців». Потрапивши на Захід вона стала основою для публікацій на цю тему в західних ЗМІ. Зокрема, газета «Штутгартер цайтунг» у грудні 1973 року опублікувала матеріал «Трагедія у Києві». Саме він став основою для відкриття прокуратурою Гамбурга у 1974 році справи проти «…не встановленого слідством підрозділу вермахту чи поліції» за підозрою у вбивстві динамівців. Німці також провели розслідування проти офіцерів зенітного полку «Герман Герінг». У листопаді 1974 року Головний прокурор Гамбурга звернувся до Генерального прокурора СРСР з проханням надати правову допомогу по справі. Гамбуржці просили допитати Ідзковського та Гончаренка, інших учасників матчу 9 серпня 1942 року, свідків, яким були відомі обставини загибелі динамівців. Спершу це прохання надійшло до Міністерства закордонних справ СРСР, потім до Генеральної прокуратури СРСР і аж у наступному, 1975 році, до КДБ УРСР. Радянські слідчі допитали лише Гончаренка, оскільки Ідзковський під час війни перебував у евакуації. У березні 1976 року прокурор Гамбурга Вессельхофт зазначав: «Не отримано конкретної інформації про розстріл за наказом «високого офіцерського чина» чотирьох радянських військовополонених, які виграли футбольний матч з німецьким підрозділом повітряних сил.» Надзвичайно ретельне розслідування тривало до 2005 року. 18 лютого 2005 прокурор Гамбурга Йохенн Кульман зібрав додаткові матеріали і зробив висновок: «Поширювана тривалий час у колишньому Радянському Союзі версія про те, що причиною розстрілу чотирьох гравців була перемога в матчі проти німецьких окупантів є очевидною вигадкою. Миколу Коротких, який єдиний із гравців футбольної команди був членом партії, закатовано під час допитів, при ньому також знайдено його фотокартку у формі НКВС. Достовірно встановлено, що футболістів Трусевича, Кузьменка та Клименка розстріляно разом з іншими полоненими у Сирецькому концтаборі за наказом начальника табору Пауля Радомського навесні 1943 року-тобто через тривалий час після гри 9 серпня 1942 року. Ці дані встановлено точно, оскільки вони отримані від Генеральної прокуратури Радянського Союзу в Москві 8 січня 1976 року в рамках надання правової допомоги прокуратурі Гамбурга. … У будь якому разі, не встановлено жодного зв’язку між грою футбольних команд, що відбулася 9 серпня 1942 року та розстрілом трьох гравців у Сирецькому концтаборі… Таким чином, нині немає підстав поновити процес…»

(Далі буде)

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости