Футбол як життя!

Хто пам’ятає фільм 1973 року Сергія Образцова «Кому он нужен, этот Васька?». Фільм про людську доброту до наших братів менших…

Впору запитати:а кому він потрібен, наш футбол, футбол нашого подвірря, нашого дитинства, нашої юності, нашої віри? Я не про депутатів, не про ФФУшників, не про олігархів.

Так сталось, що в далекім моїм дитинстві нас, пацанів, займали три речі: футбол, кіно та книжки. В ті роки (на початку 60-их) літом, виходячи з хати, взявши тільки шкоринку хліба, политого олією та трохи підсолоненого, ми спочатку йшли купатись на Чорний Ташлик, а потім до втрати пульсу ганяли в футбол.
Яким тільки м’ячем ми не грали: й резиновим червоно-голубим зі смужкою по діаметру (резиновим, тому що слово «гума» я узнав десь в 4-5 классі), й волейбольним, й баскетбольним (важким, жовтим, з пупирішками). Ой, як було приємно, коли цей баскетбольний м’яч попадав в обличчя! Які ж мелодії дзвеніли тоді в голові! Чесне слово, ні Бітли, ні різні Смерічки не могли з ними тягатись! Попробуйте...
А якщо то був футбольний м’яч – шкіряний, зі шнуровкою, яка чомусь завжди попадала на чоло, коли ми головою приймали м’яча – то це була вершина радості, кайф, як нині кажуть.

Ворота були з двох лозиняк з перекладиною, ніякою розмітки не було, були тільки границі поля, та й то не завжди. Але на цьому полі з ранку до вечора грали гаррінчі, пеле, вави, канєви, бобри, лобановські, базілєвичі, пеки (пам’ятаєте «Пекині бутси»), кандідови та інші легенди наших дитячих марень . Мабуть легше згадати тих, хто на тому полі не грав.

"Апсай" (так ми звали – офсайд), чомусь "корнер", а не кутовий, "мазила", "пас", "не мотайся" (тобто не фінти) й так далі – це слова нашого дитинства, що вкарбувались в голові, як бруківка в дореволюційних мостових.. .

Всі хотіли грати в нападі. Я не був виключенням. Але трохи пізніше, прочитавши книгу «Воротар» нашого динамівського воротаря Олега Макарова, «Воротар республіки» Лева Кассіля, а потім ще й побачивши фільм «Третій тайм», став марити про гру в воротах. Хотів бути воротарем. І все. Я був невисоким, але в ворота ніхто не хотів ставати, так що цей пост віддавали мені з радістю.

А потім, втомившись, ми сідали на траву й розказували один одному байки про футбол, які для нас були не байками, а щирою правдою. Мабуть всі знають (а дехто й бачив!) про мавпу в ворота, пов’язку на правій нозі, що сигналізувала, що нею було заборонено бити. Ще не було телебачення, не було інтернета, але ми знали все. Так нам здавалось і так нам вірилось.

І сиділи рядом ті, що повиростають й стануть заступником міністра внутрішніх справ України, директором заводу Арсенал в Києві, професором - головним кукурудзоводом Росії, конструкторами, агрономами, депутатами різних Рад, генералами й офіцерами, виконробами, робітниками, колгоспниками, і ті, що відсидять по декілька років по різним вязницям, і ті що зіп’ються в майбутньому. Але всі ми були закохані в футбол, марили ним. І тоді, й нині. Перше кохання ніколи не забувається.

Не було телебачення (першу телевізійну трансляцію я побачив лише в 1964 році, коли мені вже було 11 років), але всі знали як голи забиває Канева, що Балерина Лобановський кладе м’яча в ворота прямо з корнера, а Пеле з Гарінчою вдвох по тричі накручують всіх гравців суперника. Слово « Сантос» ми й не чули, але ми знали , що бразильці найкращі в світі гравці. Друзі, яке ж було наше розачарування, коли в 1966 році ми побачили як спочатку угорці, а потім португальці виграють у легендарних бразильців. Нам показалось, що світ рушиться.

Головною командою для нас було Динамо. Київське Динамо. Про московське, а тим більш про тбіліське, ми тоді й не чули. А Реал, Барселона, Інтернаціонале (так тоді називався Інтер) - це були в зрівнянні з киянами сільські команди. Прізвища киян для нас звучали, як імена дівчат, в які ми закохались потім, трохи пізніше, а може дехто вже й тоді..

І ось 1964 рік. До нашого села Рівного почав досягати телевізійний сигнал з Кіровограду, який від нас знаходився на відстані десь 45-50 км. Перший футбол, що я побачив по ТВ, була гра в фіналі Кубка СРСР, коли кияни обіграли команду із Куйбишева - «Крила Рад». Єдиний гол тоді забив Канєвський. Картинка на екрані телевізора була така собі - сіра, бліда, ніяка, але я й нині пам’ятаю цей гол. Друзі, той матч перевершив захоплення й фільмами Три мушкетера, Бродяга (більше індійських фільмів я не дивився), Гусарська балада і навіть «Великолепной семеркой» с поголеним наголо Юлом Бріннером. Це був кайф. Це був шок. Це було щастя.

Це був наш футбол. Футбол як життя. Весь світ – театр, а для нас весь світ був футбол.
Не результат, а гра, насолода грою.
Так результат був важливий, дуже важливий. Але для нас була важлива була сама гра. Гра була життям. А якщо ми ще й вигравали, або вигравала наша команда, то радість рвалась з грудей, як тринітротолуол з оболочки гранати.

Й зараз, проживши багато років, пройшло вже більше півстоліття с тих пір, читаючи коментарі та дописи, я задаюсь питанням: а кому потрібен той наш футбол? Футбол, що був як радість, як щастя; футбол як дитинство, як сон, як кохання, як сто грам, накінець.

Невже ми стали раціональнами вельмишановними особами, персонами, й забули дитинство, щастя гри, радість прориву , забули як дзвенить м'яч, залітаючи в будяки або в вікно дядьки Івана. Не хотілось би. Бо ми всі родом звідти, з дитинства.

Невже навідь для нас болільників футбол вже став ремеслом? Не радістю, а фанатизмом, не щастям, а битвою за щастя.

Відповіді я не находжу. На жаль….

Але вірю в футбол!

Дякую, з повагою, Скіф.