Я ніколи не ставив собі питання: а чому я вболіваю за Динамо, а не за якусь іншу команду. Тим більше, коли я почав свідомо захоплюватися футболом (а це сталося десь з 1964 року), гриміли інші команди, в основному московське Торпедо і, як-то тбіліське Динамо, не кажучи вже про Спартак чи московське Динамо.
Але так уже сталося, що вибирати не доводилося і «по умолчанию» вболівати можна було тільки за Динамо. Чорноморець і Зоря, а тим більше Дніпро з Карпатами підтягнулися пізніше. З Шахтарем якось не склалось, а харківські команди грали так невиразно, що за тим же замовчуванням в глибинці України їх просто не помічали. І, звичайно, спрацьовував фактор українства, який в сільській центральній Україні ніколи і не зникав. А я ж бо я жив в Україні, у вишневому селі, де кожна перемога Динамо сприймалася як перемога всієї України. Тому любов до Динамо була запрограмована якщо не на генетичному рівні, то на рівні української гордості, як "та купина, що горить – не згора, живе у стежках, у дібровах, у зойка гудків, і у хвилях Дніпра, і в хмарах отих пурпурових”..
Хоча і не було ніякої ненависті до російських команд, але не було тоді, в дитячі роки, у нас і ніякого українського ура -патріотизму. Але ми, пацани, захоплюючись , і щиро захоплючись, Яшином з Івановим - Кузьмою, Понедєльніком (хоча, чесно кажучи, майже не бачили їхню гру) і особливо, пізніше, Стрєльцовим, завжди вважали, що Канєвський, Лобановський, Базилевич і Макаров з Банніковим наголову краще їх. Тому, що вони наші ... Саме - наші, рідні. А раз вони наші, тому кращі, обов'язково кращі, як і Черемшина у виконанні Гнатюка була для нас найкращою піснею всіх часів і народів.
(До речі, якби не змінився світ і хоча нині кращою піснею всіх часів і народів я вважаю бітловську Yesterday, але та Черемшина плющить мене і зараз не менше, ніж в дитинстві. І я розумію, здається розумію, Стрєльцова, який після програшу Кубка СРСР в 1966 році, коли він разом з Щербаковим вивалились на одного Вадима Сосніхіна , але наш Директор в якомусь карколомному шпагаті вибив у нього м’яча, потім замкнувся у своїй кімнаті в Мячково, пив вино і слухав раз по раз гнатюковскую Черемшину).
Тому вибору за кого вболівати у мене не було, тим більше, що мені довелось побачити той легендарним матч Динамо з єрєванським Спартаком літом 1962 року, коли чотири голи забив Біба, два Канєвський і по одному Лобановський з Войновим. Нині я знаю, що це був єдиний матч, в якому Лобановський з Каневським грали здвоєного центра (на лівому фланзі грав тоді Басалик, про якого я нині абсолютно нічого не пам’ятаю). Як і не пам’ятаю, що тоді під час гри йшов проливний дощ, як мені недавно написав один з блогерів. Але я доща чомусь просто не пам’ятаю.
Ті гравці, гравці домасловської епохи здавались нам Титанами, Гераклами, які лише по якомусь непорозумінню не стали чемпіонами світу в 1962 році, хоч там грало лише троє динамівців.
Чому ми так думали, не знаю… Але ми хотіли так думати. Я вже писав, що вболівальник в основному однополюсний, що у вболівальника немає напівтонів, лише або – або… Або найкращий, або – найгірший. Так було і тоді, так є нині. Наші – красені, чужі – уроди, квазімоди… Наші – генії, чужі – тупі, як валянки. Чи не так? Згадайте, що ми думаємо про гравців Шахтаря
Макаров, Щегольков, Сучков, Кольцов, Турянчик, Біба, Сабо, Войнов, Трояновський, Серебряников, Лобановський, Канєвський, Базилевич – ці прізвища чемпіонів 1961 року так викарбувались в моїй пам’яті, що я їх візьму з собою і туди, в вічність…
Але ця команда для мене, пацана 8-9 років, приймалась лише через призму батька, щирого вболівальника Динамо. Моєю ж командою, першою і навіки найкращою, стала команда Маслова 1964 - 1970 років.
Футбол, як видовище, на мою думку в відведені 90 хвилин не вкладується. Футбол куди більший як в часі, так і пам’яті. І ми немов наркотичному кайфі, в своєму післявраженні і через день, і через рік, і через півстоліття до сих пір згадуємо, немов бачимо в запису своєї пам’яті, як та наша любима з вами команда громила Торпедо, Спартак, московське, мінське і тбіліське Динамо та й той же Селтик. Як Толя Бишовець на одному квадратному метрі накручував чотирьох суперників, як Біба забивав гола на останній хвилині Маслаченко, як Сабо ставив на коліна через рік того спартаківського голкіпера, як тонко розумів гру Серебро, що раз разом заводив за собою захисника, звільнюючи зону, для того, щоб туди вривався Хмель або той же Бишовець чи Пузач. А прекрасну гру зрілого Турянчика я нині не можу порівняти ні з ким з наших нинішніх гравців: лише з тодішнім Беккенбауером чи нинішніми Канте з Бускетсом.
Тодішній Віктор Олександрович Маслов нам здавався нашим кошовим отаманом Сірко з картини Рєпіна, а динамівці запорожцями, які готові були писати листа не тільки турецькому султану, але й Еленіо Еррері і серу Альфу Рамсею.
Ми Маслова боготворили, розуміючи наскільки Динамо є його і лише його командою (адмінресурсу в особі Щербицького тоді ще не було). Але я також пам’ятаю як десь в 1974 році Маслов надрукував статтю в Футбол – Хокеї, в якій нищівно критикував гру Динамо Лобановського. А через рік, в травні 1975 року, його Арарат дав бій Динамо не тільки по футбольним правилам, але й по правилам боїв без правил. Тоді вибили з гри Мунтяна, а Блохіна взагалі винесли на носилках і потім наложили йому декілька швів. Вірмени в тій грі нагадували Сірка, який несамовито зірвався з ланцюга й готовий був порвати всіх. А через неділю киянам належало грати в фіналі Кубка Кубків з Ференцварошем. Слава богу, що лікарі зуміли поставити за неділю гравців на ноги. І це також Маслов.
Потім були інші команди, інші гравці, був Лобановський блискучий й прагматичний, на Динамо якого як молились, так і матюкались, бо інколи здавалось, що Динамо не грало в футбол, а працювало для того, щоб заробити два бали, бо два бали тоді і в Африці були два бали. Динамо Лобановського могло грати Гамлета Любимова, але дуже часто грало Сталеварів Єфремова. Але хоч Сталеварам й присуджувалась Держпремія СРСР, нам все ж більше, значно більше, згадується непремійований Гамлет, який ловив “… в далеком отголоске, что случится на моем веку». Так Динамо Лобановського вигравало, в більшості своїй Лобановський був правим, його Динамо взяло кучу призів та кубків, але мені більше нині згадується те безшабашне Динамо Маслова. Я пишу про себе. Інші можуть мати й іншу думку. Та мабуть і мають...
Так це було…було…було…
Але перше кохання завжди перше й запам’ятовується на все життя, як “гроздей акации запах душистый”, як шелест першого поцілунку... І цим першим коханням було Динамо, яке я до сих пір люблю, але, все ж, все ж –таки це не те Динамо… Моє, любиме, але не те…
З повагою,
Скіф
А щодо ЗМІ - я багато років купував (точніше - діставав) "Футбол-Хоккей" і поки редактором був Філатов, все було більш-менш об'єктивно, а от коли прийшов Понєдєльнік...
Я нещодавно на горищі знайшов пачки тих газет кінця 70-х, відкрив - знайомі фото, майже рідні прізвища...
Підтримую кожну думку, кожне речення, кожне слово.
Я також із сільської глибинки, тільки Житомирської.
І також "починав" з команди Маслова. Вибору не було, бо усі старші хлопці, з якими дивився футбол по диковинному для села телевізору, вболівали за наше Динамо. У них же й учився розуміти футбол.
Десь в той же період і Черемшину привіз із армії двоюрідний брат. І ми, з моїм меншим братиком, співали її без упину, сидячи на верхніх гілках явора. Співаємо й до цього часу за чарчиною при рідких зустрічах.
Дуже вдячний Вам за блог. Прочитав на одному диханні. Ніби про себе!
Динамо!
Точніше - любов до Динамо!
Нас об'єднувало та об'єднує Україна.
А також те, що ми українці.
І це нас єднає.
Але ж не всі українці вболівають за Динамо.
І це нас... що?
Не хочу писать "роз'єднує"...
Бо футбол єднає...
Як в дитинстві, бились вулиця на вулицю, а потім сиділи, пили лимонад, чи їли кукурудзу, й палко сперечались на чиїй вулиці дівчата красивіші....
Але могоричі пили за своїх ! :-)
А виставлялися друзям із сусіднього!
Так само не усвідомлював, чому усі мої інститутські конспекти українською незалежно від першоджерела чи мови лектора, хоч до цього часу володію російською прекрасно, перекладаю без тлумачного словника, інколи й рифмую рядки російською.
Уважаемый Николай Леонидович, добрый день ! Извините, что включаюсь не по теме, но есть причина. Вот только что совершенно случайно я обнаружил Ваш ответ (02.05.18:35). Даже не знаю, как я его тогда не увидел. Ведь вроде несколько раз проверял, не пришёл ли ответ. А когда увидел, то предположил, что обо мне Вы узнали из википедии либо Володи Пархоменко, либо Саши Спивака, о которых я как-то упоминал на каких-то наших форумах. Если из википедии Саши, то там неточность. Там написано, что годы пребывания его в "Новаторе" - с 1985 по 1989. На самом же деле в донецком УОРе он не мог оказаться в 1989 году, так как УОР было создано в 1990. У меня он начал заниматься в 3 классе в 1983 году, а в УОР ушёл от меня после окончания 10 класса в июне 1991 года.
Написав это, я решил пробежаться по форумам и попытаться определить, с чьей всё-таки википедии Вы получили информацию. Стал искать и прямо сейчас наткнулся на ещё один Ваш пост (26,04.22:51), который я тоже раньше не заметил. В нём - ссылка на статью из "Приазовского рабочего".
Спасибо, Николай Леонидович !
А как всё-таки Вы вышли на эту статью восьмилетней давности ?
Спасибо и за Ваш замечательный блог. За искренность и душевность.
Считаю уместным внести маленькую справочку : Николай Михайлович Кольцов - не только чемпион СССР 1961 года в составе "Динамо", но и Заслуженный тренер Украины, воспитавший легендарных динамовцев - Сергея Балтачу и Владимира Бессонова.
А "Черемшина" - одна из любимейших моих песен. Впервые она прозвучала в 1965 году, а я впервые услышал её в 1966. В составе стройотряда Ленинградского института физкультуры поехал в Армению, в Цахкадзор. Там, в среднегорье, мы строили спортивную базу для подготовки наших олимпийцев к Олимпиаде-68 в Мехико. И вот в один из вечеров в наш барак пришли в гости два парня с гитарами из стройотряда Киевского института физкультуры. Здорово спели несколько песен, а мы для них спели наши коронные "Шёл я по проспекту Октября" и "Задумал я, братишечки, жениться". Потом снова песню за песней пели они. И вдруг ! И вдруг - прямо мне в сердце - ЧЕРЕМШИНА ! Завороженный, зачарованный застыл я, замер я. И слушал, слушал. И был неизъяснимо счастлив слушать мову солов*їну, был просто потрясён. Из нашего отряда я один был с Украины. Когда они закончили, я пожал им руки и попросил повторить. Они повторили. А когда они уже уходили, я вышел с ними из барака и сказал : "Ребята, пожалуйста, я вас очень прошу : сделайте ещё раз "Черемшину". И они сделали.
https://www.youtube.com/watch?v=EzPlIvidEQ4
А а на статью я случайно наткнулся, когда искал что-то о Спиваке (он ведь играл сезон в нашей Зирке, да еще как играл). Сложил два и два, и понял, что блогер Игорь Михайлович - это тренер известный Игорь Михайлович Брискин.
Дуже щиро; видно, що написано від душі...еееех, ностальжііііі....:))))
Згадалося Лобанове - "Категоричність - ознака обмеженості".
Каюся, в юності теж був таким. в бутність студентом, на початку 80-х мало не побився з вболівальником Спартака з паралельного факультету. Але, на щастя, знайшовся чрозумний чоловік, який показав нам фото, де разом, в обнімку стоять гравці Динамо і Спартака (як виявилося, він був родичем Шавло і знав багато більше нашого). І тоді до мене дійшло, якими дурнями ми були...
Після того, в чемпі Союзу я все одно вболівав проти спартака, але ненависті вже не було. Ми з батьком завжди вболівали проти всіх московських команд, навіть коли вони грали проти Ростова чи Ротора. Ще тоді звернули увагу, що у коментаторів всі спортсмени поділялися на масковскіх і савєцкіх...
P.S. Дякую за цікаву і приємну для душі статтю.
Тому й протистояння не було такого, як зараз...
А щодо ЗМІ - я багато років купував (точніше - діставав) "Футбол-Хоккей" і поки редактором був Філатов, все було більш-менш об'єктивно, а от коли прийшов Понєдєльнік...
Я нещодавно на горищі знайшов пачки тих газет кінця 70-х, відкрив - знайомі фото, майже рідні прізвища...
То були вегетаріанські часи.
Навіть Вань'ят - це іграшковий злодій в порівнянні з теперешними гімнометами ЗМІ...
Судя по составу (на фото слева направо: Рудаков, Соснихин, Щегольков, Островский, Сабо, Бышовец, Хмельницкий, Медвидь, Мунтян, Турянчик) это или 1966 год, или 1967 - Мунтян и Бышовец в 1965 году практически ещё не играли, а в 1968 году Щеголькова и Островского в ДК уже не было. Впрочем, как и Бибы...
Это фото снято перед матчем в Тбилиси перед игрой с Динамо Минск в начале октября 1966 года.
А мандариновое дерево - это подарок тбилисцев киевлянам.
Скорее всего, в это время Биба решает вопрос с судьями о выборе ворот.