"І вчинок Колотова став якраз закономірним проявом сили духу Динамо в тому протистоянні. Який постійно має нагадуватись і бути прикладом для ВСІХ поколінь гравців".
Декілька рядків одного з вас, шановні коллеги-форумчане. Подібне особливо надихає для роботи над перевиданням українською мовою першої в житті книги.
Вже опублікував фрагменти зі своєї передмови:
Сьогодні нові фрагменти.
х х х х х
У кожної книги своя біографія. У моєї першої — вона досить важка. Коли в грудні 1976-го з видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь» рукопис зажадали до ЦК КПУ, думав, що їй так ніколи і не вдасться стати книгою. І справа не стільки в тому, що було мною написано (хоча і в цьому теж!), скільки у ставленні співробітника апарату ЦК, як в ту пору прийнято було висловлюватися, «який курирував» фізкультуру і спорт, до автора рукопису — вашого покірного слуги.
У серпні 1969-го мене виключили з партії і вигнали з роботи (коли це сталося, я завідував відділом спорту в газеті ЦК ЛКСМУ «Комсомольское знамя»). ЦКовському чиновнику добре була відома антисемітська історія, пов’язана з моїм ім’ям. Тим гірким для мене літом (в травні поховав улюбленого Батька) вона досить нашуміла в спортивних і журналістських колах. Правда, в партії мене швидко відновили: порядні люди в райкомі зрозуміли всю абсурдність моєї "персональної справи", але вона потім шлейфом тягнулася за мною десятки років. Якщо бути точним — до осені 1992-го, тобто — до самого від’їзду до еміграції. Зауважу, що різних листів і документів про це скупчилося кілька товстенних папок. Якщо, Бог дасть, колись все систематизувати і описати, назву вже підказано самим життям: «Пам’ятник Батькові».
Восени шістдесят дев’ятого, в самий розпал моєї «справи», в пошуках справедливості я звертався до багатьох людей. У тому числі і до ЦКовського чиновника, який в ту пору очолював одну із спортивних організацій (імені його навмисно не називаю: навіщо викликати хоч якусь гіркоту у його дітей і онуків!?). На жаль, підтримки я не знайшов, а ось його явно антисемітські репліки надовго запали до душі. Тому майже не сумнівався в тому, що, потрапивши зі спортивної номенклатури до партійної, він мені нічим не допоможе, а пошкодити при нагоді постарається. Так воно і сталося. Взимку сімдесят шостого мій рукопис, який був затребуваний з видавництва ЦКовським «куратором» фізкультури і спорту, надовго у нього застряг. Втім, це так, до слова. Вважаю, що більше все-таки треба б говорити про людей, які допомагали тому, щоб рукопис все ж став книгою. Одним з таких виявився Віталій Федорович Вазіанов, що займав у ту пору досить високий пост у відділі пропаганди ЦК компартії України. У свої студентські роки він захоплювався легкою атлетикою і тренувався у заслуженого майстра спорту Катерини Захарівни Адаменко, Царства їй небесне, мами Олега Блохіна.
Візит Володимира Васильовича Щербицького на учбово-тренувальну базу динамівців...
Прочитавши рукопис, Вазіанов запросив мене до ЦК КПУ, поділився своїми враженнями про прочитане, запевнив, що книга буде видана, і порадив: «Коли з’являться сигнальні екземпляри, один з них обов’язково подаруєте В. В. Йому це буде цікаво». Зрозуміло, мова йшла про Володимира Васильовича Щербицького, фанатична любов якого до футболу в ту пору породжувала легенди. Про особу такого калібру, думаю, грішно говорити скоромовкою. Досить розумні люди, які добре його знали і пропрацювали пліч-о-пліч з цією Людиною десятки років, вважали, що В. В. Щербицький був лідером від Бога. Понад чверть століття він входив до складу Політбюро ЦК КПРС — головного керівництва могутньої в ту пору наддержави, — більше сімнадцяти років очолював тримільйонну компартію України. Це, як влучно зазначив у своїй книзі про В. В. Щербицького один з його помічників Віталій Врублевський, — рекорди самі по собі, гідні книги Гіннеса. Рекорди, які вже ніколи і ніким не будуть перевищені...
Трохи забігаючи вперед, скажу, що я скористався порадою В. Вазіанова. Один з сигнальних примірників, який ще пах друкарською фарбою, моєї першої книги, природно, з дарчим авторським підписом, потрапив до В. В. Щербицького. І, що, мабуть, головне, — був їм прочитаний. Відверто зізнаюся в тому, про що досі ніколи не писав і не говорив публічно. Як мені стало в тому ж 1976-му відомо, «Два сезони» Володимиру Васильовичу сподобалися, і він подякував мені за книгу. Правда, не особисто, а через свого сина Валерія (земля йому вже пухом), з яким у нас було, як прийнято говорити, поверхневе знайомство. Це сталося перед якимось матчем динамівців на Республіканському стадіоні в Києві, як називався в ту пору НСК «Олімпійський». Син В. В. Щербицького підійшов і, потискуючи руку, сказав:
— Папа просив передати велике спасибі за книгу...
Нас відразу обступили допитливі завсідники стадіонного дворика, в якому в дні матчів київського «Динамо» збирався весь київський бомонд.
— Невже він прочитав !? — мимоволі вирвалося у мене.
— Звичайно, — посміхаючись, сказав Валерій. — Коли книга потрапила до нашого будинку, я хотів прочитати першим, але він не дав. А прочитавши, простягнув мені «Два сезони» зі словами: «Читай! Ось так і треба писати про київське «Динамо»!»
Коли син В. В. Щербицького відійшов, до мене відразу ж звернувся той самий ЦКовський «куратор» фізкультури і спорту, який чув нашу з Валерієм розмову. Відкликав мене, озирнувся по сторонах і тихо, щоб нас ніхто не почув, якимось змовницьким тоном запитав: — Як ваша книга потрапила до Володимира Васильовича? Почувши приємну оцінку першої особи тодішньої України про свою першу книгу, ймовірно, я перебував в стані якоїсь особливої ейфорії і не здригнувся перед своїм «доброзичливцем» з ЦК КПУ.
— Коли ви напишете свою книгу, пораджу як це зробити, — з викликом відповів я.
... У різні роки, під час багатьох творчих зустрічей, мене часто запитували про те, як народжувалася та чи інша з моїх книг. Не відаю про процес створення творів іншими письменниками (зауважу в дужках, що себе таким ніколи не вважав і не вважаю, хоча 25 березня 1997, вже будучи іммігрантом, був прийнятий в члени Спілки письменників України, про що свідчить членський квиток за № 01625). Про себе можу сказати, що жодну з усіх написаних не задумував писати як книгу. Вони народжувалися поступово. Досить довго і важко, але всякий раз з якимось особливим інтересом до дослідження феномену багатьох особистостей спорту і життя — головних дійових осіб моїх книг. Ось, наприклад, деякі штрихи до творчості, яка і стала передумовою народження цієї першої книги.
Двоє як один...
Осінь 1974 року. Київське «Динамо» добивається заповітного дубля: перемагає в чемпіонаті і Кубку СРСР! У складі киян грають футболісти, які пройшли футбольні горнила одеського «Чорноморця», — Стефан Решко, Леонід Буряк і Анатолій Шепель. Виходить, мої земляки (зауважу в дужках, що не обов’язково народитися в цьому місті, для того щоб на все життя до тебе приклеїлося звання «одесит»!). І головний редактор «Вечірньої Одеси» Борис Федорович Дерев’янко (Царства небесного цій Людині) звернувся до мене з творчою пропозицією: для «рідної» газети зробити кілька цікавих подач про футбольний сезон київських динамівців, яким, мовляв, допомогли добитися успіху і одесити. Публікація (у багатьох номерах «Вечірньої Одеси») побачила світ під заголовком «Сезон кришталево-золотий».
Суперкубок наш!
1975-й рік. Новий зліт динамівців Києва. І який!! Вперше найпрестижніші призи Старого Світу виграє не якийсь там суперклуб з «капкраїни», що було б цілком звично і логічно, а наш, вітчизняний! Мільйони шанувальників київського «Динамо» — прості вболівальники, професіонали гри і журналісти (не тільки вдома, на батьківщині киян, а й за кордоном!) — захоплюються не просто їхніми перемогами в Кубку кубків і Суперкубку. Вони в захваті від самої г р и команди з Києва. А я отримую нове «замовлення» від головного редактора «Вечірньої Одеси» Б. Ф. Дерев’янка — продовжити публікацію своєї «документальної повісті», що я, природно, із задоволенням зробив. Ось в ці самі дні, коли мої подачі вже про другий блискучий сезон киян стали з’являтися в популярній і улюбленій одеситами вечірній газеті мого рідного міста, сталася пам’ятна для мене зустріч в Києві, на Хрещатику, з публіцистом і поетом Віталієм Коротичем.
— Дайте почитати рукопис, — відразу сказав Віталій Олексійович, коли ми зустрілися.
— Який?! — не зрозумів я.
— Киньте скромничати, — посміхнувся Коротіч. — Мені з Одеси пересилають «Вечірку». Із задоволенням читаю все, що ви там пишете про динамівців, але я люблю читати рукописи...
А через деякий час почув від Коротича втішну оцінку своєї, вважаю, скромної репортерської праці. Дав він і слушну пораду.
— Деві Аркадійовичу, це ж цікава книга! — вигукнув Віталій, коли ми знову зустрілися. — Фактично ви її вже написали, видавайте скоріше, а я, якщо не заперечуєте, готовий написати передмову...
Ще про одну людину, яка крок за кроком допомагала мені у створенні першої книги, хочу (і повинен!) розповісти особливо, бо Аркадій Романович Галінський, Царства йому небесне, якого я в ті роки вважав не тільки своїм старшим другом, справжнім наставником по частині спортивної журналістики, а й тим, хто багато корисного дав мені в різних аспектах життя. На мій погляд, він осібно стояв в радянській спортивній журналістиці. Написав, правда, лише одну книгу «Не сотвори себе кумира». Це була 14-та за рахунком книга, що вийшла у видавництві ЦК ВЛКСМ «Молода гвардія» в серії «Спорт і особистість». До слова сказати, в анотації сказано, що це — «перший досвід виступу в цій серії професійного літератора», а також, що «в цій книзі конфліктне життя футболу дає автору рясний ґрунт для суперечок і роздумів».
Популярному в ті роки А. Р. Галінському, блискучому спортивному журналісту і коментатору, було про що розповісти — головним фоном для розмови в книзі він обрав футбол! У ті роки саме цьому виду спорту відводили основний час спортивні програми радіо і телебачення, приділялася велика увага газетами і журналами. Візьму на себе сміливість рекомендувати для обов’язкового прочитання цю книгу (як навчальний посібник!) тим, хто вирішив присвятити себе спортивній журналістиці.
Тут доречно зауважити, що свого часу А. Р. Галінський дуже багато (і з великою симпатією!) писав про Лобановського-футболіста. Але в ту пору, коли В. В. Лобановський починав сходження як футбольний тренер, Аркадій Романович перестав публічно його підтримувати. На перших порах кар’єри Лобановського-тренера вже фізично не міг цього зробити: після опублікування в газеті «Советский спорт» статті М. І. Мержанова під рубрикою «Критика і бібліографія» Галінського перестали друкувати. Стаття називалася точно так само, як і книга, — «Не сотвори себе кумира». Думаю, це була не стільки критика, скільки відверта злостивість. Наведу, наприклад, лише один фрагмент з так званої «критики»:
«Дилетант, напівспець, що дивиться на спорт лише через своє «я», розкрився в книжці повністю.
— Я, я, я, — кричить він з міфічної висоти, куди сам себе підніс і парить над спортивним світом. Звідти він і метає сарказми, уїдливі глузування, злу іронію, каркає...»
Часи для талановитих особистостей були тяжкі, і після опублікування тієї «рецензії» А. Р. Галінський, втративши роботу, майже на 17 довгих років отримав фактично заборону на професію.
З роками (дивно, що в міру все нових і нових тренерських успіхів В. В. Лобановського!) Аркадій Романович, за його власним визнанням, все більше і більше розчаровувався в його тренерських здібностях. Щоб вам, дорогий читачу, було зрозуміло, наскільки глибоко зайшло його розчарування, наведу невеликий фрагмент з нашого з ним листування:
«Перейду до футболу, вірніше, до Лобановського. Хоча Вам і хочеться, щоб його і його команду супроводжувало спортивне щастя, ні йому, ні Вам нічого на чемпіонаті Європи не допоможе. Команда у нього (не гравці, а команда) слабка, тренер він теж слабкий, а суперники, не в приклад нашим командам, будуть сильні, свого поля з усіма наслідками, що випливають з нього висновками, (у нас) на чемпіонаті Європи немає, судді теж не продаються. Крім того, якщо Ви помітили, всі без винятку тренери зарубіжних збірних, яких опитували за дорученням «Рад. спорту» кореспонденти ТАРС, АПН і т. д., говорили одне й те саме (і те ж саме, що набагато раніше не раз говорив Вам я), а саме, що збірна СРСР на чемпіонатах від матчу до матчу грає все гірше і гірше. Так що сорок відеокасет, переглянутих Лобановським під час хвороби, йому не допоможуть. Адже і талант тренера як гроші — якщо їх немає, то немає... А мені, чесне слово, набридло вже бути пророком, хочеться бути, як усі, вірити, що в спорті необхідне везіння, що під силу, всі команди, в тому числі і наша, на нинішньому чемпіонаті Європи рівні і т. д. і т. п.»
Цей лист А. Р. Галінського датований 8 червня 1988 року.
Дещо поясню. 27-го березня того ж вісімдесят восьмого на Республіканському стадіоні-стотисячнику, заповненому майже вщент, київське «Динамо» програло черговий матч чемпіонату країни московському «Спартаку». В. В. Лобановський в той сумний для нього вечір раптом відчув себе дуже погано. Причому настільки погано, що вранці наступного дня його госпіталізували. Діагноз: миготлива тахіаритмія. Майже два тижні головний тренер київського «Динамо» і збірної країни пролежав в реанімаційній палаті.
У ті дні поширилися по Києву чутки про «важку хворобу» Лобановського, поповзли по інших містах і селах. І так уже збіглося, що під час його хвороби редакція популярної в Радянському Союзі і за кордоном газети «Московські новини» замовила мені інтерв’ю з головним тренером збірної СРСР. У цьому матеріалі я і розповів про те, що в палаті Васильовича, як до нього завжди звертався, був встановлений відеомагнітофон, а прес-аташе київського «Динамо» Михайло Ошемков забезпечив Лобановського мало не 40 відеокасетами із записом різних матчів всіх фіналістів чемпіонату Європи — 88 (з приводу чого і пожартував у своєму листі А. Р. Галінський). Справедливості заради нагадаю, що на тому футбольному святі Старого Світу збірна Радянського Союзу на чолі з В. В. Лобановським виступила блискуче, завоювавши срібні медалі!
З перемогою, Васильич!
Але повернемося до зими і весни сімдесят четвертого року. Базилевич і Лобановський з командою київського «Динамо» тільки-тільки починали сходження до футбольних вершин, та Аркадій Романович, що на той час перебрався з Києва до Москви, дуже прихильно до них ставився. Особливо до Лобановського, який нерідко спілкувався з Галінським по телефону, бував у його московській квартирі. Мій старший друг і наставник по журналістському цеху настійно радив мені приділяти в своїй творчості побільше уваги молодим динамівським тренерам. В одному зі своїх листів Галінський навіть надіслав мені своєрідний «меморандум», який він нібито обмовив з Базилевичем і Лобановським. Йшлося про їхню спільну тренерську стратегію і про те, як саме мені про це розповідати в пресі; одним словом, робити те, що нині прийнято називати елементарним піаром. У першій же главі, що називається «Однодумці», про тренерський тандем київського «Динамо» — 1974 розказано досить докладно. Втім, далеко не все. Навіть не згадується, наприклад, про одну мою публікацію в київській «Вечірці», сердитому «окрику», що відбувся з ЦК КПУ після виходу тієї статті, і про те, як на цьому ґрунті я мало серйозно не посварився з динамівським тренерським тандемом...
Мій матеріал в газеті (в ту пору вона виходила тільки українською мовою) «Вечірній Київ» за 20 березня 1974-го року називався ««Динамо» (Київ): тренерській експеримент». Перші ж рядки інтригували читача. Наведу їх мовою оригіналу:
«Номінально, за штатним розкладом, начальником київської команди «Динамо» є О. П. Базилевич. Фактично ж начальника команди тут немає. Вірніше, ці функції тут виконують два чоловіка — О. П. Базилевич і В. В. Лобановський. Виконують їх у тісному контакті, на рівних. Водночас обидва вони взяли на себе й більш важливі обов’язки – старшого тренера команди. Як це сталося? Передісторія цього експерименту така».
І далі фактично викладалася суть нашого «меморандуму», до якого, нагадаю, доклав руку А. Р. Галінський, а динамівські тренери схвалили.
х х х х х
Повторюю те, про що вже писав. Поки рукопис в роботі, запрошую взяти участь усіх, хто не байдужий до історії достовірно легендарного клубу. На форзаці перевиданої книги може бути розміщена реклама або названі можливі інвестори. Почав адже цю справу, не маючи на те ніяких засобів...
Девi Аркадьєв,
20 червня 2020,
Філадельфія.
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 22
Загрузка комментариев
