Будемо надіятись... Знову...

Ніколи не вболівав за Шахтар. Ні в часи Радянського Союзу, коли потрібно було вболівати за свої українські команди, ні, тим більше, за часів Незалежності. Просто Шахтар не команда моєї ментальності.

Як футбольний вболівальник я народився в середині 60-их, коли моє рідне село Рівне, що на Кіровоградчині, телевізували.

Динамо тоді грало весело, жваво, цікаво, розумно і якось по – флібустьєрські. Лихі атаки накочувались на захист Спартака, як кіннота Будьонного в фільмі Алова і Наумова про Павку Корчагіна середини 50-их. Те Динамо було уособленням відлиги, як цей період розвитку нашої тодішньої країни влучно назвав І.Еренбург.

А Шахтар тоді був пісною та нудною командою, напад якої нагадував атаку слонів Ганнібала, командою що грала в антинародний антифутбол. Це не моє вбивче визначення. Так сказав про Шахтар Ошенкова ще молодий Лобановський осінню 1968 році: «Не хочу грати в антифутбол», І на цьому закінчив кар'єру гравця. Вболівати за такий Шахтар могли лише шахтарі та їх регіональні земляки. Хоч та команда була з характером. Та ще й яким!

Але вчора, друзі, вчора, я дивився гру Шахтаря з Базелем, не грандом, але й не з Астаною чи Яблонцем, й жалів, що я не вболівальник цієї команди. Так я ним не був, не є й не буду, але вчорашній Шахтар нагадав мені Динамо мого дитинства та юності. Ні це не Маркос грав, а Серебряников, це не Мораєс забивав, а Толя Бишовець, це не Маркос Антоніо закручував атаки, а наш маленький, але талановитий Муня, це не Степаненко рубався в опорній зоні з швейцарцями, а невтомний Йосип (тоді ще Йосип) Сабо, це не Тайсон розкручував хвилі атак, а Андрюша Біба і це Пятов літав в воротах, а геніальний Євген Рудаков. І чим більше я дивився цю гру, тим більше дивувався схожості вчорашнього Шахтаря й мого рідного Динамо середини 60-их.

І я заздрив, жовтою заздрістю заздрив вболівальником гірників. Хоч які вони гірники…
Бо так хочеться побачити таким наше з вами, друзі - колеги, Динамо. Динамо, що не мучиться на полі, а грає, грає з задоволення, з посмішкою, весело, цікаво і привабливо. Щоб Динамо грало не тільки для Суркісів та К, але й для нас з вами, друзі. Грало, а не маялось на полі.

Надіюсь, вірю, але коли це станеться?
Нині всі надії покладаються на Луческу. Але , як вже писав, в коментарі до посту Андрія Богушевського, мені здається, що час пана Мірчі вже минув. На жаль пік його тренерських успіхів, здається, пройшов.

Нічого не скажу поганого про Луческу. Бог йому суддя. Але після 2014 року Луческу, крім Суперкубка України (з Шахтарем двічі) і Суперкубка Росії (з Зенітом влітку 2016 року), він нічого суттєвого не вигравав, бо суперкубки хоч і престижні призи, але всі розуміють, що це лише виставкові матчі перед початком чемпіонату. А після 2016 роки Луческу взагалі нічого не вигравав. І в основному програвав. Наприклад, тренуючи збірну Туреччини (це його останнє місце роботи), він виграв в 17 матчах лише чотири рази і сім раз програв, в тому числі і нашій збірній, яка тільки но починала свій шлях під орудою Шевченко.

А з італійськими командами він взагалі нічого не досяг. Може тільки вихід Брешії з класу Б в клас А можливо занести до книги пошани Луческу, але в першому ж сезоні луческовська Брешія вилетіла з вищого дивізіону. Реджана під його керівництвом в 11 матчах взагалі не виграла жодної гри. А з Інтера - то його взагалі прибрали до закінчення чемпіонату, тому що в 18 матчах виграв лише 6 ігор.

Та й з рідною збірною Румунії він нічого суттєвого не досяг. Так, він вивів румунів на першість Європи 1984 року, але в групі його збірна посіла останнє місце. Він не зумів вивести румун на першість світу 1986 року. Після цього ФФ Румунії більше не запрошувала його тренувати збірну.

Успіхи Луческу пов'язані тільки з Румунією (де він за сім сезонів всього двічі приводив Динамо та Рапід до чемпіонства), з Туреччиною (де він за чотири роки лише по разу Галатасарай і Бешикташ робив чемпіонами, хоч в нього грали такі гравці як Таффарел, Жардел, Хаджі, Попеску, Белозоглу, Уміт Давала, Карлос Заго, Паскаль Нума та інші) та з Україною. Особливо з Україною, де він отримав карт-бланш від Ахметова. Давайте прямо скажемо, що чемпіонати Туреччини та Румунії і сьогодні мабуть не сильніші нашого. Чемпіонат Румунії точно не сильніший..

Луческу, на мій погляд, був непоганим тренером. Може трохи кращий, ніж наші рідні українські коучі, та на якусь крихту. Але він не Боб Пейслі, не Метт Басбі, не Алекс Фергюссон, не Мішель Ідальго, не Еленіо Еррера і навіть не Емерік Еней з Ангелом Йорданеку. Просто вдалий тренер, який може збити до купи добротних футболістів. Тут основне слово - добротних. З футболістами середнього рівня він завжди отримував ляпаса.

Так що друзі, не буду нічого загадувати, не буду каркати, подивимося ...
Я гадаю, що Луческу все ж таки підніме рівень Динамо, але чи буде цього досить для Динамо – не знаю… Подивимось…

І останнє. Представляючи Луческу гравцям, ІМС заявив, що якщо з таким тренером вони нічого не досягнуть, тоді підуть оргвиводи щодо самих футболістів. На мою думку потрібно не лише тоді, а й нині взятись за ці оргвиводи. Та не щодо футболістів, хоч й там роботи немало.

Але негайно (і сьогодні не рано, і завтра не пізно) потрібно призначити справжнього генерального директора, у якого була б вся повнота влади, а нев ІМС. Молодший Суркіс вже давно довів, що він нікудишній менеджер. Витратити півтора мільярди і завести команду в тупик може тільки "дуже вдалий" менеджер. Може Суркіс Ігор Михайлович добра людина. Не знаю, надіюсь, але сучасний менеджер з нього не вийшов і вже не вийде. Подивіться в Шахтарі вже двічі після Луческу змінюються тренери, а команда йде вибраним вектором розвитку, завойовуючи одні призи за іншими.

А у нас? А у нас кожна зміна тренера - вселенське лихо, зміна курсу і... Луческу.

Не тренер повинен розроблювати стратегію розвитку команди, а генеральний директор, генеральний менеджер, чи як ви його там назвете. Тренер повинен лише виконувати вибрану стратегію розвитку. А ми надіємось, що Луческу нам побудує новий ефективний менеджмент. Не його це діло. Його діло – тренувати. Тоді й не буде таких покупок гравців, що або не подобаються тренеру, або подобаються, але не вписуються в команду. В нормальній команді гравців закупають під стратегію, а не під тренера чи власника клубу.

Все, досить. Будемо надіятись… Знову надіятись...