Регистрация, после которой вы сможете:

Писать комментарии
и сообщения, а также вести блог

Ставить прогнозы
и выигрывать

Быть участником
фан-зоны

Зарегистрироваться Это займет 30 секунд, мы проверяли
Вход

"Динамівці". Олександр Скоцень.

2020-11-29 14:26 "...Одні люди охочі були до слави, інші до наживи, Скоцень же — до футболу" (В.Лобановський) "Динамівці". Олександр Скоцень.

"...Одні люди охочі були до слави, інші до наживи, Скоцень же — до футболу" (В.Лобановський)

Олександр-Богдан Антонович Скоцень (1918-2003). Народився на заході Львову в районі Левандовка на вулиці Широкій. Його брат-близнюк помер через добу і тому йому дали подвійне ім'я. Розпочав грати у футбол в спортивному клубі "Богун". Коли польський уряд закрив цей клуб, Скоцень опинився в "Тризубі". На молодого нападника звернули увагу скаути клубу "Україна", який грав в Окружній лізі. Спочатку "Україна" боролась за виживання. Але вже в наступному сезоні мали всі шанси вийти в Державну лігу. У вирішальному матчі зустрілись "Україна" і "Чарні". Для першого місця досить було нічиї, але при допомозі арбітра команда суперників виграла. А за рік Скоцень став найкращим бомбардиром і його почали запрошувати багато клубів Польщі. В 1938 році відбувся Кубок Президента Польщі, в якому взяли участь збірні міст. Скоценя взяли д збірної Львова. По черзі львів'яни обіграли кілька команд і вийшли до фіналу де впевнено здолали Краків - 5:1. Скоцень забив 9 голів і був запрошений в збірну Польщі. Але він відмовився.

В 1939 році у Львів увійшли радянські війська. 26 листопада відбувся визначний матч. Збірна Львова зіграла проти київського "Динамо". За львівську команду грали поляки і євреї і лише один українець - Скоцень. Леньо (прізвище Олександра) забив двічі, щоправда потім забивали виключно кияни - 2:6. Одразу його хотіли забрати в Москву. Та начальник НКВС УРСР Іван Сєров особисто розпорядився, щоби Скоценя зарахували в склад київського "Динамо". Ще в сезоні 1940 року він провів 5 матчів і забив 2 голи. Продовжував він грати і в 1941 році. Та чемпіонат обірвався через війну. На Скоценя прийшов донос в НКВС від імені Трусевича та інших гравців "Динамо". Але чекіст, що курував команду заступився. З приходом німців Скоцень повернувся до Львова, де продовжив грати за "Україну" (німці відновили товариство). Коли радянські війська наближались до Львова, Скоцень поїхав на захід. Але й там він грав у футбол! Він створив з українців клуб "Україна" і ця команда грала товариські матчі з австрійськими і німецькими командами. Коли клуб закрили Скоцень перебрався в Шарлеруа.

А влітку 1948 опиняється в "Ніцці", яка виступала в елітному дивізіоні Франції. Там він провів два сезони. "Франс Футбол" писав: "Коли Скоцень прибув у Ніццу, він був чудовим футболістом, але на полі грав повільно, як грузовий поїзд, але згодом він прибавив у швидкості. Сьогодні це вже експрес!"

Потім Скоцень переїхав до Канади. Але й там він грав в командах "Україна" і "Тризуб"! У 1985 році написав книгу "З футболом у світ. Спомини". В 1991 році відвідав Львів. А в 1992 році у Києві вийшла книга "Львівський "батяр" у київському "Динамо"".

Уривки з книги

"...Отож, почалося пекельними наступами «України», Лєньо Скоцень «прифастригував» гацеї з 16 метрів голя, на якого «муха не сяде», а за 15-20 хвилин повторив свій номер. «Україна» вела – 2:0... Але тоді пішла в хід машинка помочі «Гасмонеї». Її праця милувала око, хоч на розмоклому по дощі грищі виглядало, що вона застряне в болоті. Та, на диво, не застряла – воротар Василь Босий мусив двічі витягати з воріт м'яч, який упав туди ніби випадково, але впав – і вислід – 2:2. Тоді до слова зголосився ясноволосий котигорошок Богурат: далекою бомбою, кілограмометрами неспівмірною з його ростом, він привернув перевагу «Україні» на 3:2 – і з тим суперники розійшлися на перерву до одягалень. Після перерви всі очікували «страшної помсти» голубо-білих, але ніхто не сподівався аж такого їхнього напору Нічого не допомагали намагання нападу «України» пробитись з оточення, не допомагали скандування українських глядачів. «Гасмонея» все більше зашнуровувала чорно-червоних на їхній половині грища, а там – на карному полі… Напасники, під проводом стратега Льоля Мікльоша, гарували на власному передпіллі – тільки Леньо Скоцень, як бузько на безжабому мочарищі, сумно спостерігав, як воротар Василь Босий виловлював м'яч з усіх можливих кутів воріт... Вже навіть українські глядачі воліли, щоб традиційний вирівняльний гол нарешті прийшов. Велетенський футбольний годинник «Омега» на краю грища показував останні хвилини змагань. Коли вказівка цього годинника досягла двох останніх рисок-хвилин, замерзлий від бездіяльності воротар «Гасмонеї» Мундзьо Блят, з ручником наопашки, вийшов з воріт не спускаючи очей з годинника і гри, наближався до бічної лінії грища, в очікуванні кінцевого свисту судді. Але замість свисту прийшло щось несподіване… Воротар Босий вибабрав м’яч з болота і блискавично заадресував його до вільного Лєня Скоценя... Воротар «Гасмонеї» кинув ручник поза лінію грища і рвонувся загородити дорогу Скоценеві, що вже йшов з м’ячем на ворота. Рафінованою фінтою тіла Скоцень «зробив» на середині грища воротаря, посилаючи його у фальшивому напрямку. Обурений суперник метнувся на землю, щоб зловити Лєня за ногу, але той вивільнився з воротарських лабет і пішов з м'ячем. Пішов? __ Хоч між Скоценем і порожніми ворітьми «Гасмонеї» не було нікого, йти з м'ячем було ризиковано. Зараз при ворітніх стовпах стояли: запасний воротар, провідник, тренер, господар і лікар «Гасмонеї» – будь-котрий з них чи всі разом могли в гарячці патріотизму вийти на грище і загородити дорогу стрільцеві, а неясні постанови правилька скінчились би... «нейтральним» суддівським м'ячем за участь неуправненого змагуна в грі». Та найбільша небезпека грозила від стадіонового годинника «Омега». Суддя уважно поглядав на нього і на свій ручний, зближався свист. А тут, перед ногами стрільця була неповторна нагода поміняти Піррову перемогу, яка боліла б більше, ніж поразка, на повновартісну – 4:2. З того всього Скоцень, переїхавши центрове коло грища, у притаманний собі спосіб зібрався з силами, підскочив на місці і правою «мачугою» погнав намоклого м'яча в напрямку порожніх воріт «Гасмонеї». Ніхто не ворухнувся за ворітьми «Гасмонеї», ніхто не пробував наздоганяти Скоценя ззаду. Всі актори перемінилися в глядачів – говорив-діяв тільки м'яч... А він шугнув і зник у сітях воріт – щасливий, що скінчилося для нього півторагодинне оббивання боків..."

"...У день зустрічі, 26 листопада 1939 року, вранці падав сніг. Хоч робітники очистили майдан сніговим плугом і місцями зеленіло чисте поле, залишилася ожеледиці; Мене, як єдиного українця, призначили капітаном збірної Львова. Хтось же мусив репрезентувати західноукраїнських футболістів! На одинадцять гравців збірної було вісім поляків, два євреї і лише один українець. Яка іронія, яка гіркота! В історичному матчі Української Республіки лише один українець! Після мого короткого привіту я вручив представникові Києва букет квітів. Львів'яни також одержали квіти. Кияни говорили про визволення з «панського гніту», про возз'єднання в одну сім'ю і славословили партію і вождів. По обміні прапорцями, кияни привітали публіку окликом одноразово «фізкульт-привіт!» Ми також привітали публіку окликом «фізкульт-привіт!» І ще одне дуже важливе. Як і всі футбольні команди в СРСР, київські футболісти – це професіонали, що за свої ігри-тренування отримували заробітну платню. Це був їх хліб щоденний. Загартовані в тяжких боях за першість країни і підготовлені фізично в щоденних навчально-тренувальних заняттях, вони становили монолітну цілість. На противагу цьому збірна Львова – це лише гравці і любителі футболу; аж ніяк не професіонали. Це нашвидкуруч згруповані в одну одиницю і виголоднілі війною футболісти, без особливих тренувань, без тренерських інструкцій. «Грати, як умієте», – було нам сказано. Звичайно, перші хвилини гри витрачаються на перевірку противника. Не так було в киян. Матч у них почався вже з першої хвилини гострими швидкими наступами й темпом. У загальній та індивідуальній боротьбі відчувалася технічна, а особливо фізична підготовленість гостей. У поєдинках, в усіх двобоях ми програвали. Ми відбивалися від загартованих киян, як від стіни. Ще в додатку – поле було слизьке І несприятливе для будь-яких комбінацій незатренованих футболістів. Звичайно, у вирі гри я не прислуховувався... та... стривай! Чи я розумію мову, якою наші брати говорять?! Чи це мова українська? Вони розмовляють по-російському! А це ж мають бути наші брати-наддніпрянці, брати-українці! Такого не бувало в СТ «Україна». Під польською займанщиною українська мова була для нас, гравців, нашою національною гідністю, нашою гордістю! А вони? Хто вони? Розчарування, гнів, досада оволодівають мною, лють. Я обігрую двох захисників і здобуваю провідний гол для Львова. За п'ять хвилин повторилось точно те саме. Підвищую рахунок до 2:0. Але на тому й скінчилося. Решта 65 хвилин належали динамівцям. У першій півгрі зрівняли рахунок – 2:2. У другій – кияни швидко мною щільно «заопікувалися». Один, а то й два «сторожі» на мене полювали і не відступали ні на мить. У другій півгрі початкові хвилини ще проходили в рівній боротьбі. Кияни кондиційно сильніші, кращі у спільній, сцентралізованій грі, все частіше підходили до воріт львів'ян. Господарям не ставало сил швидко повертатися з лінії атаки в тили, цього вистачало, щоб гості підвищили рахунок до 6:2. __ Чи були кияни кращі за нас? Фізично-атлетично далеко кращі. Технічно вони продемонстрували рівень гри, який рівнявся середньоєвропейському (Відень – Прага – Париж). Львів'яни могли розраховувати у кращому випадку на нічийний результат. Глядачів на трибунах були незлічимі маси, проте вони чомусь не виявляли жодного ентузіазму."

"...У Львові мали урочисто проголосити возз'єднання Західної України зі своїм материком. Ішла велика підготовча праця. Пущено в рух увесь пропагандивний апарат, усі доступні засоби. Одного дня зайшли до нашої хати в гості летуни, у військових уніформах, дбайливо виголені, вгодовані. Вітали нас словами «Здравствуйте!». Ми були дуже здивовані, що високі старшини зайшли в нашу хату. Дотепер за польської влади така подія була немислимою. Старшина у Польщі був щось «високе» – понад звичайних людей і в хату в гості ніколи не заходив. Півгодини летуни розповідали нам про героїчну «доблесну Красну Армію», яка визволила нас з-під гніту поміщиків, куркулів, капіталістів, з-під влади панської шляхетської Польщі. Оповідали про заможне життя населення СРСР, про дружбу народів СРСР, про те, що Красна Армія стоїть на сторожі кордонів «родіни» і що вона дасть належну відповідь кожному агресорові, що буде «пхати своє свиняче рило в священний радянський край!». Вони закінчили словами, що під проводом великого вождя народів Сталіна всі ми йдемо до вершин людського щастя і блага. Запитали, чи є в нас «какіє вопроси». Очевидно, ми всі сиділи і мовчки слухали. Запитань не було. Хто ж його знає, яка їхня мета, до чого, вони ведуть? На відповідь не довелося довго чекати. Після проголошення возз'єднання Західної України з УРСР перед населенням Галичини, Волині і всієї західної вітки України розкрилася нова сторінка історії: трагедії, насильства, глум над вселюдськими ідеалами свободи, рівності, братерства й справедливості. Почались арешти, допити, розстріли, а понад усе так звані «вивози» – заслання людей на схід, в морозні тундри північного Сибіру. «Чорні ворони» з'явилися тепер у нас, в Галичині. Заїжджали енкаведисти з рушницями, наганами, револьверами, головним чином вночі, вантажили людей, дозволяли взяти з собою свій «маєток». На товарних залізничних станціях вантажили людей у вагони з написами «20 лошадей или 40 человек». Скільки в дійсності вміщували «человек» – того ніхто не знав. Літали кібітки («чорні ворони») днями й ночами, безперебійно. Вивозили поляків-колоністів, колишніх військових, старшин і поліцаїв. Потім черга прийшла на «помєщиков», а врешті на всіх т. зв. «врагов народа»: поляків і українців! Звичайно, «состоялись» мітинги з «робочими», на яких начальство з хвастощами сповіщало дещо про «успіхи». «Цієї ночі, – говорив, наприклад, начальник паровозного депо Львів-Захід, – радянська влада завдала нищівного удару по «врагах народа». Ми вивезли з самого города Львова дві з половиною тисячі людей!» Скільки ж тоді мусило бути тих вагонів для «20 лошадей», щоб їх усіх нещасних помістити?"

Читайте не пошкодуєте!

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости

29.11.2020, 14:26
29.11.2020, 14:26
357782 1 Internat
sergiomole1
Автор:
(sergiomole1)
Статус:
Старожил (560 комментариев)
Подписчиков:
2
Медали:
Выбор редакции × 56
Топ-матчи
Чемпионат Англии Эвертон Лестер 1 : 1 Закончился
Тоттенхэм Ливерпуль - : - 28 января 22:00

Еще на эту тему

Лучшие блоги
Loading...
Пополнение счета
1
Сумма к оплате (грн):
=
(шурики)
2
Закрыть