Куди не поїдь...

Нині усі... ну, куди не глянь... такі дипломатичні. Не тільки дипломати чи, скажімо, державні діячі. А і журналісти – теж! І правильно роблять. Бо щось не те чи сказав, чи написав... а виявиться – у чиїсь вибори втрутився! Ото ж і треба... ну, виважувати слово.

У мене завжди викликали інтерес публікації на політичну тематику чи у «Літературній Україні», чи у якомусь з літературних журналів.

Прочитаєш і... ну, хоч щось можеш второпати. Менше каламуті і невизначеності. Хоча авторами відповідних статей були і люди, пов’язані з політикою чи дипломатією.

Але приходить момент коли і автори статей стають... ну, не те що відвертішими... а просто починають – більш рясно оприлюднювати власну відвертість.

Ось, скажімо, про недавні вибори. У Штатах. Вже ніби після виборів. У одній з статей у газеті «Совершенно секретно» читаємо, що демократи «йшли на вибори під акомпанемент бравурних акордів, що звучали у звітах соціологів і передрікали Джо Байдену і Демократичній партії перемогу з подавляючою перевагою і на виборах президента, і на виборах у Конгрес. Республіканці йшли до виборів, готуючись до гіршого».

Реальні результати виборів були дещо іншими, аніж передбачали соціологи. І обидві сторони могли б і небезпідставно процитувати Леоніда Кравчука – мовляв, маємо те, що маємо.

Але як би там не було, я у своїх провінційних Черкасах бравурних акордів соціологів перед американськими виборами... ніби і не чув. Може, у столичному Києві і бравурні акорди звучали гучніше, і прислухалися до них набагато краще!

Адже перед виборами оцінки в Україні були урівноваженими – якщо по радіо прозвучало, скажімо, двадцять п’ять слів з аргументами на користь одного з кандидатів, то відразу ж після цього лунало двадцять п’ять слів (і не менше... і не більше!), де висвітлювався у позитивному розумінні образ кандидата вже іншого.

А коли спостерігається гострий розвиток подій, то не відразу і второпаєш, а про що ж іде мова. Бо, скажімо, нам кілька років підряд повідомляли, що в Югославії стріляють. Хто стріляє, чого стріляє – хтозна. А потім з’ясувалося, що Югославії, виявляється, вже нема, а є кілька незалежних країн з дуже непростими стосунками між собою.

Але допомагає література. Зокрема детектив. Читаєш свіженьку книгу відомого письменника-детективіста, що родом з Азербайджану, але книги його читають по всій територіії колишнього Союзу. І там зображений індустріальний пейзаж. Неподалік від Баку. Виявляється у Азербайджані набагато кращими стали дороги, а навкруг доріг з’явилося немало суперсучасних отелів. Причина?! Нафта... Держава стала багатшою. Отож і пейзаж став дещо іншим.

А виникли нещодавно бойові дії там, де Нагірний Карабах, то відразу ж і думка – мабуть, кращими в Азербайджані стали не тільки автостради і отелі, а і оснащеність власної армії. Бо у тому ж номері газети «Совершенно секретно» (а це нині за вибором авторів і змістом – і справді ж українське видання!), але вже у іншій статті повідомляють, що Вірменія після недавніх подій нині контролює... ну, десь третину тієї території у Нагірному Карабаху, що контролювала до того. З тієї ж статті дізнаєшся, що Вірменія – близький союзник Росії. Росія у конфлікт на її боці не втручалась, але відразу ж активно виступила... як миротворець! І при цьому намагається... не відштовхнути від себе обидві сторони – і Вірменію, і Азербайджан. Бо якщо вже хтось з них забагатів грошима і внаслідок цих грошей суттєво удосконалився у військовій техніці, то треба ж і маневрувати.

Згадується... Працював я тоді інженером у науково-дослідному інституті. Двоє з колег-інженерів обмінювались думками. Щодо проблем, яких у тогочасної імперії уже вистачало. Вирішувати проблеми ніби намагання були, але без помітного успіху. Отож один з інженерів, завершуючи розмову, сказав так і це запам’яталося:

– Ну, чого ти хочеш... Куди не поїдь, скрізь – Радянський Союз!

Роки вже минули. І ніби щось суттєво змінилося... А щось (і суттєво!) залишилося тим, що і було. Бо тільки почуєш, що десь щось у світі закипіло, то виявляється, що це там... де Радянський Союз. Колись був. І знову стріляють... І знову ті ж самі дядьки у ролі миротворців. Хоч цим дядькам більше хочеться не просто миру, а... «руского міру». Ось так.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости