Згадується анекдот ще радянських часів. Колишнього радянського громадянина вербує західна розвідка для шпигунських справ. Наобіцяли всього — як виконаєш завдання, будуть гроші, ходитимеш щодня по ресторанах, зустрічатимешся з гарними жінками.
Отож свіжоспеченого агента скинули над радянською територією.
І тут несподіванка. Парашут не розкрився.Бідолашний агент летить і не без остраху напружено думає:
Але тільки цим ресторанна тема у історії розвідки не обмежується. Ще радянський автор кількох книг про Ріхарда Зорге (і книг досить глибоких і читабельних!) у одній із них відзначав таку цікаву дрібничку. Працюючи над вищезгаданими книгами, їх автор прочитав і те, що про Зорге писали до нього. Зокрема пригодницьку книгу одного забугрянського автора, у якій Зорге показаний, як людина, що з ресторанів не вилазить і дуже цікавиться гарними жінками. І було незрозуміло, а коли ж герой книги при цьому полював за секретами фашистської Німеччини.
Радянський автор... о, яка неймовірна удача... мав змогу зустрітися з автором забугрянським. Порозмовляти з ним. І зокрема задати запитання — а звідки ж йому відомі такі подробиці з життя видатного розвідника.
Автор забугрянський відповів на це украй дипломатично:
Це зрозуміти можна. Бо без соковитих епізодів, без любовної лінії хтось і шпигунський детектив читати не захоче. Читачі... вони ж... самі знаєте, перебірливі.
Отже, можна було зробити висновок: радянський автор пише серйозно і документально, а забугрянський... так би мовити, дає волю фантазії. Але ж і суперечлива деталь. Чомусь у радянській імперії про Зорге певний час взагалі не писали. А потім нібито французький фільм про Зорге переглянув Микита Хрущов, що тоді був при владі. Переглянув і запитав у помічників — а чи не вигадка це... чи була така людина... Помічники відповідають — ні, не вигадка. Ну, тоді і наступне запитання — а чого ж у Союзі про це ніхто ні слова.
Ось тоді про Зорге в Союзі і почали писати. А до того на цю тему радянські автори ні суворою документальністю, ні надмірною фантазією не виділялися.
І ще. У телесеріалі “Сімнадцять миттєвостей весни” є зворушливий епізод. Штірліц сидить у кафе. А туди заходить його дружина (що прилинула до нього... аж з Радянського Союзу до Німеччини! Під час війни...). І хоч герой фільму радіє зустрічі, але навіть поговорити з близькою людиною не може. Бо конспірація... чорт би її узяв.
Отож подробиця не менш лірична і не менш зворушлива. У часи перебудови в одній з газет вдалося вичитати. У той час, коли Ріхард Зорге перебував у Японії і вивідував там таємниці фашистського рейху, його дружина, росіянка за національністю, у Радянському була репресована.
І треба додати, що немале здивування у автора цих рядків кілька років тому виникло при прочитанні статті одного російського журналіста у газеті “Совершенно секретно”. У статті згадувався Зорге. І згадувався... ну, мені так здалося... з нотками певної неприязні. І це було важко зрозуміти. Зорге був свого часу страчений у Японії за свою розвідницьку діяльність. Отож і не було зрозумілим — а чого ж про нього так. Ось тоді і виникала думка, а, може, той факт, що про Зорге почали писати у Союзі далеко не зразу, був не випадком, а мав... ну, хоч якесь коріння.
Ще один персонаж з фронтів таємної війни — Олег Пеньковський... Полковник, що працював (як тепер пишуть) на ГРУ. І передавав інформвцію англійцям.
Згадуються студентські роки, а це семидесяті... У бібліотеці натрапив на книгу, що у ній висвітлювався процес над Олегом Пеньковським. Досить об'ємну. Майже таку за об'ємом, як потім дуже мемуарні твори Брєжнєва, не ним писані і всі разом узяті. І у книзі, де процес висвітлювався, приведені були і фотографії — зокрема шпигунського приладдя.
А чим же пояснювалась зрада товариша полковника?! Та дуже просто... Ну, хотілося дядьку по ресторанах ходити і водити туди гарних жінок. А грошей — ну, самі знаєте... Отож і подався він у шпигуни.
І як Пеньковського називали і у тій книзі, і у тогочасній пресі?! “Прєзрєнний ізмєннік”...
А не так і давно (а вже і десятиліття минули...) читаєш у тій же газеті “Совершенно секретно” статтю іншого російського журналіста. До речі, автора численних статей з історії розвідки. Тобто людини, що, так би мовити, у темі. І там уже слів “прєзрєнний ізмєннік” нема. А є вже дещо інші інтонації.
Мовляв, не треба говорити надміру категорично. Бо Пеньковський — смілива людина... фронтовик... Ну, так ніби шпигуни — це... виключно лякливі люди! А інших аргументів російський журналіст, здавалося б, і не приводить.
І ти, як читач детективів, замислюєшся, бо щось же детективне і прочитано, а щось і перечитувалося. Бо любителів детективів при всій їх необізнаності не дуже і обдуриш, бо дуже вже спрагло вчитуються у текст. І колись, і тепер. Отож і думаєш — а можливо, була гра у дезинформацію...
Але ж чого ж тоді товариша полковника і арештували, і вивели на судовий процес, і, врешті-решт, розстріляли?! Хай би ворогів Союзу дезинформував і далі.
А потім натрапляєш у газеті “Бульвар” на розмову Дмитра Гордона з колишнім радянським розвідником і автором книг Віктором Суворовим, що по радянських ресторанах вештатися не захотів і втік до Британії.
І теж з'являються думки. Бо і Суворов дає зрозуміти, що у справі Пеньковського не все дуже вже просто. А ресторанно-любовні мотиви взагалі спростовує: так, Пеньковський отримував за інформацію гроші, але витратити їх усе ж не міг. Бо коли б товариш полковник почав дуже регулярно відвідувати ресторани і водити туди гарних жінок, то інші полковники могли б розсердитися — де ж соціальна справедливість?! Бо один полковник може це собі дозволити, а у інших полковників на це грошей не вистача. І інші полковники, у свою чергу, не забарилися б доповісти, куди слід.
Тобто є у цьому якісь незрозумілості. А зрозуміти усе це можна було б і так. Розвідка чи шпигунство — це ж таємниці... А живемо на зламі епох. І одна епоха акцентувала увагу на одних подробицях цих таємниць, а інша вже акцентує... на інших.
А підсумовуючи викладене, можна було б і сказати — якщо хтось пов'язав себе з шпигунською... чи розвідницькою діяльністю, то в нього могли б виникнути проблеми не тільки з парашутом, а і з рестораном теж.
- народився у Російській імперії під Баку у сімі німця нженера-нафтовика та росіянки;
- добровольцем пішов на фронт у германських лавах і був двічі поранений;
- став активним соціалістом та комуністом, переїхав до СРСР, де став членом Комінтерну і одночасно радянським розвідником;
- під прикриттям журналістської праці працював у Китаї та Японії;
- Героя йому дали, ніби то, за те, що він, наче б то, активно сприяв нападу Японії на Перл_харбор, після чого США вступили у вйну з Японією, що в свою чергу зробило неможливим напад Японії на СРСР;
- внаслідок останнього також, ніби то, у Конгресі США була створена комісія по розслідуванню цього нападу та його наслідків, у висновках якої Зорге також фігурував, як людина, причетна до цієї катастрофи; і таким чином його роль с світлі інтересів США оцінюється негативно;
- його близьким дружбаном був воєний аташе, а пізніше - посол Германії у Японії; взагалі деякі його діяльність розцінюють як роботу подвійного агента, як на СРСР, так і на Германію.
Ну, а дівки та баби, сами знаєте - вони так і липнуть до джеймс бондів, особливо у ресторанах.
Интересно было бы узнать, как часто играли в футбол Зорге, Пеньковский и Резун? Какое у них было игровое амплуа и кто им составлял компанию.
Или это просто авторские размышлизмы после посещения ресторана?
На літературних сайтах відгуків не надто багато. Навіть якщо приведено щось цікаве. На сайті футбольному люди активніші і небайдужіші. А кожен відгук — це певна інформація для автора. І відгуки колючі, бува, інформативніші, аніж відгуки менш критичні.
До речі, Володимир, це не так.
Катерина Максимова, друга офіційна (бо існувала й третя - неофіційна) жінка Зорге, була арештована вже ПІСЛЯ арешту Зорге, в вересні 1942 р. по доносу її далекої родички німкені Гаупт. Померла від тифу в засланні в кінці червня 1943 р.
До речі, знову. Зорге признався на допитах, що він радянський розвідник. Американці, отримавши доступ після війни до японських матеріалів слідства про Зорге, написали звіт і направили його у військові училища для дослідження радянських методів розвідки. Саме це не могли в СРСР йому пробачити.