Каюсь...

Каюсь.

Каюсь в те, що вірив в перемогу нашої збірної лише процентів на 40%. Надіявся, бажав, хотілось, але абсолютної віри не було. Бо, в першу чергу – війна, яка забрала у нас футбол, а в другу – я не вірив Петракову як тренеру.

І я вдячний сьогодні Олександру Васильовичу, що він, як кажуть, наступив на горло власної пісні, і випустив на поле команду Шевченко, гравців яких тактично (в сенсі тактики) вивчив і вимуштрував Мальдера, які вміють і люблять атакувати, але яка, на жаль, була все ж ослаблена голкіпером і малоефективними діями нашого єдиного опорника.

Він відмовився від схеми в три центральні захисника і, слава богу, на поле не вийшли його любимчики: Сікан, Бондар, Конопля, одним словом гоп – компанія, яку він чомусь вважає майбутнім нашого футболу.

Невдалу ж гру Бущана я можу пояснити тільки відсутністю у Георгія ігрової практики, як до речі і в Степаненка. Ці двоє явно випадали зі стартового складу. У того ж Степаненко, якого ми всі вважаємо бультер’єром на полі, наприклад, було тільки чотири спроби боротьби за відбір м’яча, з яких він виграв лише одну, не було жодного, повторю – жодного, перехвату, тричі його обходили мов першокласника, а пас Бущану ледве не привів до голу. Ні, це був не той Тарас, до якого ми звикли. Як, повторюсь, на жаль і не той Бущан.

Перший тайм – то прекрасна пісня, гімн футболу від наших хлопців, але після другого забитого голу, ми як завжди (наша хвороба із хвороб) відійшли назад, віддали ініціативу шотландцям і якимось чудом трохи не поплатились.

До речі, я вважаю, що основним винуватцем того, що відбулось на полі після 60-ї хвилини, є все ж таки наш тренер. Ну не можна на мою думку, протягом чотирьох хвилин міняти чотирьох гравців, тим більше коли суперник має шалену перевагу й несеться до наших воріт. Гравцям, у яких до речі, до того ж не було ігрової практики, необхідно втягнусь в гру, почути її. А тут зразу чотири гравці попали в зарубу і на 5 - 6 хвилин випали з гри. І Україна тут же отримали гол. Заміни, на мою дилетантську думку, потрібно було проводити трохи раніше й не масово. Наприклад, того ж Малиновського, одного з кращих гравців першого тайму, десь з 60-ої хвилини потрібно було замінювати. Як і Ярмоленко. Та добре, що все добре закінчилось.

Скажу ще одну непопулярну думку: на мій погляд найкращим вчора на полі був не Ярмоленко, не Мудрик, якого так розхвалював коментатор, а малопомітний комусь Зінченко. Він зіграв від А до Я, залишаючись двигуном всіх наших атак. В білд – апі вчора Олександр, не Сашко, а вже давно Олександр, був найуспішнішим. Він грав не так ефектно, але ж як же ефективно. А його передача Довбику на останніх секундах, була такою лагідною і зручною, що дніпрвець не зумів втретє запороти гольовий момент. Повторюсь, так мені здалось.

Дуже сподобався також Забарний.

Та найбільш ефектними були наші вболівальники, які якимось чудом добрались до Хемпден Парку. Їх клич «ЗСУ» почула вся Європа.

І останнє. На нас лежить прокляття другої гри із спарки. Та хочеться вже надіятись, що нині ми зможемо зняти це прокляття і виграти другу гру у Бейла з його валійською компанією.