Бурчу...

«Я прищіпаю команді атакувальний футбол, щоб нікого не боялись. Якщо вам сподобалось, дуже дякую за таку оцінку нашої праці», - так вчора сказа Петраков на пресконференції після гри.

Постріл в голову… Чесне слово.

Не сподобалось. Абсолютно. Сама провальна гра Петракова. Істинний петрабол у всій його холодній льодовій красі.

Вчора на поле вийшли грати гравці (окрім пройшовшого повний курс Миколенко), для яких конспекти Мальдери - не що інше, як китайська грамота для татуйованого аборигена з племені тумба – юмба (хоч не буду ображати всіх абориген, бо дехто з них розуміють мову Конфуція).

Для Мудрика і К головне - м’яч, щоб бити, бігти й боротись. Все інше, наприклад – мозок, на думку наших мудрих футболістів, ніякого відношення до футболу не має. Або не є головним. Вбивайте, мене, ріжте, стріляйте в мене, але це так. Коли я почув, як Петраков зверхньо та з сарказмом говорить про команду Шевченко, що та лише безцільно катала м’яч («А що таке стиль Шевченка? Катати м'яч безцільно ми не будемо»), то стало зрозуміло, що з Олександром Васильовичем нас чекає класичний «бий та біжи». Бо якщо тренер не розуміє різниці між катання м’яча та процесом підготовки його до разючого удару, то біда не тільки стукає в двері, а вона вже прийшла.

Олександру Васильович – тренер раннього юрського періоду, коли краще грали ті, хто вище та далі б’є. В своїх перших матчах він це й намагався впровадити, згадйте ті гри. Згадайте, що наш тренер говорив про Караваєва, Зінченко і як він ігнорував Малиновського. Та нарешті, через "не бажаю" до нього дійшло, що хлопці, яких зібрав Шевченко й вимуштрував Мальдера, грають в футбол краще, ніж він його бачить. Й це дало результат.

Але все ж таки свербіло, все ж таки гнітило, що його команду, команду яку він очолює, до сих пір називають командою Шевченко, а його хвалять в основному за те, що він не порушив налаштувань Мальдери.

І вчора в грі навіть не проти середняка, а проти «аж самої» Ірландії, в якій вже давно не грають Робі Кін, Шей Гівен, немає Куїна і Тоні Каскаріно, наш дорогий Олександр Васильович вирішив зіграти в свій футбол, своїми гравцями, гравцями, яких не зіпсував Мальдера нудними лекціями.

І зіграв…

Це було щось. Але це «щось» неможливо назвати футболом. Мудрик хватав м’яча і гнав його вперед, нікого не помічаючи і намагаючись обіграти весь захист остров'ян. Подумайте, Михайло 40 раз отримував круглого і лише 22 раза віддавав передачу, та й то не вперед (лише одна передача якось нагадувала ключову). Теж саме касається й Зубкова (37 раз отримував м’яча і лише 14 раз віддавав передачі, в основному впоперек). А від вінгерів в першу чергу чекають не марнотратства, а точного гольового пасу. А їх не було. Тому і сидів Довбик на голодному пайку. До того ж самовпевні Мудрик з Зубковим не зуміли ні разу нікого обіграти один в один.

Петраболісти...

Слова богу, що Циганков, який вийшов на заміну, якимось чудом загнав «дурачка» в ворота. Але й це потрібно вміти робити. Вміти, а не придумувати і вигадувати. З його виходом гра поліпшилась, нарешті заграв і Шапаренко, який в першому таймі був як в воду спущений. Циганков хоч трохи та все ж надав імпульсу розуму нашій команді. Тому ми й довели цю гру до виграшу, хоч кінцівка була ой якою валідольною. Показник вірогідності голів (хG) в Ірландії більш, ніж в 2 рази, більший, чим у наших прищеплених петраболістів (1,86 проти 0,8). І це, пане тренер, абсолютно ніяка Ірландія.

На мою думку продовження контракту з Петраковим загубить цю команду, бо він нічого не може їй дати. Його задача не вчити хлопців грати в футбол, як він звик і любить робити, а поставити гру команді. А Олександра Васильовича цього не вчили й уже не навчать. До того ж дехто з гравців, як видно, і не бажають чомусь прогресивному навчитись, бо думають, що схопили бога за бороду і вміють чеканити м'яча. А одної лише мотивації від Петракова - недостатньо.

Все. Досить. Вибурчався.

З повагою,
Скіф.