Лобановський проти Бєскова

Прочитав вчора блог шановного Зеленки про найкращого тренера епохи еволюції. На відміну від Зеленки я не беру в лапки слово еволюція, тому що без природних еволюцій жодних змін не буває: ні в житті, ні в флорі, ні в фауні, ні, тим більше, в футболі.

Але я зараз не про це, не про еволюцію.

Зеленка нагадав про спори, суперечки, диспути, що велись в кінці 70-их і всі 80-ті роки, коли вболівальники порівнювали футбол від Лобановського і Бєскова.

Тоді майже всі вболівальники розділись на два табори: продинамівський і проспартаковський. Байдужих до суперечок не було. Нинішнє покоління, що виросло на протистояння Динамо й Шахтаря, лише частково може збагнути і оцінити ті битви, що палахкотіли серед вболівальників.

На жаль, тоді ці спори часто виходили за рамки толерантності, а враховуючи, що Спартак був командою, за яку вболівало московковське керівництво партії, то шанувальники і апологети Лобановського виглядали такими собі дисидентами радянського футболу. І це, скажемо чесно, будуражило кров і закручувало голови. А якщо згадати, що за Динамо вболівала майже вся Україна, а за Спартак мешканці запоребрика, то можете уявити накал цих дискусій, що переро стало дуже часто і в політичну площину.

Пам’ятаю своє тодішнє відношення до цих спорів. Суть в тому, що я змалечку був, є і буду вболівальником Динамо. Я виріс на Динамо Маслова, яке до сих пір для мене є взірцем футболу. Прихід Лобановського сприймався як такий, що давав надію на нові перемоги і нові вершини. Воно так і сталось. Але є одне «але».

Я і тоді, і нині не міг сприйняти прагматичність футболу Лобановського. Футбол Лобановського був заточений на результат. Це раціонально, вірно і це правильно, як двічі по два чотири, хоч хочеться п’ять. Але ж, друзі, хотілось бачити не тільки результат, але й гру. Прагматичність виїзної моделі, і поділ очків з українськими командами, давали результат, але при цьому часто вбивали гру. Той удар по горобцям з пенальті від Буряка (в матчі з Карпатами) – є уособленням, квінтесенцією гри Динамо часів Лобановського.

Гляньте на таблицю 1.

За десять років протистояння Лобановського і Бескова (з 1978 по 1988 рік за виключенням 1983 року) Динамо 4 рази ставало чемпіоном, а Спартак лише двічі (добавлю, що Спартак став чемпіоном і в тому 1983 році, коли Лобановський очолював збірну країни). Як бачимо по кінцевому результату безперечна перевага за Лобановським і ми цьому раділи. Так, вірно, раділи, бо наше Динамо ставало чемпіоном.

Але давайте глянемо ще. Спартак Бєскова грав більш видовищно, життєрадісніше, бешкетніше, нарешті. Тому він і забив більше, і пропускав більше. І менше ставав чемпіоном. Тоді спори йшли про «искренний футбол», якого Лобановський на дух не переносив. А мені він подобався. Чесно скажу, та й тоді казав, що хоч я і був впертим вболівальником Динамо, але футбол Бєскова мені був до вподоби. Нині в такий футбол, на мою думку, грає МанСіті Гвардіоли. Та й в прямих протистояннях Спартак Бєскова не поступався Динамо Лобановського. Подивіться таблицю 2. За десятиріччя: десять перемог за Бєсковим, дев’ять - за Лобановським і лише одна нічия.

Таблиця 2

І останнє за тими хто плаче про минулий футбол. Гляньте в таблицю 1 і подивіться, що Динамо навіть в чемпіонські роки не забивало в середньому більше двох голів за матч. Нині результативність значно вища. Гляньте в таблицю 3. І Динамо, і Шахтар, коли ставали чемпіонами, завжди забивали більше двох голів за гру.

Таблиця 3

Я розумію, що Ви, колеги, можете сказати про те, що УПЛ за якістю значно поступається вищій лігі СРСР. Я б так з наскоку цього не стверджував. Але якщо й так, то гляньте за період до 2014 року (до війни), коли наш чемпіонат розвивався космічними темпами. І що? Результативність переможців все одно стабільно була за два голи, чому дуже рідко вдавалось переможцям чемпіонатів СРСР за останні 15 років.

Так що судити чия гра була краща – Лобановського чи Бєскова – можна лише відносно, вибираючи по собі і для себе.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости