Чому Динамо?

Чому Динамо? Чому? Чому нині через цю недолугу команду, яка грає в футбол, як папуас на скрипці, не можу заснути, нерви скручуються в дрихлявий канат, лаюсь до нескінченості з друзями, а дружина десь ховає залишок Джеймісона.

Боже мій, а й справді - чому? Чому не Шахтар, чому не Дніпро, не Зоря, не Чорноморець з Карпатами, а це улюблене до нестями Динамо, яке останні 20 років не додає енергії життя, а висмоктує її як вампір.

Чому? Вже майже 60 років тільки Динамо і годі…

Я вже колись писав, що в мої дитячі роки (початок 60-их) у нас, сільських пацанів, були лише три розваги: футбол, кіно й книги (дівчата появились потім). Але кіно - раз чи два на тиждень. Книжки - то коли дощ чи сніг і не можна грати в футбол, а футбол завжди.

М’яч, частіше розбитий волейбольний, дві палки, що символізують ворота, босяком, щоб не розбивати взуття (христосики, як казала бабуся)…і від воріт і до ночі. А коли втомлювались при рахунку десь 21:17 сідали і травили легенди: про мавпу в воротах, по чорну пов’язку на коліні, забороняючу бити цією ногою по воротам нашому легендарному нападаючому, прізвище якого ми не знали й не знаємо нині, про Пеле з Гаррінчою, яких ніколи не бачили, але яких чомусь всі знали і головне про Лобановського, Базилевича, Каневського, Войнова і Макарова, книга якого тільки вийшла і якою зачитувались до дірок. «Воротар» Олега Макарова був для нас тоді Вікіпедією футбольної історії.

Тоді, в 60-их відчувалось якесь відродження українності. Ні, ми не знали прізвища жодного дисидента (та й слова тоді цього не знали), але український дух все ж таки тоді парив в повітрі, не як інфекція, а як подих волі: придавлений, не на всю легеню, не на всі шляхи, тротуари, вулиці й бульвари, а може лише на Хрещатик, але це ж було-то, було, друзі. Радіоточки говорили українською, «Черемшина» Миколи Гнатюка лунала в кожному куточку. «На долині туман», «Марічку», «Очі волошкові» співали всі: від пацанів до бабусь. А витончений український голос Анатолія Барчукова по Проміню, який розповідав нам про останні 15 хвилин гри Динамо, слухала вся Україна.

«Тіні забутих предків» з молодими Миколайчуком і Кадочниковою дивились тоді не менше, чим «Три мушкетери», що вийшли на екрани приблизні в ті ж самі дні. Не всі розуміли ідею, та, навіть, більшість не розуміли, але красою кохання Івана і Марічки був зачарований кожний.. До речі , на «Війну й мир» Бондарчука, фільм який вийшов трохи пізніше, водили організовано, а на «Тіні…» бігали самі.

Чому так було за ранніх часів Шелеста – не знаю. Але все це зникло з разом Шелестом, та, навіть трохи раніше - після студентських заворушень в Парижі і чехословацької весни 1968 року. «Червона Рута» була останнім сплеском тих романтичних часів.

І «Динамо», наше з Вами «Динамо» було найяскравішим відображенням тої романтичної хвилі нового українського Відродження. Може діло в цьому. Те Динамо з Лобановським, Каневським, Войновим, Базилевичем, а потім трохи пізніше з Рудаковим, Сосніхіним, Мунтяном, Бишовцем стало символом, хоч і футбольним, що ми можемо перемагати, що ми перемагаємо, яких би підступів не вигадували в Москві. Мабуть футболісти над цим і не задумувались, можливо цього вони і не розуміли, але все ж таки це було. Боже мій, але як можна забути 8 листопада 1966 року, що стало днем національного свята і не через червоний день в календарі, а тому що Динамо, моє Динамо, вперше в своїй історії виграло і Кубок, і стало чемпіоном країни, втерши носа московським командам.

Тому питати, чому Динамо скоріше за все абсурдно. Чорноморець тоді ще не стояв навіть на ногах, Шахтар завжди був проросійської командою, «Карпати» були засновані лише на початку шестидесятих, а звитяги «Зорі» з «Дніпром» почались тоді, коли романтична хвиля українського Відродження шестидесятих вже сиділа по в’язницям та таборам Мордовії.

Тому, як розумієте, моєму поколінню, яке набирало свідомість в 60-ті роки, випало Динамо і тільки Динамо. І тому ж дивлюсь з болем на це нинішнє Динамо, яке, на жаль, стало сірістю не тільки в футбольному плані, але і в суспільному. Звичайно ця війна з озвірілим північним сусідом багато в чому змінить в головах нинішніх динамівців, але я не можу пробачити тодішнім динамівцям Артему Бєсєдіну і Владу Калітвінцеву, як і нинішньому культовому динамівцю Миколі Шапаренко їх лайки знавіснілому реперу Тіматі під його постами в Інстаграмі з вітанням Кадирова в жовтні 2018 роек, коли вже п’ятий рік йшла війна з російським агресором.

Але як би не було, перше кохання – це на все життя. Тому, що воно перше і чисте, ще не заплямоване розважливістю, розсудливістю і вигодою, а породжене серцем. І тому, яким би воно не було це чортове Динамо, але буду бажати йому завтра перемоги і проходу далі, в груповий етап ЛК, хоч , чесне слово, не розумію навіщо нам з Вами, колеги, ця ЛК і що там робити Динамо серед невдах і бідолах. Чому ми туди несамовито рвемось, як ті ж самі бідолахи і невдахи? Чи може це вирок нинішньому Динамо?

Не дай бог...

З повагою,
Скіф