Це вирок

Чесне слово, я надіявся на прохід Динамо через стамбульський Бешикташ, з яким ми до цього літа зустрічались 10 разів, при цьому шість разів вигравали і лише двічі програли (в 2002 і 2011 роках). Та діло, навіть, не в статистиці. Суть в тому, що дивитись гру минулого четверга в Бухаресті без захоплення міг лише упоротий ненависник Динамо.

Тиждень назад Динамо, хоч і програло, але грало від серця, навіть нахабно, як сказав хтось з футбольних експертів. А гол турецького казаха Зайнутдінова казався випадковим і нелогічним.

Так, та гра Динамо сподобалась і породила надію на успіх в наступній грі, бо начебто здавалось, що Динамо нарешті вилізло в функціональної ями і в другому таймі може посилити гру, а не падати на коліна від втоми і безнадії. До того ж, склад Динамо давав підставу вірити, що після перерви все-таки можна не тільки зберегти рівень гри першого тайму , а й поліпшити його. Бо навіщо ж тобі ті ж самі Бражко, Беніто, Андрієвський, Кабаєв, Караваєв, Шепелєв, Діалло, Царенко, коли п’ятьох гравців можна випустити на заміну і вирвати або зберегти перемогу. Хто скаже, що вони гірші Сидорчука, Волошина, нинішнього Шапаренко, Буяльського і т.д?

Ми ж пам'ятаємо, що минулу гру, 24 серпня, Динамо контролювало, володіло м’ячем нарівні з турками, били по воротам частіше бешикташівців (13 проти 12) і більше 50 відсотків після ударів динамівців м’ячі летіли в створ воріт ( 7 раз). Пам'ятаємо...

А що нині?
Динамо знову, як і з Арісом, чомусь віддало контроль гри туркам, які контролювали мяч 53% гри. Хоч це ще не страшно. Гірше інше. Команда, що мала відіграватись і перемагати з різницею мінімум в 2 голи, лише 6 разів спромоглась ударити по воротам, попала в створ воріт аж на 83 хвилині. До речі Бешикташ, який міг спокійно втримувати минулий переможний результат 19 раз бив по воротам, попавши 7 разів.

Команда, що повинна була відіграватись абсолютно не знала як будувати позиційну атаку і понадіялась лише на довгі передачі (в основному не точні) на фланги і проходи вінгерів з прострілами в карний майданчик, які були абсолютно не точні. Не рахував, але здалось , що жодна передача в карний майданчик від Дубінчака і Тимчика не знайшла адресата.

Як це можна це зрозуміти? Колеги, на мою думку, це не що інше як вирок – вирок команді Динамо від переляканого Луческу. Інших цивілізованих слів я не знайду. Чому, чому в цій грі Динамо повернулось до гри від захисту? Чому прикладом для Луческу стала не гра минулого тижня, а гра з Арісом, від якого ми ледве відскочили в серії пенальті.

Та що найбільш цікаво, в цій грі нарешті не провалився захист. Так, він зіграв не досить вдало, та, навіть, погано, але тих провалів, що буди раніше на цей раз не було.

В цій грі від слова абсолютно провалились опорники: Сидорчук і Шапаренко, а також Буяльський, що приєднався до них. Чому після невдалих пасів наші опорники не неслись назад, пресингуючи турків, а стояли, розкривши рота, і гадали, що буде далі. Чи не тому Фернандеш відчував себе в нашій опорній зоні немов щука в воді і виробляв все що йому хотілось і бажалось.

А в кінці кінців здався й захист. І тоді Абубакар включив в себе Пеле і одинцем глушив його, як глушать толом рибу в воді. Ну як можна одному втікти від славетного капітана Сидорчука, двічі обіграти Тимчика, уникнути Попова з Шапаренко й забити гол в протихід Бущану. Виявляється можливо. До того ж нагадаю, що всі названі тут гравці – гравці збірної команди України, а не комбайнери з команди колгоспу «Заповіти Ілліча».

Після ж 52 хвилини Динамо здалось, підняло руки вверх,як кадрова радянська армія в червні 41 -го, а турки робили з ним все що хотіли. І тільки завдяки Бущану не зуміли збільшити рахунок.

Чому так сталось? Чому наші сподівання розвіялись, як хмари пекучим літнім днем? Мені здається, по одній причині: Луческу не хотів ризикувати і не вірив в перемогу. А це, колеги, також вирок. Та, на жаль, я не вірю, що він буде виконаний. А давно пора… І будемо ми дивитись, як мучається Динамо ще 26 ігор в першості України, бо Луческу так хочеться зберегти вже втрачене своє імя.

Так, Динамо знову, як і всередині 90-их, відкинуто на далекі - далекі роки. Його потрібно будувати заново. Знову, не шкодуючи сил і грошей. До того ж, на жаль, у нас немає готового нового Лобановського, як немає, навіть, школи, що колись давала блискучі результати. Нині юнацьки і молодіжні команди академії Динамо вирощують дерев’яних солдатів Урфіна Джуса (вибачте - Олександра Іщенко) і немає жодного гравця з мізками, хоча б з тими, що з’явились у солом’яного Страшили. Немає… А ті, хто має хоч крихту сірої речовини в голові грають за межами Динамо чи навіть за межами України.

І це знову вирок. Але вже не Іщенко, що захопився перемогами. Цей вирок має абсолютно інше прізвище - Суркіс.

З повагою,
Скіф.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости