Одкровення вболівальника зі стажем...

ПО ХВИЛЯХ НАШОЇ ПАМ'ЯТІ

Іноді душа потребує розслабитися після прочитання маси новин та перегляду безлічі відео зі страшними картинами наслідків московського вторгнення, і пам'ять вихвачує моменти з далекого мирного минулого...

Микола Шевчук

Прочитавши ці рядки у стрічці ФБ, далі, як кажуть, на одному подиху дочитав до кінця. Тепло подумавши про автора цього одкровення справді хвилями нашої пам'яті, заглянув на його сторінку у ФБ. Виявляється один із моїх друзів. Набираю його у Месенджері. Чую голос:

• Як це так!? Не може бути...

• Шановний Миколо, це Деві Аркадьєв, як чуєте мене?

• Чудово чую! Я, коли побачив, мало не впав зі стільця. Сам Деві Аркадьєв...

• Я перепрошую, мій друже, не треба падати, ми ж з вами нормальні люди, ходимо по одній нашій маленькій планеті Земля...

Ось так розпочалося наше спілкування. Про сайт Шурика йому нічого не відомо. Ігри "Динамо" давно не дивиться. На мою пропозицію опублікувати його одкровення на сайті динамівських уболівальників погодився..

Миколі цього року виповнилося 80 років, дай Боже, йому до 120 і дочекатися того часу, щоб його улюблене "Динамо" знову захотілося дивитися...

ПРО ФУТБОЛ І АВТОГРАФИ

Іноді душа потребує розслабитися після прочитання маси новин та перегляду безлічі відео зі страшними картинами наслідків московського вторгнення, і пам'ять вихвачує моменти з далекого мирного минулого...

55 років тому, в жовтні 1968 року в далекому російському Куйбишеві я впритул побачив футболістів київського "Динамо" і навіть взяв у них автографи. Здавалося б, ну що тут такого, щоб про це писати? З погляду сьогоднішнього дня якісь автографи футболістів в блокноті нічого не варті. Це сьогодні, а тоді того, що ми маємо зараз, не було - ні плазмових телевізорів, ні суцільної комп'ютеризації, ні смартфонів, ні Інтернету, ні вільного пересування та легкого доступу до знаменитостей. А що було? Радіо та газети, у декого чорно-білий телевізор з маленьким екраном, ну і кіно. І театри - у великих містах. Та ще кілька українських футбольних команд, які виступали у вищій лізі чемпіонату СРСР, і серед них - київське "Динамо", наша команда, найголовніша, найулюбленіша. І була маса вболівальників, серед них і я, які ніколи не бачили гру цих команд вживу - вболівали, слухаючи репортажі по радіо, дехто по телевізору, читаючи звіти про матчі в газетах. Тим не менше, вболівальницькі пристрасті вирували. Ми знали прізвища, зріст, вагу не тільки кожного футболіста основного складу київського "Динамо", а й всіх його дублерів, впізнавали їх на фото в газетах і футбольних довідниках. Тож подія з автографами була для мене надзвичайною, адже я вперше зблизька бачив тодішніх моїх кумирів. У Києві тоді жодного разу не був, матчі з участю киян дивився тільки по телевізору. Один раз, правда, коли в товариському матчі зустрічалися львівські "Карпати" з київським "Динамо", я дивився гру, сидячи високо на трибуні стадіону "Дружба" у Львові (було це, здається, ранньою весною 1967 року, поле було мокре, слизьке, футболісти падали, були вимазані, один Біба бігав чистенький у своїй білій формі).

Трохи передісторії. Поки я вчився в школі, футболом майже не цікавився. Що таке футбол, бачив один раз - у популярному фільмі "Воротар". Про київське "Динамо", звичайно, дещо знав, читав же газети, та й радіо слухав. Але що то були за футбольні змагання по брехунцю, коли не бачиш ні футболістів, ні гри, а чуєш тільки балачки коментатора? Коли я вже почав вчитися в інституті, кияни завоювали срібні медалі. Лікнеп з футболу мені влаштував мій одногрупник Льоня Гонтар, який вважав себе досвідченим уболівальником. Він часто водив мене на "футбольну біржу" - у Львові це було місце на центральному проспекті неподалік від оперного театру, де постійно товклись уболівальники. "Директором біржі" був Пазуха, його слово тут було закон. У 1961 році чемпіоном Союзу вперше стало київське "Динамо". Київські динамівці тоді були справжніми героями, на "біржі" тільки про них говорили, найбільш популярними серед них були Лобан (Лобановський), Канєва (Каневський), заслужений" (Войнов) і Базіль (Базилевич). Після 1961 року гра киян пішла на спад. Коли старшим тренером став Віктор Маслов, шоком для вболівальників стало відрахування з команди двадцятип'ятирічного Валерія Лобановського, якого багато хто вважав лицем команди, її родзинкою. Захоплювали його фінти, дріблінг, "сухі листи". Самому Яшину Лобановський забив з кутового! Стало сумно. Проте у грі "Динамо" почався підйом. В команду прийшли нові гравці, досвідчені й молоді. І вже у 1964 році - кубок СРСР, у 1965 - друге місце в чемпіонаті. Нарешті тріумф - три роки підряд, в 1966-1968 роках - чемпіон СРСР! Мало того, у 1966 році ще й "дубль" - кияни завоювали кубок СРСР. А в наступному році ще перемога над тодішнім володарем Кубку європейських чемпіонів "Селтіком". "Біржа" тоді вирувала, в "Спортивній газеті" одні дифірамби. Серед нас, молодих спеціалістів проектного інституту, панував радісний настрій, під час перекурів тільки й мови, що про переможні матчі "Динамо", про його гравців. Десь там, "за бугром" були Пеле, Гаррінча, Еусебіо, Герд Мюллер, Флоріан Альберт, Джордж Бест, Боббі Чарльтон. Але що нам до них? У нас - кращий футболіст Союзу 1966 року Андрій Біба, невгамовний Йожеф Сабо з його гарматним ударом, гострий Анатолій Пузач, Віктор Серебряников з його "дугою", настирний Віталій Хмельницький, мудрий Василь Турянчик, "директор захисту" Вадим Соснихін, віртуозний Володимир Мунтян, неперевершений форвард Анатолій Бишовець, Федір Медвідь з його двома серцями, в'юнкий Валерій Поркуян, молоді, але впевнені захисники Сергій Круликовський і Володимир Левченко, граціозний Віктор Банников, супернадійний Євген Рудаков... З їх славою могли зрівнятися хіба що Дмитро Гнатюк з Анатолієм Солов'яненком, академік Амосов чи космонавт Павло Попович. Саме тоді народилася легендарна пісня на мотив "Черемшини", яку співали всюди. Вона звучала в різних варіаціях, я ж запам'ятав її такою:

Знову диктор вигукнув, як в лісі:

"Киів виграє у Кутаїсі!"

Там Медвідь жене м'яча по краю,

Бишовець з Хмельницьким нападають.

Приспів:

Ой як гарно виграють кияни,

Не страшні ім форварди-тарани.

Бібу і Мунтяна, Сабо й Паркуяна

Ждуть медалі, ждуть.

Як Турянчик в нападі заграє,

То "Торпедо" з Києва тікає,

Біба розпечатав ім ворота

І відбив від золота охоту.

(Приспів)

Гарно хлопці-українці грають,

В кришталь кубка золото складають.

Ще прийде пора, коли "Богиню"

Заховають в українську скриню.

(Приспів)

І ось Куйбишев, жовтень 1968 року, і цей неймовірний для мене випадок, коли я побачив і навіть в певній мірі поспілкувався з футболістами улюбленої команди. Я тоді досиджував другий місяць відрядження в групі робочого проектування і авторського нагляду від Львівського відділення інституту "Теплоелектропроект" на ТЕЦ ВАЗ у місті Тольятті. Мені вже набридла оця чужина, дуже кортіло додому. Але під кінець мого перебування там поступило завдання від керівництва виїхати в Куйбишев на завод ""Електрощит" для погодження якогось питання. Разом зі мною у своїх справах виїхав ще один наш співробітник. Приїхали ми в суботу під вечір. В новому готелі "Волга" знайшлося тільки одне місце, там поселився мій старший колега, я ж в іншому готелі, якомусь захланному. Ми домовились, що назавтра я прийду до нього, ми разом проведемо недільний день. У неділю вранці по дорозі попала мені на очі афіша футбольного матчу "Крилья совєтов" - "Динамо"Киів, який мав відбутися в цей же день. Через всю афішу по діагоналі великими чорними буквами було написано "Бей хохлов!". В якійсь касі купив квиток на матч і пішов до готелю "Волга". Було прохолодно, легкий морозець. Біля входу бачу - стоїть молодий чоловік, коротка стрижка, в куртці з піднятим коміром, в спортивних штанях. Лице дуже знайоме, придивився - Віталій Хмельницький, знаменитий одинадцятий номер київського "Динамо". Дістав, хвилюючись, блокнот і ручку підійшов до нього, привітався і попросив автограф. Він черкнув підпис, я подякував, відійшов трішки і ще раз добре розглянув його: це ж вперше я лбачив живого(!) знаменитого футболіста зблизька!

Піднявся до товариша в номер, він лежав у ліжку з каламутними очима. Виявилося, що він, взагалі непитущий, вчора напився так, що сьогодні не може підняти голови. Його поселили в номер, де вже був голова колгоспу з якоїсь області Росіі, приїхав побачитись із сином, який служив в армії в Куйбишеві. Увечері відбулась зустріч батька з сином, свідком і учасником якої був мій колега. Я сказав йому про автограф Хмельницького.

• Вони тут живуть, я бачив з вікна їх розминку на набережній. Іди вниз, там їх побачиш, а я ще трохи полежу.

Я спустився на перший поверх. Боже ж мій! У вестибюлі біля столика сидить Віктор Олександрович Маслов, біля нього Віктор Серебряников і Федір Медвідь, вони переглядали газети, розмовляли. Я постояв трохи збоку, набрався духу і зі своїм блокнотом до них. Вони поставили свої підписи, я став неподалік, не спускаю з них очей. Дивлюся - по коридору стрімко так іде Сабо, сам Сабо! Я до нього:

• Йожеф Йожефович (чомусь по батькові), можна ваш автограф?

• Ну вас, надоєлі ви мнє всє, - відмахнувся від мене і побіг.

Простоявши трохи, я пішов у номер. Мій бідолаха трохи вже відійшов, і ми пішли обідати в ресторан. Зайшли, і там я побачив всю команду! Після того, як вони пообідали і піднялися, я знову зі своїм блокнотом до них. Сабо, пообідавши, подобрішав, підписав відразу, навіть посміхнувся. Не відмовили мені Турянчик, Пузач, Левченко, Круликовський. А от Рудакова, Соснихіна, Мунтяна я проґавив. Бишовця і Поркуяна я серед них не бачив, мабуть вони в Куйбишев не приїхали.

Під вечір пішов на стадіон. Було прохолодно, трибуни напівпорожні, я сидів на порожній лавці тихенько, щоб не впізнали в мені "хохла". Матч був невиразний, мабуть, була домовленість на нічию: кияни достроково втретє стали чемпіонами, ім перемога була непотрібна, а поразка непрестижна. Єдине, що пам'ятаю: на самому початку гри Рудаков, поки гравці товклись в середині поля, стояв скраю воріт і говорив з кимось із захисників. Футболіст "Крил", здається, Капсін, помітив це і мало не з центру поля вдарив по м'ячу, і той влетів у ворота киян - Рудаков тільки очима провів. Відразу ж кияни закрутили шалену веремію, Мунтян забив гол у відповідь, і далі до кінця гри не було на що дивитися.

Додому я їхав щасливий і гоноровий, на роботі у себе на деякий час став дуже популярним, раз за разом показував колегам автографи і розповідав, як вони мені дісталися.

Успіхи і досягнення динамівців Києва почалися в далеких шістдесятих роках, їх буде безліч попереду, вони стануть звичними. Ще вісім разів "Динамо" стане чемпіоном СРСР, два рази завоює Кубок кубків, двічі переможе "Баварію" в матчах за Суперкубок, шістнадцять разів завоює золоті медалі в українському чемпіонаті. Це єдина команда в колишньому Союзі, яку більше всіх можна характеризувати словами з приставкою "най": найбільше виграних чемпіонатів - 12, найбільше футболістів року - 10, найбільше забитих голів одним футболістом у чемпіонатах - 211 (Олег Блохін), найбільше динамівських вихованців, які отримали "Золотий м'яч" - 3 (Блохін, Бєланов, Шевченко), найбільше гравців одночасно в збірній СРСР, найуспішніший тренер - Валерій Лобановський... На жаль, все в минулому. Сьогоднішня слава "Динамо" згасла. Невже назавжди?

х х х

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости