Футбол - не балет

Здається в Володимира Даля, того самого лінгвіста, в його знаменитому словнику є прислів’я «За відсутності гербової пишуть і на простій». Тому за відсутності адекватних блогерів вимушений читати і пости шановного пана Зеленки, які на мій погляд ( повторюю - на мій погляд) бувають і цікаві, але бувають і такою маячнею, що кидаю читати через пару абзаців.

Тому намагаюсь не забивати голову цими постами, але інколи, як писав Толстой, той що Лев Миколайович, «Не можу мовчати». До речі цей знаменитий памфлет був написаний через те, що 9 травня 1908 року в Херсоні було страчено 20 селян з Єлисаветградського повіту за напад на садибу поміщика. А Єлисаветградський повіт це нині Кропивницький район. Ну це там, між іншим.

Так от сьогодні прочитав пост (слава богу не памфлет) пана Зеленки «Военное поле футбола (дополнено)», де він стверджує, що до 1994 року в футбол грали лише джентльмени, які лише небажаючи і ненароком порушували правила і тут же вибачались («excuse me»), знімаючи уявного капелюха.

Ні, друзі. Ні. Футбол був і є не тільки жорсткою грою, але і жорстокою. Не Денис Попов домізкував, що «Футбол – не балет» і не після 1994 року народився цей вислів. Ні. Він з’явився навіть не 50-60 роки, а значно раніше.

Футбол завжди був контактним видом спорту, в футбол завжди гради справжні брутальні чоловіки, грали без щитів і забрал. Щитки під гетри Сем Веллер Віддоусонт почав використовувати ще в 1874 році не для краси, а для того щоб не ламати ноги, бо їх джентльмени від футболу ламали ой як часто. При цьому «excuse me» не звучало, капелюха (навіть уявного) ніхто не знімав, а лунали більш короткі вислови, які в літературних творах не згадувались не тільки Діккенсом, а й нашими бунтарями – футурістами (хоч нині вони ввійшли в загальноприйнятий сленг, на жаль і на горе).

Стверджувати, що футбол до 1994 року був більш цивілізованим, чим нині, це стріляти собі в голову. Бо футбол тих років був куди грубішим, куди біль жорстоким. Важкелезні бутси, мячі зі шнуровкою доповняли ще й як цю жорсткість. Спитайте про це Бишовця, який закінчив грати в 26 років. Спитайте про це Віталія Хмельницького, знаменитого Хмеля (на жаль якого вже не спитаєш), вимушеного повісити бутси на гвіздок в 29 років. Та багатьох спитайте.

До речі, наше київське «Динамо» не було винятком і до середини 60-их вважалось одної з найжорсткіших команд Радянського Союзу. Це ж наш Махиня травмував легендарного Всеволода Боброва в травні 1946 року, через що той з того злощасного 1946 року зіграв в чемпінатах СРСР лише 94 гри з 204-х можливих. Нині в Україні намагаються відбілити Махиню, але, на жаль, то казки для бідних. І не тільки…

Сабо також не вибачався ні українською, ні угорською, ні російською і ні англійською, тим більше, коли в липні 1963 року стрибав двома ногами на вже лежачого на траві дебютанта Торпедо вісімнадцятирічного Володимира Сидорова, через що той завершив кар’єру в 22 роки, зігравши потім в чемпіонатах СРСР різних ліг лише 27 ігор. Джентмельство, блін...

Наші Віталій Голубєв, Володимир Щегольков також не жаліли ні себе, ні суперників.

Та не тільки наше з вами, колеги, любиме Динамо грішило такою грою. Ой не тільки. Сергій Нікулін і Олександр Новіков з московського Динамо були ще тими головорізами, яким їх тренер Олександр Севидов сам придумав такі ласкаві прізвиська Коса і Автоген. Але грати ставив.

А пам’ятаєте, як прозвали команду ЦСКА в далекі вже семидесяті: «Коні». І не тільки тому, що могли ганяти по полю без думки, але й через те, шо не гребували жодним грязним фолом на межі дискваліфікації і за межею.

Та що там радянські футболісти. Вони ще були ластівками проти деяких іноземців. Вже згадувалось, як португальці били Пеле на чемпіонаті світу 1966 року і вибили все ж таки. На тому ж чемпіонаті виблискував своєю бруднющую грою Ноббі Стайлз, який ні чим не гребував, щоб не дати зіграти, наприклад, Ейсейбіо.

Тоді, майже до початку 2000-их грали в персональну опіку і брудна гра була основним способом пересічних гравців зупинити більш талановитого опонента. Саме тому жорстока гра була звичайною - звичайнісінькою. Тому й виблискували на полі новікови, нікуліни, стайлзи та і наші сабо. А про Гойкоечеа з мадрідського Атлетика, якого ж свої вболівальники прозвали Мясником, і згадувати не хочеться.

Побої і битви на полі були звичайнісінькою справою і в основному схвалювались своїми вболівальниками. Пригадую, які битви розгортались на нашому кропивницькому стадіоні в 60-70-ті роки, коли Зірка грала з Кривбасом. Не знаю причин тих бійок, але майже в кожній грі в ті роки якийсь гравець грав з обмотаною бинтами головою.

А арбітри мовчали… Мовчали, гади… І тікали від грубіянів - джентльменів.

Я думаю, що якби Ванат з Шапаренко та Буяльським (та і не тільки вони, а і лідери гірняків, пивоварів, знавці насіння і інші) грали б в ті роки, то вони швидко закінчили з футбольною кар’єрою. І швидше за все – самостійно прийнявши рішення.

Рідко хто з футболістів тих часів грали після 30 років. Ламані – переламані, биті – перебиті, калічені – перекалічені вони закінчували футбольне життя в 28-29 років. Така ось правда, про ті «культурні і чесні футбольні ігри» всього двадцятого століття.

Найбільше все ж таки діставалось віртуозам, чарівникам м’яча, дріблерам. Гаррінча, наприклад, завершив грати в 29 років, Ван Бастен – в 28 років, Тостао – в 26 років (мячом було пошкоджене око), Улі Хеннес - в 27 років. Про Анатолія Бишовця я вже згадував.

Хоч, чесно кажучи, були й такі що грали до 50 років (Метьюз) і до 40 років (Ді Стефано і Пушкаш). Та це винятки.

І лише після того рішення ФІФА в 1994 році щось стало змінюватись на полі. І як приклад, основна маса гравців грає в футбол, маючи за плечима вже три десятки і більше років.

Ось саме це, продовження віку гравців в футбол і є наглядним прикладом того, що грубість на полі знизилась. Звичайно є і інші причини, але головне, на мою думку, все ж таки зменшення рівня брудної гри.

З повагою,
Скіф.