Чи не пізно?

Ох цей футбол: бере і не відпускає. Як не матюкайся (тобто - як не використовуй обсценну лірику), як не включай вторинну свідомість, як не виганяй його з різних потрібних і непотрібних дивайсів, він чомусь завжди поруч, недалеко, немов те кошеня, що залізло в чуже ліжко.

І тому Динамо…

Сказано вже тисячу слів, та що там з тисячу –мільйони з мільярдами, а таратайка все там, все на одному місці і навіть намагається вперто котитись назад.

Звичайно – це справа Суркісів і лише Суркісів, але… Але Динамо –щось більше, ніж просто футбольна команда, що належить братам.

Динамо для мене, і можливо не лише для мене, в першу чергу ототожнюється з першим коханням, яке неможливо забути навіть через півстоліття і навіть, коли готуєшся встати перед Всевишнім, якщо, звичайно він є ( «Так ніхто не кохав, через тисячі літ лиш приходить подібне кохання…»).

Та ще більше - Динамо, особливо в радянський період, вболівальниками ототожнювалось з самою Україною, його перемоги на полі розцінювались як перемоги України. До речі це відносилось і до Карпат, і до Дніпра, а ось до Шахтаря, як і до Чорноморця, на жаль, такого всеосяжно патріотичного уявлення тоді, принаймні у мене чомусь, не було.

І тому, коли нині спостерігаєш гру Динамо, то, вибачте, постійно сприймаєш в собі саме те рідне Динамо. Та, на жаль, душа того Динамо вивітрилася, як запах дезодоранту в туалеті. Сумно, але це так.

Тому сприймати це Динамо, як колись сприймали те, наше рідне Динамо, не варто. Так не варто, але ж хочеться. Хочеться і знову ж таки хочеться. Каневський і Турянчик, Лобановський і Базилевич, Бишовець і Мунтян, Рудаков з Макаровим, Блохін і Онищенко, навіть росіянин Колотов з таким же росіянином Войновим, для мене були і залишаться саме тими динамівцями, які, можливо не розуміючи, але фактично робили нас українцями.

Ось чому я не можу не переживати, не можу сприйняти, та, навіть не хочу вірити, що з нинішнього Динамо вивітрився дух українства, випарилась його душа, а залишився лише «Капітал» з «Антидюрінгом». Нинішнє Динамо – це Моney Бітлз, а не Червона Рута Івасюка.

Тому читаючи інтерв’ю нинішніх гравців інколи хочеться вити, як голодний вовк виє на місяць.

Наприклад, Михавко, каже, що він засмучений, а ситуація неприємна. Друзі, якщо для нас ситуація катастрофічна, то для Тараса лише неприємна. Хоч, слава богу, що він засмучений. Перший гол з Колосом для лівого центрального захисника –випадковий, а коли забивався другий, Тарас не хотів ризикувати, щоб не заробити пенальті. Так, він розуміє, шо винен і буде далі працювати. Та над чим і для чого?

Згадайте, коли забивався перший гол, Михавко чомусь під час передачі Козика робив ще крок вперед, чомусь дивися не на Климчука і, спостерігаючи де м’яч, біг назад піднявши голову вверх. Звичайно так швидкого Климчука не наздоженеш.

А коли той же Климчук забивав другий гол, Михавко, перебуваючи від нападника з Колосу десь метрів зо два -три, дав час тому прийняти м’яча (до речі Климчук приймав м’яча за межами карного), розвернутись і вдарити по воротам. При всьому бажанні, Тарас втративши позицію, міг збити нападника Колосу лише після того, як був забитий гол.

Однак засмучений Михавко буде працювати. Друзі, скільки ж можна працювати і не напрацювати, скільки можна втрачати позицію, якщо ти тільки в Прем’єр - Лізі вже зіграв 49 ігор, плюс 20 ігор в єврокубках і плюс три гри за Кубок України та ще й одну гру в збірній України. А він наша надія. Слова…слова…слова…

Тому головне питання - чому гравці не розвиваються? Чи тому, що нинішній рівень і є максимальним рівнем їх розвитку, чи тому, що, захищені добрими контрактами, гравці вирішили, що спіймали бога за бороду і їм важливіше, наприклад, набити тату чи сфотографуватись з напівоголеною блогершою в інстаграмі (до речі зазвичай більшість цих інфлюерок з рибячими губами старші за молодих динамівських гравців), а не в сотий раз повторювати одну й ту вправу і в тисячний раз уважно вивчати свій тактичний рух на полі.

Якщо це так, то де ж тренер, де ж менеджмент, де ж президент? Я не знаю і не маю відповіді. Але коли чую російською добрячий мат (обсценізи), то розумію, чому: тому, що рівень матюкливого коуча і хамовитого президента відповідає рівню татуйованого гравця. І це є головна біда нашого футболу.

І так скрізь. І постійно. Будемо розбиратись. Та чи розберуться? Та чи не пізно розбиратись. Доки гравці Динамо, які, якщо чесно, все ж таки більш- менш вправні, в клубі не розвиваються, а деградують, то переставляти ліжка, як борделі, пізно. Потрібно діяти і можливо різати по живому, щоб організм вилікувався. Де різати – Ви знаєте. Та є лише одне риторичне питання – ким різати.

З повагою,
Скіф.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости