Відчуття. 2.0

Чому я вірив, що Динамо не програє Шахтарю?

Власне, для такого прогнозу були дві причини.

Перша. Динамо під орудою нового тренера нарешті почало демонструвати ознаки організованого футболу. У ньому головне — вже не лихі партизанські наскоки на ворота суперника за допомогою так званих швидких флангів, а спроби побудувати позиційну атаку на основі впорядкованого білд-апу.

Поки що ця організація малопомітна, не відшліфована, місцями навіть боязка, але її контури вже починають проступати. І це, погодьтеся, певний прогрес.

Друга. Уже приблизно рік я не бачу в Шахтарі виразної організаційної побудови гри. Нині футбол гірників значною мірою тримається на індивідуальній майстерності та імпровізації. Це, безумовно, красиво, захопливо, а подекуди навіть блискуче. Але є одна проблема: імпровізація не завжди гарантує результат. Особливо в матчах проти команд, які мають чітку ігрову структуру. Такий підхід традиційно властивий бразильському футболу, де імпровізація, здається, справді закладена на генетичному рівні. Проте варто згадати: коли збірна Бразилії востаннє ставала чемпіоном світу? У далекому 2002 році.

Піком імпровізаційного футболу, мабуть, залишається тріумф бразильців на ЧС-1970. Далі були окремі спалахи геніальності, але й гучні невдачі. Достатньо згадати команду Сократеса та Зіко на ЧС-1982 — «найкращу збірну світу, яка ніколи не вигравала чемпіонат світу», — або знамените 1:7 від німців на домашньому мундіалі 2014 року. Перемоги 1994-го та 2002-го також були здобуті радше завдяки прагматизму, ніж футбольній романтиці.

Гасло «Ви заб'єте нам скільки зможете, а ми — скільки захочемо» в сучасну епоху організованого та структурованого футболу дедалі більше нагадує рецепт гарантованої невдачі. Проте для нинішнього Шахтаря воно, схоже, досі залишається своєрідним футбольним дороговказом.

А Арда Туран — учень Дієго Сімеоне, представник школи, де структурованість гри є чи не головною релігією, — за майже півтора року роботи так і не зміг істотно змінити футбольне мислення та ігрові звички своїх бразильців. Звідси й натужні перемоги над українськими командами, які здебільшого обирають оборонну модель, та невдачі в матчах проти суперників із добре організованою грою.

Але досить про передчуття. Перейдемо безпосередньо до матчу. Що сподобалося і що не сподобалося в грі Динамо?

Сподобалося:

• Налаштування команди. Було помітне бажання боротися, вступати в єдиноборства, пресингувати й не дозволяти «Шахтарю» спокійно розігрувати м'яч. Особливо відчутним це було на початку зустрічі. Команда нарешті вийшла на дербі не просто відбути футбольну повинність, а з наміром довести, що вона ще здатна боротися за результат.

• Перехід від оборони до атаки. Згадайте епізод на 37-й хвилині: перехоплення м'яча, пас Огундана, передача Пономаренка на Волошина — і вихід останнього фактично сам на сам із Різником. Саме такі атаки демонструють, що в діях команди можуть бути логіка, швидкість і взаєморозуміння. Шкода лише, що подібних комбінацій було замало.

• Дії захисту. Оборона киян не була бездоганною, але принаймні не розсипалася під тиском суперника. Кендзьора, Тіаре, Дубінчак і Бражко загалом витримали непростий матч. До речі, на мою думку, позиція центрального захисника для Бражка виглядає значно перспективнішою, ніж роль опорного півзахисника.

• Емоційна складова справжнього дербі. Команда продемонструвала, що їй не байдужий результат. Було бажання, була спортивна злість. Іноді здавалося, що саме цих складових Динамо бракувало чи не найбільше.

• Тренерська сміливість. Сподобалося, що тренер не побоявся замінити Пономаренка, який раніше фактично мав статус недоторканного, і випустив одразу трьох легіонерів. До речі, їхня поява справді пожвавила гру. Приємно бачити, що склад усе-таки не є недоторканною музейною експозицією.

Не сподобалося

• Найбільше — гра в більшості. Після вилучення Тобіаса на 53-й хвилині Динамо отримало майже 40 хвилин, щоб дотиснути суперника. І що ми побачили? Поперечні передачі, повільне переміщення м'яча, брак загострень і нестандартних комбінацій. Тобто команда під керівництвом Кендзьорека потроху вчиться грати у структурований футбол, але поки не знає, як використати цю структуру для зламу оборони суперника, який організовано відійшов на власну половину поля.

І тут, на мою думку, справа не стільки в провині пана Мацея, скільки в наслідках попередньої кадрової політики Костюка. Саме за його роботи клуб фактично відмовлявся від гравців, здатних діяти між лініями, знаходити нестандартні рішення та створювати несподіванки в позиційній атаці.

Таких футболістів у нинішньому Динамо залишилося, по суті, двоє: Буяльський, якого Костюк гнобив майже весь минулий сезон, і Ярмоленко, якому вже 37 років і який, цілком можливо, проведе лише ще дві гри до зимової перерви.

Ситуація майже парадоксальна: клуб, який претендує на чемпіонство, виявився настільки обмеженим у творчому ресурсі, що його найважливіші конструктивні функції фактично залежать від двох футболістів, один із яких уже наближається до завершення кар'єри. Ну не може успішна команда були заложником двох вікових гравців.

• Відсутність зрозумілого плану позиційної атаки. Це вже системна проблема Динамо. Команда може непогано діяти на просторі, коли є можливість швидко вибігти в контратаку. Але щойно суперник закривається, починаються труднощі. Немає достатньої кількості переміщень, відкривань між лініями, своєчасних загострювальних передач. М'яч рухається, а сама гра — не дуже.

• Поведінка Дубінчака. Я ніколи не любив і не люблю футбольних провокацій. А вчора, на жаль, на мій погляд Дубінчак не скільки грав, як претендував на роль театрального лідера. Згадайте ж, як Ви, колеги, хейтили Очеретька за подібні витівки. То що тепер — аплодувати емоційно перегрітому Дубінчаку лише тому, що він грає за нашу команду? Ні, тут я, мабуть, утримаюся від оплесків.

• Гра Шапаренка. Очікував від нього значно більшого. Саме він мав стати футболістом, який прискорює гру, знаходить нестандартні рішення, віддає вирішальні передачі. Але нічого з цього ми належною мірою не побачили. До речі, Піхальонок також не став тим організатором атак, якого потребувала команда.

• Відсутність справжнього центру управління грою. На мій погляд, це чи не найважливіша проблема нинішнього Динамо. Команді бракує футболіста або групи футболістів, які визначали б темп, напрямок і логіку атакувальних дій. Саме тому позиційні атаки так часто перетворюються на безцільне перекочування м'яча з флангу на фланг.

І все-таки головне питання — чи має Динамо футбольну модель? Я знову і знову повертаюся до цього питання, яке вже неодноразово ставив: чи має нинішнє Динамо чітку футбольну модель?

Як би мені цього не хотілося, але поки що позитивної відповіді я дати не можу. Мені сподобалося, що Динамо не програло і продемонструвало характер, але не сподобалося, що команда не змогла скористатися чудовою нагодою здобути перемогу. Адже граючи майже 40 хвилин у більшості, вона мала всі передумови для цього.

І я знову не став би покладати основну відповідальність за такий результат на нинішнього тренера. Проблема Динамо значно глибша, ніж особистість головного тренера. Хоча це, звичайно, не звільняє тренерський штаб від відповідальності за те, що наявні проблеми досі не вирішуються, а подекуди навіть стають помітнішими.

Але почалася ця історія аж ніяк не з Кендзьорека. За Луческу команда мала достатньо виразну ігрову структуру, хоча наприкінці його роботи вона почала руйнуватися. За Шовковського були окремі вдалі відрізки, але побудувати стабільну й упізнавану модель гри так і не вдалося. За Костюка Динамо фактично втратило навіть ті ігрові орієнтири, які мало раніше, і продовжило деградувати. Нинішня команда також поки не демонструє цілісного футболу.

Отже, тренери змінюються, а проблеми залишаються. І це вже навряд чи можна пояснити виключно тренерськими помилками.

Тому я б дивився не лише на тренерську лаву, а значно вище — на систему спортивного управління клубом.

Адже якщо протягом кількох років команда змінює тренерів, але не набуває чіткої футбольної ідентичності, то, можливо, проблема не в тому, що черговий тренер не встигає побудувати гру. Можливо, у клубі просто немає чіткого розуміння, яку саме команду він хоче побудувати. І тут уже не допоможуть ані чергове тренерське призначення, ані кілька вдалих трансферів, ані традиційні розмови про велике ім'я Динамо. На жаль, історичні заслуги, на жаль, не виходять на поле й не віддають загострювальних передач.

Нічия із Шахтарем вважаю результатом, який можна занести до активу. Але робити з нього висновок про одужання Динамо я б не поспішав.

Здається, що у нинішньої команди характер є. Тепер хотілося б побачити, що в неї є й футбольна система.

З повагою і вибачаюсь за надмірно великий текст. Наболіло.

Скіф.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости