Микита Федотов, 21-річний український голкіпер у квiтнi приїхав з Піренеїв, щоб підписати контракт із «Металістом», а потрапив на війну. Через пiвроку вiн знову в Iспанії.
Микита Федотов (фото: instagram.com)— Весною ти сказав, що коли настане момент скинути військову форму, то одразу вхопиш футбольний м’яч і почнеш тренуватися. Що відчув, зробивши це нарешті?
— Ой, це такий момент! Я навіть зараз не завжди розумію, де перебуваю і що відбувається (усміхається). Наче якесь друге життя. В усіх людей було життя «до війни» і буде «після війни». Скажу тобі чесно: я дуже щасливий, коли виходжу на поле, набираю форму. Майже шість місяців провів без тренувань. Це важкувато. Але дуже допомагає те, що команда в мені впевнена. Вони мене бачили раніше і знають мій рівень.
Попри це, перебуваючи тут, в Іспанії, ми з моєю дівчиною кожні 15 хвилин заходимо в Телеграм, читаємо новини. Я телефоную хлопцям, які на передовій. Розпитую, що там і як. Є моменти, коли сильно хвилююся. На щастя, зараз переважно гарні новини. Позавчора у нас був матч (розмова відбулася 12 вересня, — авт.). Перед грою сиджу в Телеграмі. Кожні 15 хвилин — нова звістка, що наші повернули якесь місто чи село. Я був такий щасливий!
— Одразу хочу зробити тобі великий комплімент. Ще кілька місяців тому ти спілкувався російською, хоча й практикувався в українській. Зараз твоя солов’їна — практично ідеальна.
— Усе своє життя я розмовляв російською. Моя особиста думка така: кожна людина в Україні може спілкуватися тією мовою, якою хоче, але вона повинна вміти розмовляти українською. Тому я все частіше намагаюся переходити на солов’їну.
— Як відбулося твоє повернення у футбол?
— Я багато часу міркував на цю тему. Мені було дуже важко прийняти рішення, бо футбол — моє життя, але на фронті — хлопці, які стали для мене другою сім’єю. Почувши, що у мене є варіант відновити кар’єру, вони всі зібралися і наполягли: «Будь ласка, заради нас зроби це. Ти будеш дарувати нам емоції, а ми будемо дивитися твої ігри. Ти багато віддав армії, тому можеш їхати з чистою совістю». Колективне рішення.
— Скільки часу ти провів у лавах ЗСУ?
— Майже шість місяців. Починав під Ізюмом, потім ми підійшли ближче до кордону, над Харковом.
— Якими були особливості цієї ділянки фронту?
— На початку було дуже важко. Ворог мав значну перевагу в артилерії і всьому іншому. Коли ми стріляли один раз, у відповідь прилітало десять разів. Але є важливий момент — розповідав про нього іспанцям. «Ви не можете зрозуміти одного, — кажу їм. — Україна програє війну тільки тоді (як би це не звучало), коли помре останній українець. Ми були і будемо вільними людьми. У нас буде президент той, якого ми хочемо. У нас буде влада та, яку ми хочемо. А якщо прийде хтось інший, ми скажемо — ні, так не буде». Армія ворога мала вагому чисельну перевагу. Але наші бійці — кращі, сильніші і мотивованіші. Кожен хлопець — це герой.
— У близькому вогневому контакті з руснею ти бував?
— У контакті, чесно скажу, я не був. Зважаючи на те, чим я займався, ми не мали права так робити. Якщо б ми потрапили у контакт, отже все виконали дуже-дуже погано.
— А траплялися випадки, коли відчував, що тебе захищають вищі сили?
— Були такі моменти. В один із перших разів я приїхав під Ізюм зі своїм батьком. Ми там робили одну справу. Артилерія фігачить — ти плюс-мінус ще все розумієш. Але коли запрацювала ворожа авіація, я подумав, що це кінець. Слава Богу, минулося — всі живі і здорові.
— Але після одного з обстрілів загинув твій товариш...
— Дуже важка тема для мене. Я ніколи так болісно не проживав якісь моменти, як тоді. У звичайному житті ми з ним, можливо, ніколи б не зустрілися. І коли він загинув — це стало дуже болючим ударом для мене та всіх хлопців. І хоч кажуть, що чоловіки не плачуть... Наступні чотири дні я майже ні з ким не розмовляв. Коли бачиш його сім’ю, його матір, коли несеш цю труну — вкрай важко. Він — герой. Зробив це заради нас. Якби не такі люди, вже б майоріли у нас російські прапори. Але цього, на щастя, ніколи не станеться.
— Чи брав ти русню в полон, чи здобував трофеї?
— Полонених брали вже тепер. А тоді — ні, бо це не входило в наші обов’язки.
— Війна продовжує снитися?
— Радію, що вдалося відійти, оговтатися. Сплю нормально. Важко було, коли тільки-но приїжджали звідти. Хтось грюкне дверима — а ти вже напоготові. Зрештою, такі моменти траплялися і в Іспанії. Нещодавно тут святкували день міста. Почалися феєрверки, а ми з коханою схопилися і стали під стіну будинку. Звідки? Що? Куди? Це вже такий рефлекс.
— Батько ще воює?
— Так, як і всі інші хлопці. Зараз вони йдуть далі і далі. Вже працюють на трошки іншому напрямку.
— Наразі ти виступаєш за дубль «Понферрадіни». Яка це ліга?
— Терсера. Четверта ліга Іспанії.
— Скільки матчів встиг зіграти?
— Тільки один. Минулої суботи поступилися 1:3, але для мене зараз найголовніше те, що я набираю форму. Команда з розумінням ставиться, усі допомагають.
— Шанс на першу команду — реальний?
— В основі «Понферрадіни» — два голкіпери високого рівня. Перший номер їде на чемпіонат світу — це іранець Абедзаде. Другий воротар Макарідзе виступав за збірну Грузії. Я навчаюся у них, набираю форму, а далі моє завдання — створити їм конкуренцію, дихати в потилицю.
— «Понферрадіна» розпочала новий сезон Сегунди з двох перемог, але потім настала смуга з трьох поразок. У чому причина такого різкого перепаду?
— Остання гра проти «Сарагоси» була нічийною, але супернику пощастило трішки більше. Вирішальний гол забили зі стандарту, заштовхали. Наша команда — сильна, дуже хороший колектив і тренерський штаб. Думаю, цю невдалу серію вдасться швидко перервати. Деякі гравці приїхали під кінець трансферного вікна. Їм потрібно трішки акліматизуватися.
— Колись у «Понферрадіні» грав Дмитро Хомченовський. Про нього ще згадують?
— Так, згадують. В основному — персонал клубу. Казали мені, що був такий гравець з України. «Дуже сильний футболіст, але йому не підійшов наш чемпіонат».
— У складі команди — Джордан Лукаку, рідний брат Ромелу, колишній захисник «Лаціо». Не понтується? Простенький у спілкуванні?
— Тут вистачає людей, які пограли у вищих лігах інших країн. Усі спокійні, товариські. Немає такого, що когось не можна торкатися на тренуваннях — грають жорстко. Колектив — супер. Неважливо, хто ти і де ти грав раніше. Джордан — не виняток. Але він спілкується англійською, тож із ним у мене трішки менше контакту. Потужний, хоч і не такий великий, як Ромелу.
— Серед іспанських журналістів ти — нарозхват? Мабуть, усі хочуть інтерв’ю з учасником війни.
— Справді, у клуб надійшло дуже багато запитів щодо інтерв’ю зі мною. Але ми вирішили, що зараз краще цього не робити. Як-не-як, наразі я є гравцем другої команди, а гравці дубля інтерв’ю не дають. Ти повинен вийти на певний серйозний рівень, щоб спілкуватися із журналістами.
— Інтерв’ю в Іспанії — це привілей, який потрібно заслужити?
— Та це всюди так. Пригадую, мав 17 років і виступав за «Полтаву». Взимку проводили спаринг, я відіграв один тайм, але у мене захотіли взяти інтерв’ю. Тренер це побачив і каже: «Йди звідси, щоб я тебе не бачив. Інакше це буде перше і останнє інтерв’ю в твоєму житті». (Сміється.) Чи образився я? Це не образливо, це — правильно. Я виховувався в традиціях, що коли ти молодий, тебе повинні чути якомога менше. Право на інтерв’ю чи якесь слово у команді треба заслужити на полі. Якщо тобі 18 і ти Мбаппе — питань нема. Якщо ж ти не Мбаппе — працюй і доводь.
— Наскільки змінилася думка іспанців щодо війни в Україні, якщо порівнювати з першими днями повномасштабного вторгнення Росії?
— Іспанія відчутно нам допомагає. Наприклад, швидко робляться документи для українців — буквально за два дні. Щоправда, новин стало менше, тож іспанці і цікавляться менше: «Ну воюють, то воюють...»
— Зараз наші воїни швидко просуваються вперед, визволяючи окуповані території. Яким би мав бути оптимальний кінець цієї війни? Повернення до кордонів 24 лютого, звільнення Донецька, Луганська і Криму, чи, може, гнати ворога аж доти, доки вдається?
— Я впевнений, що всі хочуть повернути території, які були у складі України станом на 1991 рік. Переконаний, що наших воїнів дуже важко зупинити. Але ця тема повинна підійматися військовими. Донецьк, Луганськ і Крим завжди були і будуть українськими. Звісно, там є мешканці, які не хочуть повертатися в Україну. Проблем нема — можуть їхати в іншому напрямку.
Олег Бабій
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 29
Загрузка комментариев
