Колишній наставник збірної України Андрій Шевченко написав для порталу The players tribune листа про війну в Україні.
Андрій Шевченко та Роберт Левандовський. Фото: gettyimages.com«Я спав, коли задзвонив телефон. То була моя мама. Я подивився на годинник. Було 3:30 ранку Коли твоя мама дзвонить тобі в цей час, це ніколи не буває гарною новиною, правда?
Думаю, в той момент, коли я побачив телефон, частина мене вже знала. Я ніколи не забуду дату: 24 лютого 2022 року. Кілька тижнів всі хвилювалися, але жодна нормальна людина не хотіла змиритися з тим, що може статися. Але коли я побачив телефон з ім’ям моєї мами, я почав розуміти. Вона плакала, коли розповіла мені, що відчула, як її трясеться від вибухів.
Ми включили новини, і ось воно. Війна. В Україні. Наче час зупинився. Я відчував себе таким безпорадним. І я відчував себе винним.
Я мав бути там, у Києві, з мамою. Кілька днів тому у неї був день народження, і ми збиралися влаштувати сімейну вечерю вдома з моєю сестрою і декількома друзями. Я навіть забронював квитки з 19 по 29 число, але через деякі документи, які мені потрібно було заповнити у Великій Британії, я змінив свій рейс на 26 число.
Через кілька годин після дзвінка мами стали приходити відео від друзів і соціальних мережах. Російські вертольоти над нашою землею, ракети, що б’ють по наших дорогах, мостах і аеропортах, величезні пробки людей, що біжать з Києва. За один день тисячі людей, які все життя прожили в Україні, стали біженцями.
Я був у шоці. У мене четверо дітей. Мені всього цього зрозуміти неможливо — уявіть, яке їм. Моєму молодшому вісім років. Як йому пояснити?
Я не можу сказати вам, скільки разів мені доводилося заряджати свій телефон. Цілий день я телефонував людям: друзям, сім’ї, колишнім колегам і товаришам по команді. Чи безпечні вони? А як же їх сім’ї? Що відбувається далі? Чим я можу допомогти?
Ви панікуєте, тому що рішення раптово можуть змінити чиєсь життя.
Пам’ятаю, в якийсь момент я просто завмер. Я повернувся до дружини і сказав: «Я не знаю, що робити...». Моїм першим поривом було вивезти сім’ю з країни, але і мама, і сестра сказали мені одне і те ж — я так ясно пам’ятаю слова мами по телефону: «Я не збираюся зараз їхати. Це мій дім».
Тієї ночі ми побачили, як президент Зеленський направив народу чіткий сигнал. Він сказав нам, що не виїде з Києва, що ми повинні об’єднатися, щоб захистити нашу землю. Це було наше майбутнє. Це був вибір між тим, чи існує наша країна чи ні.
У такий момент ваша перспектива, ваші пріоритети, весь ваш світ змінюється.
Що таке успіх? Це перемога у футбольному матчі? Чи це Ліга чемпіонів? Заробляти гроші? Мати добрий бізнес? Нічого з цього нереально. Дрібні проблеми, дрібні суперечки зникають. Решта відпадає. Успіх — це свобода. Успіх — це виживання.
У наступні дні ми почали слухати історії. Мало того, що багато людей вирішили залишитися, але й інші люди з усього світу без вагань поверталися, щоб захистити нашу землю. Вони навіть не зупинялися, щоб подумати про наслідки, вони просто знали, що повинні йти...
Я чув про 20-річних підлітків, що годинами утримують дороги, бо їм доводилося захищати своє село від загарбників.
Я чув про людей, які зіткнулися з зруйнованими будинками, тому що їм потрібно було допомогти евакуювати своїх сусідів.
Я навіть чув про чоловіка і дружину, обидва лікарі, які поїхали в Ірпінь допомагати в лікарні, коли на місто сипалися бомби. Вони залишили своїм друзям повідомлення: «Якщо з нами щось трапиться, у вас є законне право піклуватися про наших дітей». Ви можете собі уявити, щоб запитати щось подібне?
Подружжя залишалося в лікарні кілька днів, поки місто зносилося, допомагаючи людям. Зрештою, вони повернулися до своїх дітей, але поставили на карту все, щоб допомогти своїй країні.
Я знаю багато таких історій. Історія героїв.
Я чув історії про неймовірну мужність, але також і про неймовірний біль і страждання. Моя тітка була замкнена у своєму підвалі протягом чотирьох днів під час бомбардування. Вона змогла втекти до моїй мами тільки тоді, коли росіяни зупинилися на півдня. У мене є близькі друзі, які загинули. Серед хаосу у нас не було часу сумувати.
Я все ще відчував себе винним. Я хотів бути там, бачити ситуацію, захищати свою землю і визволяти свою сім’ю. Мені треба було допомогти. Якогось моменту я сказав мамі: «Я повернуся». Але вона сказала мені: «Андрію, що ти збираєшся тут робити? Ви не солдат. Тобі треба залишатися там, де ти є.
«Ідіть у ЗМІ. Розкажіть їм правду про те, що відбувається. Ця війна не тільки на землі з гарматами і бомбами. Це інформація. Ви можете використовувати свій профіль, свої зв’язки. Зібрати кошти. Отримайте запаси та підтримку. Ви можете допомогти більше там, де ви знаходитесь».
Я слухав маму і намагався, щоб вона мною пишалася. У наступні дні я зробив все можливе, щоб допомогти, чим міг. Було дивно бачити, як люди у всьому світі робили те саме. Демократичний світ стояв разом.
Люди дзвонили мені з усього світу — з Італії, США, Німеччини, звідусіль. Люди з усього світу роблять все можливе, щоб зібрати кошти, відправити допомогу або просто об’єднати людей на місцях, щоб переконатися, що їхні друзі та сім’ї в безпеці.
Ми дзвонили один одному: «Мій друг в цьому селі... мій дядько в цьому місті... мої бабуся і дідусь застрягли у своїй квартирі... ви знаєте когось поблизу, хто міг би перевірити, чи всі у них у порядку?»
Так багато людей просили про позику. Ніхто ніколи не говорив ні. Люди в Україні знають, що означає бути вільними, бо ми створили цю країну разом.
У нас нова країна зі старою історією. Наша культура, мова та історія йдуть углиб століть, а незалежність ми отримали лише 30 років тому. Через це, особливо люди мого покоління, ми відчуваємо, що Україна виросла разом з нами. І цей зв’язок означає, що ми ніколи не хочемо її втрачати.
Моя історія— це історія України.
За роки до здобуття незалежності я закохався в Київ ще дитиною, подорожуючи містом в самоті, щоб грати у футбол що вихідних. З дев’яти років я їздив на автобусах і метро туди, де мав грати. Я дізнався географію міста за розташуванням футбольних полів.
На кожну подію сучасної історії України у мене є своя історія. Коли трапилася Чорнобильська катастрофа, і нас евакуювали з Києва, я пам’ятаю, як мій тато взяв лічильник Гейгера на один з футбольних м’ячів, які я привіз із собою, і як він показав у 50 разів більше норми — ми спалили м'яча.
Коли в 1991 році, нарешті, прийшла незалежність, я близько місяця грав у турнірі з київською академією «Динамо» під Москвою. Я щодня дивився новини в нашому готелі... Горбачов, Єльцин, вся ця каша. Ця хибна реальність розпаду СРСР. Коли ми поїхали на поїзді, щоб повернутися додому, ми все ще були частиною Радянського Союзу. А коли ми вийшли на перон у Києві? Ми прибули в незалежну країну!
Я пам’ятаю прапори. Синій і жовтий всюди. Всі були такі щасливі.
Я зазнав тих емоцій, коли вперше одягнув футболку збірної у грі U-16 — Україна — Нідерланди (2:2) у Львові.
Якщо ви не знаєте, дозвольте мені сказати вам, що футбол дуже важлива частина українського життя. Це спорт № 1. Я виріс, обожнюючи легендарних динамівців, таких як Олег Блохін і Ігор Бєланов — цих приголомшливих володарів «Золотого м’яча», але моє покоління об’єднувало людей по-іншому. Гра мала нам інше значення. Ми створювали щось більше, ніж футбол. Йшлося про національну самосвідомість.
Важко навіть уявити атмосферу у Львові в той вечір. Стадіон був сповнений. Тисячі людей прийшли подивитися на гру молодіжної команди! Вони прийшли подивитися, як їхня команда грає в українських кольорах, і почути українську мову на трибунах. Тієї ночі люди прийшли подивитися на українську, а не радянську команду.
Коли я вийшов у якості капітана, коли ми приймали Євро-2012, всі так пишалися тим, що ми можемо зробити як нація. Ми пройшли довгий шлях. Ми багато працювали, щоб побудувати ці стадіони, а також покращити обслуговування та гостинність, щоб гості зі всієї Європи могли побачити нашу країну і полюбити її так само, як і ми. Щойно нас із Польщею оголосили господарями турніру, я мріяв зіграти на цьому турнірі. Коли це, нарешті, прийшло, мені було майже 35, я фізично страждав від болей у спіні... але я ні за що не пропустив би це.
Це було прекрасне літо і найвища точка для нас як нації.
Загалом через 10 років після Євро-2012, коли Росія вторглася, вперше здавалося, що ми можемо втратити все, над чим ми так старанно працювали. Наша спільна історія.
Ми знаємо, що не можемо дозволити цьому статися.
У нас уже понад півроку як війна.
Завдяки неймовірній стійкості наших військових та реакції демократичного світу ми можемо сказати, що ми все ще тут. Деякі люди повертаються додому. Футбольний сезон навіть поновився. Ми боремося за нормальне життя.
Але це ще не кінець. 24 лютого у нас не було часу думати, сумувати, бути в шоці. Але зараз ми всі відчуваємо. Біль та руйнування видно всім. Чи не відводьте погляд.
Не помиляйтеся, це може статися будь-де. Це впливає на всіх. Це боротьба не лише за Україну, а й за всю демократію.
Ви можете читати це, думаючи, що ви в безпеці, що це просто далеке місце, що воно не може вас торкнутися. Можливо, зовсім недавно багато хто в Україні думав так само. Щоправда, у тому, що світ так не працює. Це може відбуватися знову і знову, якщо ми не засвоїмо уроки і не триматимемося разом.
Я вже двічі був удома в рамках моєї роботи з фондом Laureus «Спорт на благо» та ініціативою президента Зеленського United24. Я бачив дійсність.
Вперше я повернувся до Києва у квітні, приїхавши поїздом із Польщі. Тиша — це перше, що вражає. Я не знаю, чи їздили ви колись поїздом в Україну. Якщо так, то ви знаєте, що це може бути гамірно. Переповнені вагони, сім’ї голосно розмовляють, діти бігають проходами. Сміх.
Це було навпаки. Тихі, напівпорожні вагони, порожні особи, які не виражають жодних емоцій. Ми в’їжджали до зони бойових дій.
На пероні вокзалу я побачив солдатів, що вишикувалися в чергу в очікуванні своїх сімей. Матері, дружини та діти плачуть в обіймах один одного. Сім’ї возз’єдналися після кількох місяців розлуки.
Після цього я годинами гуляв з другом вулицями Києва. Мені хотілося побачити місця мого дитинства, переконатися, що вони ще стоять, обійняти людей, відчути їхні емоції.
Це моє місто, з яким я познайомився, мандруючи метром у дитинстві. Кожен куточок, у мене є історія чи спогад. Але зараз усе закрито. Я не міг повірити, як мало машин було на вулицях. Єдиним реальним звуком була сирена повітряної тривоги — шість чи сім разів на день. Перший раз, коли ви чуєте це, це дійсно шокує.
Ми поїхали подалі від міста, повз блокпости, і поїхали в район, де я виріс, у знайомі мені школи, на поля, де я грав.
Коли ви бачите місця з вашого дитинства, обстріляні ракетами, будинки, зруйновані вогнем, це щось робить з вами.
Далі від Києва руйнування гірше.
На другий приїзд я побачив Ірпінь. Це колись було гарне місто, повне новобудов... зараз там просто нічого немає. Чорний. Сплющений. Знищено.
Їздив на Бородянку, Бучу, Гостомель, і там було те саме. Це те, що ви повинні побачити на власні очі. Це не фільм. Це справжнє життя.
Далі на схід, у Дніпрі, я зайшов до дитячих відділень лікарні та побачив хлопчиків та дівчаток шести-семи років зі страшними травмами.
Я чув історії про бомби, які потрапили до їхніх будинків і відібрали у них ноги, руки, їхні сім’ї. Я ходив з однієї кімнати до іншої, і ще, і ще.
Щиро кажучи, після другої кімнати мені не хотілося продовжувати. Я більше не міг цього терпіти. Було надто багато смутку.
Це війна.
І навіщо? Я не можу знайти причини. Я не можу пояснити це ні своїм дітям, ні будь-якій розсудливій людині.
Люди повертаються на ремонт та перебудову, але ситуація критична. Є так багато сімей, що мешкають у переповнених тимчасових житлах без доступу до основних послуг. А незабаром буде зима.
Нам потрібно продовжувати збір коштів та пожертвувань для підтримки тих, хто все ще перебуває в країні, та тих, хто був переміщений. І нам треба говорити правду про те, що відбувається.
Я все ще оптиміст. Я бачу світло у темряві. Я бачу прогрес. Я бачу майбутнє своєї країни. Я бачу це дуже ясно.
Ця війна змінила нас, але я знаю, що вона не змінила того, що ми найбільше цінуємо. Це наша земля, наша свобода та наше майбутнє.
Ми виживемо, щоби разом продовжувати писати нашу спільну історію.
Я хочу закінчити, розповівши вам дещо, що я бачив під час свого візиту в Ірпінь.
Раніше у місті був цей красивий футбольний стадіон, а також нова академія зі штучними полями. Після бомбардування лише одне поле залишилося недоторканим. Я говорив з мером про ініціативу зі збору коштів на відновлення решти полів, але поки вони, як і раніше, сповнені воронок, уламків та уламків.
Незважаючи ні на що, я все ж таки бачив групу дітей, не старших 12 років, які разом штовхали м’яч. Ці діти ніколи повинні знову пережити те, що вже пережили чи грати за таких умов. Не місце для дітей.
Але все ж таки вони там.
Для мене це дух України.
Це мій пріоритет зараз.
Моя робота з Laureus досі включала відвідування програми для біженців у Варшаві, де українські діти, які втратили свої будинки та близьких та проїхали сотні миль у пошуках притулку та безпеки, використали спорт, щоб спробувати подолати психологічну кризу.
Я також зустрічався з іншими провідними спортсменами, які допомагають підтримувати цю справу. Я зустрів Ігу Свентек на її виставковому матчі зі збору коштів для українських біженців у Кракові. Я подарував Роберту Левандовськи — одному з перших спортсменів, які виступили проти Росії, — капітанську пов’язку українських квітів, аби взяти із собою на чемпіонат світу.
Світ спорту може впливати на думку і навіть політику, коли справа доходить до цієї війни.
Щоразу, коли я відвідую програму Laureus, це нагадує мені про те, що в наш час, можливо, більше, ніж будь-коли, спорт справді здатний змінити світ.
Андрій ШЕВЧЕНКО
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Читати всі коментарі (1)