Відомий колишній захисник київського «Динамо» та національної збірної України Юрій Дмитрулін розповів про окупацію свого рідного містечка Снігурівки. Також він згадав, як жили окупанти в його будинку під Києвом.
Юрій Дмитрулін«Коли я побачив, як люди з прапорами та квітами зустрічали наших бійців, в мене була просто неймовірна радість за моє рідне місто»
— Юрію Михайловичу, ваш рідний населений пункт Снігурівка був під окупацією майже із самого початку війни і нещодавно ЗСУ звільнили це містечко. Опишіть свої враження, коли про це почали з’являтися новини.
— Мені 9 листопада із самого ранку почали писати, що вже підняли український стяг над стадіоном в Снігурівці, але я прискіпливо поставився до цих повідомлень, адже знав, що там дуже міцно засіли орки. Це такі повідомлення, коли з’являється надія, проте є різниця між цим та офіційними джерелами.
А коли я побачив відео із центру міста, коли люди з прапорами та квітами зустрічали наших бійців, то тоді в мене була просто неймовірна радість, адже це моє рідне місто. Там залишилися мої сімейні зв’язки, друзі та перший тренер із жінкою, тому я дуже зрадів.
— Тобто, ви не сильно довіряли першим повідомленням, бо не хотіли давати собі марну надію, на випадок, якщо ця інформація не правдива?
— Неофіційні повідомлення, ви розумієте, то таке, а коли про це говорять на телебаченні, офіційні особи, то тоді можна вірити. Останній місяць я мав цю надію, що ось-ось і звільнять, адже постійно обговорювали Снігурівку в новинах, але слава нашим ЗСУ, що викинули окупантів з міста. Вони їм все постачання відрізали. Ні палива, ні їжі в окупантів не було. Наші не залишили оркам ніяких варіантів, окрім втечі з містечка.
— Як змінилася Снігурівка за період окупації. Можете оцінити масштаби руйнування і як було до та після?
— Я відверто скажу, що сам не бачив масштабів руйнувань, бо я там не був, але з розмов знаю, що дуже сильно побили місто. Спочатку окупанти більш-менш нормально ставилися до населення, але потім відношення погіршувалося.
Доходило до того, що напивалися та просто розстрілювали будинки. Просто знущалися з населення. Я думаю, що руйнувань багато, але знаю, що все буде гаразд, бо ми відбудуємо це місто.
«Місто дев’ять місяців під окупацією. Це — кошмар»
— Як взагалі поводилися люди під час окупації, який настрій був у населення?
— У людей ніякого настрою взагалі не було, вони боялися на вулицю виходити, щоб орків не спровокувати, які вешталися по вулицях і шукали собі їсти, тобто мародерили магазини та грабували. В мене тренер, щоб поспілкуватися з донькою, яка виїхала з малою дитиною, залазив на дах прямо на антену, щоб мати хоч якийсь зв’язок. У міста ніякого зв’язку взагалі не було.
Тому я не розумію, як люди з рідними, які повиїжджали, підтримували зв’язок. Це просто жах, що місто дев’ять місяців під окупацією. Тут нічого гарного сказати не можна. Це — кошмар.
— Чи мали жителі Снігурівки достатньо продовольчого запасу? Чого найбільше не вистачало?
— Розумієте, відсотків 70 виїхали зі Снігурівки. Не так багато людей залишилося. В кого було своє хазяйство, городи та якісь запаси в погребі, ті й виживали. Я не думаю, що працювало достатньо маркетів та базарів. Може, люди і виходили щось іншим жителям продавати з того, що було. Ще в перші дні два заводи зруйнували, тому нічого не вироблялося. Я думаю, що з цим було дуже і дуже складно.
«У свинарнику, мабуть, чистіше ніж в будинку, де жили орки»
— Ваш дім під Києвом зазнав серйозних пошкоджень та навіть був пограбований. Що взагалі залишилося в будинку?
— Мій дім потрапив під обстріл, в ньому жили 104-й десантний полк російської федерації. Вони там «відмітилися» на столі та стінах. Вікон немає, дверей немає, дах розбитий. Слава Богу, що хоч фасад залишився цілим. А так у свинарнику, мабуть, чистіше ніж в будинку, де жили орки. Це жах якийсь! Я не думав, що люди можуть себе так поводити! Все перевернуто, їжа на столі, на підлозі, всюди бруд від слідів.
Всі теплі речі з будинку винесли. Мені хлопці з тероборони розповідали, що окупанти вдень грілися в моєму будинку, а вночі спали в окопах, які були поряд з житлом, В окопи позабирали теплі ковдри, куртки та костюми. Біля дому та в ста метрах від нього знаходили мої речі. Це ганьба, як вони себе позиціонують. Вони справжня друга армія світу, але з кінця. Те, що вони роблять, максимально показує їх рівень.
— А яка доля ваших спортивних нагород?
— Половину медалей вони вкрали, нагороди, кубки також. Коли ми повернулися додому я їх не знайшов нічого. Футболки з Ліги чемпіонів та ігор за збірну також повикрадали. Тож те, що залишилося виставляли на аукціони і ці кошти йшли на допомогу нашим бійцям,
— Ви казали, що у Вас залишилися рідні у Снігурівці. Що вони вам розповідали про життя під час окупації?
— Я ще, на жаль, не встиг з ними поспілкуватися. Там ще поганий зв’язок, щоб ви розуміли туди майже неможливо додзвонитися і вийти на зв’язок з людьми. Але розмовляли з тією дочкою мого тренера, то вона розповідала, що вперше за п’ять місяців вийшла на зв’язок. Розмова була дуже емоційною, сльози текли рікою. Казали, що розмовляти не можуть, зв’язку взагалі немає. Де-не-де можна знайти зв’язок, тому поки не спілкувався. Але знаю, що рідні мої живі та здорові.
— Коли ви б хотіли знову відвідати Снігурівку та провідати своїх рідних?
— Це не така проста справа ‒ приїхати зараз туди. Люди, які виїжджали, хочуть потрапити додому, але військові та адміністрація попереджають, що повертатися зарано. Варто залишатися поки там, де ви є. Дуже сильно Снігурівка замінована, багато чого такого, що заважає швидко повернутися. Поки все знешкодять, знайдуть колаборантів та проведуть фільтрацію пройде досить багато часу. Я думаю, що скоріше за все у наступному році потраплю в Снігурівку.
— Тобто, коли буде безпечно і адміністрація скаже, що можна повертатися, то Ви це зробите?
— Так, обов’язково!
Артем Жилінський
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Кращий коментар