Колишній гравець молодіжної команди київського «Динамо» Максим Казаков пригадав період своєї карє’ри в столичному клубі.
Максим Казаков. Фото — fcdynamo.com— Максиме, давайте говорити про старт вашої футбольної кар’єри. Ви починали свій шлях у «Динамо». Як це було?
— Починав грати у футбол я просто на дворі. Потім грав у шкільній секції. Тоді часто організовувалися матчі з іншими секціями та ДЮСШ.
Мій батько побачив, що в мене непогано виходить, і коли мені виповнилося 10 років, вирішив віддати мене вже до професійної футбольної школи. В один день він зателефонував мені та запитав: «Ти хочеш до футбольної школи київського „Арсеналу“?». Я, звичайно, відповів, що дуже хочу. Тоді батько попросив передати слухавку моєму старшому брату, якому він пояснив, як дістатися до школи. На наступний день друг мого батька повинен був підвезти нас куди потрібно.
Ми приїхали за вказаною адресою, а там база «Динамо» у Конча-Заспі. Стоїмо перед цією базою та не знаємо що робити. Брат зателефонував батьку аби перепитати, чи не сталася якась помилка. У підсумку батько сказав, що насправді він домовився про мій перегляд у «Динамо», а не в «Арсеналі», і це такий сюрприз для мене.
Першим моїм тренером став Юрій Олександрович Лень. Тоді у моїй віковій категорії було два склади. Я походив на декілька тренувань, після яких мене зарахували до другого складу. Там тренером був Олександр Петрович Біба. У мене з ним склалися хороші відносини, він мені довіряв. Я почав прогресувати, і з часом мене зарахували вже до першого складу.
— З усім тим, у 15 років ви перейшли з «Динамо» до «Арсеналу». «Біло-сині» вас вважали неперспективним тоді?
— Та ні, сталася там просто одна ситуація. (Сміється).
— Розповідайте.
— Ми були з «Динамо» на турнірі у Конотопі, і після гри тренери нас з хлопцями спіймали у готелі, як ми курили траву. Нас було чоловік вісім-десять, а відрахували з «Динамо» лише мене та ще одного хлопця Олега Бручинського.
Перед тим, як мене вигнали, пам’ятаю тодішній директор академії Олександр Олексійович Іщенко у телефонній розмові казав мені, що за мною будуть продовжувати слідкувати тренери «Динамо», будуть їздити на усі ігри «Арсеналу» і все таке. Мовляв, це тимчасове заслання. На практиці, нічого такого не було.
Ще й Іщенко мені обіцяв знайти команду. Я чекав місяць чи півтора, але так і не дочекався від нього ніякої інформації. Знаючи про мою ситуацію, мені зателефонував тренер «Арсеналу» Олег Вікторович Волотек та запросив до команди. Бручинський, до речі, тоді також зі мною перейшов до «Арсеналу».
— Чи поступався «Арсенал» станом на 2012 рік «Динамо» за умовами, тренувальним процесом та рівнем команди?
— Ну, в «Динамо», звичайно, було краще. Мені сподобалося в «Арсеналі», що там на той момент в академії займалося багато хлопців мого 1996-го року, які були зі мною в «Динамо», але також через ті чи інші моменти покинули клуб. Команда тоді базувалася у Щасливому.
У чемпіонаті ми виступили добре. Майже вийшли до фінальної частини, посівши третє місце в групі. Не вистачило нам двох чи трьох пунктів.
Той рік став останнім для мене в академії. Після завершення сезону за вдалі результати нашого наставника Волотека призначили тренером U-19, і разом з ним туди перейшла майже уся наша команда.
— Наскільки відомо, за часів виступів у «Арсеналі U-19» вас вже активно залучали до «дубля».
— Так. Після завершення того сезону до мене підходив тодішній спортивний директор «Арсеналу» Владислав Ващук та казав, що «Динамо» хоче, аби я у його складі виступив у фінальній частині чемпіонату. Однак головний тренер «дубля» Андрій Михайлович Анненков виявив бажання взяти мене на збори, тому я обрав цей варіант.
— Ви застали розформування «Арсеналу» у 2014 році. Як це було на рівні команди U-19?
— Ще до нового року всі здогадувалися, що це відбудеться. Наприкінці першої частини сезону активно гравців дубля залучали до матчів першої команди, бо деякі футболісти не хотіли виходити на поле через борги. Ходили розмови, що не вистачає грошей, аби виїхати на той чи інший гостьовий матч, та таке інше.
Пам’ятаю, я повинен був разом із «дублем» їхати на гостьовий матч проти «Севастополя», однак за день до гри ввечері нам повідомили, що ніхто нікуди не поїде, і, скоріше за все, клуб припинить існування.
— Наскільки сильно матеріальні проблеми клубу в останні місяці були відчутні для молодих гравців у плані різних побутових моментів?
— Та я навіть не пам’ятаю вже. Коли ми ще в академії грали, бували випадки, що на базі у Щасливому не було води. Не знаю, чи це було пов’язане з фінансовими труднощами, чи це були суто організаційні проблеми. (Сміється). Тому я вже до цього звик, і не звертав особливо уваги на подібні моменти.
— Як ви повернулися до «Динамо»?
— Після того, як стало відомо про розвал «Арсеналу», мені зателефонував тренер «Динамо U-19» Ігор Костюк та запропонував повернутися до клубу. Ми з ним раніше перетиналися в академії. Його призначили тренером по техніці, і я якраз на перше тренування до нього потрапив. Я до цього хворів, пропустив деякий час, тому треба було індивідуально набирати кондиції.
Ми із Костюком одразу дуже добре порозумілися, і в нас склалися грані відносини.
— Вже за пів року ви потрапили до «дубля» «Динамо». Як це було?
— У той момент відбувалося переформування «дубля». До першої команди прийшов Рауль Ріанчо, а «дубль» очолили Юрій Леонтійович Мороз та Вісенте Гомес. Вони збирали нову команду.
Ми, здається, зіграли товариський матч проти випускного року академії, я себе непогано показав, і мене забрали до оновленого «дубля». У мене у той час спливав контракт із U-19, і я підписав нову угоду із дублем
— Які на той момент зарплати та премії були в «дублі» «Динамо»?
— Ой, пам’ятаю, в мене була там історія одна, пов’язана із цим питанням. Коли вже перейшов з U-19 до «дубля», тренери почали розбиратися із зарплатними відомостями. В один день підходить до мене Лень, який на той момент був старшим тренером U-19 і запитує: «А ти що, тільки 800 гривень отримуєш?». Я кажу: «Ну, так». І вони почали щось думати, аби ж підняти мені зарплату.
Я в «дублі» пару місяців відіграв, отримуючи зарплату 800 гривень. Потім підняли до 500 доларів.
Премії спочатку пообіцяли платити 300 доларів за перемогу. Ми на старті виграли три матчі поспіль, після чого нам сказали, що за перемогу будуть платити вже по 120 доларів. Однак якщо ми станемо чемпіонами, то умовні 180 доларів за кожну перемогу будуть складатися і нами їх виплатять після завершення сезону. Вочевидь вирішили, що надто легко нам ті 300 доларів даються. (Сміється).
— Хто з молодих українських гравців «дубля» «Динамо» тоді найбільше виділявся?
— Мені багато хто подобався. Дуже виділялися Бодя Михайличенко, Тимчик Олександр, Павло Оріховський, Віктор Циганков, Коля Шапаренко, Гіо Цитаїшвілі, Роман Яремчук, Артем Бєсєдін.
— Циганков та Цитаїшвілі в подальшому навіть деякий час конкурували за місце в складі основи «Динамо». Хто на ваш погляд все ж таки крутіший?
— Звичайно, Вітя. Він більш технічний. Особливо коли на фланзі була зв’язка Циганков-Тимчик, іншим можна було взагалі відпочивати на полі. Тимчик на своєму мопеді розігнався та й побіг.
Коли вже Тимчика залучали до тренувань із першою командою, було видно, що він тягне рівень УПЛ. За своїми фізичними даними та мисленням він переріс «дубль».
— Вас залучали до тренувань з основою?
— Так, коли головним тренером «Динамо» був Сергій Ребров, то команда практично після кожного матчу регулярного чемпіонату на наступний день грала двосторонній поєдинок, або проводила зустріч із «дублем». Грали тоді переважно ті, хто мало отримав ігрового часу, або взагалі не виходив на поле. Тобто, нас залучали до першої команди на день-два. Коли були міжнародні паузи, то майже увесь дубль тиждень чи два займався також із першою командою.
— Часто «дубль» у цих товариських матчах основу обігрував?
— Та ні, куди там? Іноді ми проводили дійсно вдалі ігри проти першої команди, однак за увесь час, що я був в дублі, ми перемогли, можливо, лише один раз. Зазвичай програвали.
— Хто з гравців першої команди тоді на вас найбільше враження справив?
— Тоді в «Динамо» було багато якісних легіонерів: Александар Драгович, Домагой Віда. Ніко Кранчар дуже подобався. Серед українців Віталій Буяльський — безумовно хороший футболіст.
— Як зіркові легіонери ставилися до молодих українців?
— В цілому, нормально. Ніяких особливих конфліктів я не пам’ятаю.
Бувало, правда, коли в них щось не виходило на полі, то вони могли молодим десь по ногах вдарити, грубо зіграти, зірвати свою злість. Це була нормальна практика. Іноді доводилося й відповідати, ставалися заруби. Однак, знову ж таки, до чогось надто серйозного це не доходило.
— Хто найбільше «пхав» на тренуваннях?
— Андрій Ярмоленко трішки міг. Пам’ятаю, один раз на грі Буяльському там розповів. Він чи пас не туди віддав, чи щось таке сталося. Зараз я з хлопцями із «Динамо» спілкувався, сказали, що він змінився, подобрішав. Можливо, поїздка до Європи далася взнаки.
Дуже багато Олександр Шовковський підказував молодим гравцям. Віда та Драгович — також.
— Хто з гравців першої команди був найбільш епатажним? Згадують, що Олександр Алієв у свої часи на тренування з охороною приїздив. Ви ставали свідком чогось подібного?
— Ну, коли Шовковський на тренування приїздив на Harley-Davidson, то це, звичайно було епічно.
Ще була одна історія. Якось починається тренування, а Дьємерсі Мбокані немає. З’ясувалося, що він запізнився через те, що прямо з Бельгії їхав на своєму «геліку» на базу, уявіть собі.
— Чи були ви за чотири роки перебування у «дублі» хоч раз близьким до того, аби потрапити до першої команди «Динамо»?
— На збори із першою командою я ніколи не їздив. Брав участь у товариських матчах у складі основи «Динамо».
— Ви не вважаєте ви, що пересиділи в «дублі»?
— Я більше вважаю, що не скористався своїм шансом потрапити в основу. Треба було ще більше докладати зусиль, аби затриматися там. Думаю, у мене була можливість.
— У вас за ці роки були пропозиції щодо оренди або повноцінного трансферу від якогось іншого клубу?
— Ні, навіть розмов ніяких не пам’ятаю.
— Ви самі не проявляли ініціативу, аби щось знайти для себе?
— Були лише думки про це. З батьком про це також радилися. Бо багато хлопців з дубля тоді відправлялися хоча б у річні оренди в різні клуби УПЛ, аби отримати досвід. Можливо, я не наважився на цей крок.
— За ці роки у вас були особисті зустрічі із президентом «Динамо» Ігорем Суркісом?
— Була одна особиста розмова. Історія була наступна. Після однієї з ігор за дубль пішли ми із хлопцями в клуб «Vodka Grill» на Позняках. Там у наших знайомих виник словесний конфлікт з однією компанією. Ми вплуталися у це й натрапили на якогось борця, який нам трішки надавав. У мене розсічення було на лобі, а у Вадима Солдатенка зламаний ніс.
На наступний день був вихідний, а потім ми приїхали на базу «Динамо», аби показатися лікарю. Він нас оглянув і сказав, що треба їхати в «Борис», бо треба було шви накладати.
Ну, і ми додумалися поїхати в лікарню в екіпіровці «Динамо», а не в цивільному одязі. Сидимо на поверсі вже, чекаємо, поки лікар нас прийме. І тут на поверх заходить Ігор Михайлович з лікарем та своєю охороною.
Ми капюшони натягнули, а він підходить, підіймає наші підборіддя та каже: «О, пацани, привіт! А що ви тут?». Ми: «Здрасьтє».
Намагалися щось на ходу придумати, але, вочевидь, Суркіс не дуже нам повірив. Відправив нас на розмову до начальника охорони «Динамо». Він нам одразу сказав: «Хлопці, краще одразу кажіть правду, бо все одно ми перевіримо та дізнаємося». Довелося розповідати, як було діло насправді.
— І чим ця історія завершилася?
— Вже після цих подій викликав нас Суркіс себе на килим та дав дуже хорошого прочухану. Плюс оштрафував на три зарплати.
— Як ви покидали «Динамо»?
— У мене завершився контракт. За «дубль» я грати вже не міг за віком, а у першій команді на мене не розраховували. Мені тоді зателефонував Шаблій (Вадим Шаблій, футбольний агент, — прим.ред.) та сказав, що я, Михайличенко та Лєднєв їдемо в «Зорю». Вони вдвох в оренду, а я — на контракт.
Дмитро Вєнков
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 5
Загрузка комментариев
