Колишній нападник київського «Динамо» Володимир Мазяр пригадав період своєї кар’єри в цьому клубі.
Володимир Мазяр— Володимире Івановичу, ви з дитинства вели зошит з результатами ігор «Динамо», мріяли грати за киян?
— Почнемо з того, що я жодних академій не закінчував. Лише у 15 років почав грати на районних змаганнях. Намагався влаштуватися у спорт-інтернат — не виходило. Було бажання, але не було школи.
Мій батько також був футболістом, грав на область. Працював зі мною індивідуально. Лише у 16−17 років почав грати на область, потім за університет. Потрапив до «Газовика» (Комарно), виступали у другій лізі. Вже були запрошення з Першої ліги, але мене запросило «Динамо».
Не повірив спочатку, за два тижні до запрошення я насилу просто потрапив на стадіон як глядач, подивитися Лігу чемпіонів. І ось, я в одній роздягальні із зірками «Динамо».
Дуже важливою була підтримка Олега Лужного та Андрія Гусіна. Я пройшов збори та підписав у 1999 контракт з «Динамо». Відразу до заявки не потрапив, зі зборів полетіли до Києва, а основа полетіла до Іспанії грати з «Реалом». («Динамо» у 1/4 фіналу ЛЧ зіграло 1:1 у Мадриді та 2:0 у Києві, це поки що єдиний вихід українського клубу часів незалежності до півфіналу головного єврокубка, — прим. ред.).
Коли ми в Ізраїлі в 1999 році готувалися до чвертьфіналу з «Реалом», я бачив, що команда не боїться іспанців. Таку впевненість давав нам Лобановський. Тоді була мета — виграти Лігу чемпіонів. Такі люди думаю, народжуються раз на 200−300 років.
— Форварду, який прийшов із другої ліги, відвоювати місце у нападі у Шевченка та Реброва було нелегко. Щось виходило?
— Я тренувався з основою, але до 18-ти в заявку на ЛЧ не потрапляв. Це зараз заявка — 22−23 гравці. У «Динамо» було так. Якщо ти не потрапив у заявку основи, то граєш наступного дня за «Динамо-2». А якщо неповну гру, а тайм, то наступного дня — у другій лізі за «Динамо-3». Потім знову їдеш на тренування із основою. Вихідних не було. Та ми й не хотіли, мріяли грати за основу.
На той чвертьфінал з «Реалом» я не потрапив у заявку 18 гравців, але оскільки був у розширеній заявці з 22 гравців, то все одно отримав невелику премію.
Бачити та чути щодня Лобановського — це назавжди. Динамівська школа — найпотужніша. Через півроку в «Динамо» мене віддали в оренду у «Ворсклу», і за підсумками 1999 я потрапив до 33 найкращих у чемпіонаті. Тобто — серед трьох найкращих нападників. Такий стрибок — за рік із другої ліги. Хто у «Динамо» грав, той уже нікого не боявся. «Динамо» — це марка, гордість та відповідальність.
— Чи часто спілкувалися з Лобановським?
— Нечасто, але є що згадати. Я ще не мав контракту з «Динамо». Були варіанти з іншими клубами. З Валерієм Васильовичем була коротка розмова. Він запитав, чи я хочу грати в «Динамо». Я відповів, що хочу. «Тоді йди підписувати з Григорієм Михайловичем Суркісом контракт». Я подякував, йду, Лобановський сміється — «А зарплата тебе не цікавить?».
Валерій Васильович одразу питав, ким працюють батьки, чим живе спортсмен поза футболом. Коли дізналися, що мої батьки не мають роботи, то передали деяку суму спеціально для них. То була людина. Його немає, але він входить до десятки найкращих тренерів світу.
— Що Валерій Лобановський, колишній нападник, вам радив?
— Я більше за «Динамо-2» виступав. Лобановський радив мені ще бути націленішим на ворота, менше грати спиною до воріт. Я запам’ятав це як «Отче наш».
— І як освоювалися в «Динамо»?
— Коли мені тільки дали форму київського «Динамо», я був на базі, мешкав у кімнаті з Дімою Романенком. Я попросив його вийти, зачинив усі двері, натягнув футболку, став біля дзеркала і почав плакати. (Посміхається). Коли з дитинства вболіваєш за «Динамо», а потім ти у футболці «Динамо», гадаю, мене все зрозуміють. Григорій Михайлович Суркіс сказав золоту фразу — «не буває колишніх динамівців». Згоден із ним, досі вболіваю за «Динамо», пам’ятаю, дивився останній матч і вимкнув, нерви не витримали. «Динамо» — це у серці. Хто був у «Динамо», той житиме лише з «Динамо». У будь-яких командах чого б ти не добивався, але в серці у тебе буде «Динамо».
— Ви колишнім динамівцем все ж стали. Коли зрозуміли, що треба йти?
— У «Динамо»-2 залишатися не мало сенсу, тому перейшов у «Ворсклу». Нас перейшло кілька футболістів, зокрема захисник Сергій Баланчук, вічна йому пам’ять. Торік він загинув у боях під Бахмутом. Серьога до «Ворскли» ще пограв за «Маккабі» з Хайфи, на честь нього там в Ізраїлі вулиця названа (на якій розташоване російське консульство, з 7 червня 2023 року, — прим.ред.)
— На той час уже було видно, що Шевченко та Ребров хочуть стати тренерами?
— Такого спілкування я з ними не мав. Андрій Шевченко змінив гру збірної, вперше вона почала грати у такий комбінаційний футбол. У Сергія Реброва — європейський досвід та підхід, який він виявляв у «Динамо», «Ференцвароші», в ОАЕ і зараз у збірній. Думаю, а такими тренерами — майбутнє нашого футболу.
Антон Терехов
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Кращий коментар