Сьогодні виповнюється 70 років заслуженому тренеру України Миколі Павлову — унікальному тренеру, футболісту та футбольному функціонеру. Чому унікальному? «УФ» пояснює прямою мовою від ювіляра.
Микола Павлов— Миколо Петровичу, як ваші справи, як настрій, як здоров’я?
— У мене все добре. На здоров’я не скаржусь. Готуюсь до ювілею. Як не як, 70 років.
— Ви ж казали, що після 2014 року дні народження не святкуєте?
— Не святкую, але маршрут собі готую. Поїду або до Полтави, або до Дніпра. А, може, по черзі заїду в обидва міста. Там у мене друзі. Буду з ними відзначати свій ювілей. Раніше, на день визволення Маріуполя, я постійно їздив туди, але після того, як розпочалася повномасштабна війна, вже в це місто поїхати не можу. Тож тепер мій маршрут — Полтава та Дніпро.
— А вдома у вас все гаразд?
— Так. Моя родина — дружина Валентина Василівна, дві дочки, двоє онуків. До речі, старша донька Яна — ваша колега, заслужений журналіст України. Вона зараз перебуває у Лондоні із молодшим онуком. За кордоном вони від початку війни. Спочатку були у Прибалтиці, а потім перебралися в Англію. Жили у Манчестері, а зараз у Лондоні. Молодший онук Гриша ходить до школи, вчить англійську та займається футболом. Другий онук Ваня — разом із татом в Україні. Живуть поряд зі мною. Цього року закінчив 10-й клас. Попереду — випускний клас. Грає він за юнацьку команду «Лівий Берег».
Молодша дочка Валентина вже майже 20 років працює у готелі Хілтон у Києві. Вона незаміжня — живе одна.
— Як зараз виглядає ваш звичайний день?
— Спати лягаю рано — о 22:30 я вже у ліжку. А встаю, як тільки світає — о п’ятій-п’ятій тридцять вже на ногах. У мене дві породи голубів — київські та миколаївські. Загалом пар 50. Є три акваріуми з рибками. Оскільки живу я на березі озера, то є у мене розплідник, де я розводжу рибу, в основному, карасів і коропів. Бувають кілограмів на 5. Також є щука. Цього року друзі підігнали мені рідкісну рибу класу осетрових, яка не всюди приживається. Подивимося, що з цього вийде. Тож щочетверга у мене рибний день, як у колишньому СРСР. Ловимо рибу та їмо (усміхається).
— Самі ловите?
— У мене є кому ловити рибу (усміхається). Сам я себе не відношу до затятих рибалок.
— Ви щаслива людина?
— Дуже щаслива. У мене чудова дружина. Через три роки буде 50 років, як ми разом. Дорослі діти, онуки є. Що ще потрібно для щастя?
— А ви читаєте, що зараз про вас пишуть?
— Безперечно. Я в курсі всіх подій, про які говорять і пишуть у пресі. У мене є айпад. Вранці, коли встаю, випиваю чашку кави і обов’язково дивлюсь новини. Зараз стрічка новин постійно змінюється, тому переглядаю її увечері та вдень.
— Які останні найбезглуздіші чутки ви про себе чули?
— Безглузді? Ніяких. Адже я не робив жодних дурних вчинків, щоб про мене писали якісь безглузді речі. Коли закінчив тренувати, певний час щось писали, що мене начебто, хтось кудись запрошує. Але я швидко зробив офіційну заяву, що остаточно закінчив тренерську діяльність. Через кілька місяців припинилися всі ці розмови.
— А вас кудись після 2015 року запрошували?
— Запрошували. Але хто і куди, я не буду говорити. Це актуально зараз писати про молодих діючих тренерів, яких постійно то туди, то сюди запрошують. Мене тренувати вже давно ніхто нікуди не запрошує.
— А ви сумуєте за тренерською роботою?
— Не сумую взагалі. Вважаю, що мені треба було закінчувати тренувати років на п’ять раніше. Занадто багато енергії у мене відбирав футбол.
— Що ви зараз найчастіше згадуєте з футбольного життя?
— Насамперед, своїх колег, із ким довелося попрацювати. А ще — футболістів, яких виховав, які при мені розкрилися. Дехто з них зараз уже працює тренером, а хтось ще продовжує грати.
— Це ж ваші слова: «1983 рік в ігровій і 2009-й — у тренерській кар’єрі були для мене найкращими»?
— Мої. Бо у ці роки були здобуті титули. 1983 рік — чемпіонські медалі, 2009 — Кубок України.
— Давайте поговоримо про ті команди, з якими ви як гравець і головний тренер досягли найвищих успіхів.
— Із задоволенням.
— Знаєте, прізвище футболіста Павлова я вперше почув у 1976 році. Щоправда, те, що я почув із новин спорту, мене як уболівальника «Дніпра» не порадувало. Здогадуєтесь, чому?
— У 1976 році я був у Куйбишеві — грав за «Крила Рад», і потрапив у одну неприємну історію…
— Ні, річ не про це. Ви забили свій перший гол у вищій союзній лізі. Пам’ятаєте кому?
— Пам’ятаю — «Дніпру». Гол забив, як виявилось потім, своєму майбутньому тренеру — Леоніду Колтуну. Це справді був мій дебютний гол у вищій лізі. Пригадую, що у тому матчі я грав на позиції лівого півзахисника. Був одним із наймолодших гравців у команді.
І ось у другому таймі призначають пенальті у ворота «Дніпра». У нас у команді хлопці досвідчені, але всі розступилися. А я підійшов і пробив. Мабуть, у ході гри відчув у собі впевненість. Щоправда, Колтун парирував мій удар, однак я другим пострілом переправив м’яч у ворота.
Мій гол був єдиним у тому матчі, саме він і приніс нам перемогу. Ось така історія (у звіті про той матч мова про пенальті не йде: написано, що гол був забитий у ході швидкої атаки — авт.).
— «Крила Рад» середини 70-х минулого сторіччя привертав до себе увагу тим, що у воротах команди стояв Блохін, а у захисті грав Старухін. Над цим явищем вболівальники жартували: звикли, що люди з такими прізвищами в інших клубах багато забивають.
— (Сміється.) Ну, інший Олег Блохін, якій грав у київському «Динамо», дійсно на той час був зіркою — багато забивав. А ось із Віталієм Старухіним — гравцем «Шахтаря», я вперше зустрівся на полі у 1976 році, і до цього я про нього особливо нічого не чув (хоча Старухін у період з 1973-1976 роки, провів у вищій лізі 92 гри і забив 30 м’ячів — авт.). Якщо не помиляюся, грізним бомбардиром Старухін став трохи пізніше (у 1979-му став найкращим бомбардиром чемпіонату СРСР з 26 голами — авт.).
— Шлях ваш у «Дніпро» пройшов ще через дві команди.
— Три роки я відіграв у Куйбишеві (сучасна Самара — авт.) за «Крила Рад» — 43 матчі, 1 гол. Але у 1977 році Крильця розпрощалися з вищою лігою. А ще у мене там виникли неприємності — три футболісти, і я в тому числі, побилися з міліціонерами, і нас дискваліфікували назавжди. Залишатися в Куйбишеві я вже не хотів, тим більше, що до Мінська мене покликав Едуард Малофєєв.
— Малофєєв знав вас, ще коли ви грали у Бресті?
— Так. Вже перед моїм відходом із Бресту Малофєєв очолив Мінськ. Для нього, як головного тренера, то була перша команда. Він мене запам’ятав і порекомендував у 1976-му році у мінське «Динамо», але я побоявся туди йти. Не був упевненим, що гратиму в основному складі — і всі про це знатимуть. Тому поїхав у Куйбишев. Там команда провінційна, думав я, якщо не заграю, то хто там про це пам’ятатиме.
— Як вас заявили за мінське «Динамо», коли у вас була, як ви кажете, довічна дискваліфікація?
— Тоді начальник мінчан Леонід Гарай і головний тренер Едуард Малофєєв звернулися до легендарного героя партизанського руху Білорусі Левенцова, а також до керівника республіки Машерова (Петро Миронович Машеров — перший секретар Центрального комітету компартії Білорусі — авт.) за допомогою. І вони допомогли зняти з мене цю дискваліфікацію.
— Машеров був першим секретарем ЦК Білорусі. Для тих, хто не в курсі, скажіть, який це був рівень?
— Рівень нинішнього президента країни. Мене заявили буквально перед першою календарною грою — в Луганську. У «Динамо» грали, переважно, білоруси. Поставили в основний склад. Грав під дев’ятим номером. За три роки виступів у мінському «Динамо» я пропустив одну, може, дві гри через травму, ще кілька через попередження. Одного разу у мене було вилучення, у матчі проти ЦСКА.
— Потім мінську прописку ви змінили на одеську?
— Лікарі наполягали змінити клімат дружині.
— Але перед Одесою ви їздили до «Дніпра». Розкажіть детальніше про ту історію?
— Перед тим, як я потрапив до «Чорноморця», я їздив у «Дніпро» на переговори. В аеропорту мене зустрів адміністратор команди Роман Андрійович Канафоцький, та повіз на зустріч до начальника команди Геннадія Опанасовича Жиздика. Поговорили. Запитую в нього: «А де ж головний тренер?». Хотів в нього запитати, наскільки він на мене розраховує. А Жиздик мені каже: «А навіщо він тобі? Всі умови я тобі розповім — буду сам їх вирішувати». А потім ще руку подав мені ліву.
— Вас це образило?
— Звичайно. Я ж тоді не знав, що праву руку Жиздик втратив під час Великої вітчизняної війни. Та й із головним тренером навіть не зустрівся, що залишило сумнів, чи потрібний я «Дніпру».
— Тоді виник варіант з «Чорноморцем»?
— Я повернувся до Мінська. Був вихідний і мені зателефонував Матвій Леонтійович Черкаський, який працював помічником Микити Павловича Симоняна, коли той ще був головним тренером «Чорноморця», але вже збирався залишити команду. Сказав мені, що Сергій Йосипович Шапошников приймає команду і хоче, щоб я грав у нього.
Я йому відповідаю, що був уже в Дніпропетровську (сучасний Дніпро — авт.), що мені там запропонували умови. А він на це мені: «Колю, Брежнєв скоро помре і закінчиться "Дніпро». В Одесі тобі дадуть таку квартиру, яку ти у «Дніпрі» зможеш поміняти на цілий під’їзд« (усміхається). Раніше квартири не продавали, а міняли. І він мене ось цими єврейськими жартами розвеселив.
— Про що домовилися?
— Що я їду в Одесу. Взяв квиток і полетів. Прямо в аеропорту мене зустрів Шапошников разом зі своєю дружиною. Як потім виявилося, вони так спланували, що він переговорить зі мною, а потім разом з дружиною полетить додому у Москву, а мене повезуть до Одеси, і там усе покажуть. Мені довелося заночувати в Одесі, адже коли зібрався назад, виникла затримка літака, через погодні умови.
Ввечері ми гарно посиділи у готелі. Вони мені наобіцяли багато чого, але не більше того, що мені пропонував Жиздик. У "Дніпрі» умови були навіть кращими. Але через те, що мене в Одесі так гарно зустріли, я вирішив прийняти пропозицію «Чорноморця».
— Але минуло пару місяців і Шапошников залишив «Чорноморець».
— Він провів з командою підготовчий період. А буквально за тиждень до початку чемпіонату залишив Одесу. Йому не сподобалося ставлення до футболу місцевих керівників. Те, що йому пообіцяли, не зробили. Щось із особистих його умов. Виконувати обов’язки головного тренера призначили Віктора Прокопенка, а потім він став головним тренером одеситів. Домовився з Віктором Євгеновичем, що до кінця сезону я дограю, а потім піду.
— Прокопенку на той час було 37 років, і це для нього була перша серйозна робота. Як вам працювалося з ним?
— У мене з ним були чудові стосунки. Він був молодий — весь час жартував. Пам’ятаю, як постійно говорив: «Життя людині дається один раз і хоча б трішки треба прожити в Одесі» (посміхається). А взагалі, у мене з жодним тренером, у якого я працював, не було поганих стосунків. Я — людина працьовита. Завжди виконував тренерські вимоги. Тому з тренерами мав повний контакт.
— А чому ви не захотіли залишитися в Одесі і попрацювати у Прокопенка?
— Справа в тому, що мінське «Динамо» з якого я пішов, у 1982 році стало чемпіоном. Я там був гравцем основного складу. А у «Чорноморці» з Прокопенком ми боролися, щоб зберегти прописку у вищий лізі (у підсумку змогли, зайняли 10 місце — авт.) Я просто не зміг змиритися з цим.
Розкажу історію: коли я прийшов у «Чорноморець», то мені відразу хотіли дати «Волгу» ГАЗ-24. Я її не взяв. Спитав: «Якщо я зараз візьму цю "Волгу», а потім захочу піти, ви мене відпустите?». Мені сказали: «Звичайно, ні». Тоді я попросив іншу машину — дали «Жигулі». «Волги» у Союзі нам давали, щоб ми їх продали і заробили на цьому додаткові гроші.
— До «Дніпра» ви самі попросилися?
— Самому незручно було дзвонити, тому я через легендарного воротаря київського «Динамо» Олега Олександровича Макарова, який добре знав Ємця і Жиздика, вирішив вийти на них. Олег Макаров добре знав мого брата, який працював на цвинтарі і познайомився з ним, коли той ховав свою маму. Брат мій був уболівальником, вони потоваришували з Макаровим. Потім і мене з ним познайомив.
Я допоміг йому з путівкою у санаторій, це вже коли я в «Дніпрі грав. Раніше важко було потрапити у санаторій, а у нас у футболістів така можливість була. Південмаш давав такі путівки. Я домовився, купив путівку для його сім’ї, зробив йому подарунок.
— Макаров дзвонив Ємцю і Жиздику, чи зустрічався з ними?
— Дзвонив. Я попрохав його дізнатися, чи входить ще такий футболіст, як Павлов, у сферу їх кадрових інтересів. Що я хотів би приїхати, поговорити з ними, пояснити причину своєї відмови «Дніпру» першого разу.
— І якою була реакція Ємця і Жиздика, на ваше прохання?
— Сказали: «Якщо дуже хочеш, то сам бери і приїжджай». Вони відпочивали з дружинами в Гурзуфі. І я у свій вихідний поїхав до них. Зустрілися у готелі. На цей раз із Жиздиком був і Ємець.
Вибачився. Пояснив причину своєї відмови в перший раз. Вони сказали наступне: «Все, що ми обіцяли тобі рік тому, ми виконаємо, але не відразу, а тільки тоді, коли ти цього заслужиш». А спершу ж вони обіцяли дати і машину, і квартиру…
— І коли ви заслужили квартиру, машину?
— Трикімнатну квартиру дали одразу, тому що в мене дружина була вагітна другою дитиною. А за машину розмови не було. Вийшло так, що з перших ігор на зборах, а потім і у чемпіонаті, я почав грати в основі. Мене Жиздик викликає і каже: «Колю, вважаю, що машину ти вже заслужив. Отримаєш її упродовж тижня».
— Обіцянку виконали?
— Ні. Проходить тиждень, десять днів — тиша. Про машину мені ніхто нічого не говорить. І тут я набрався сміливості, для хоробрості випив шампанського і поїхав на заміську базу. А у нас якраз пішла переможна серія. Сидимо з хлопцями. Всі — у спортивній формі, один я в костюмі з краваткою.
Заходять Жиздик і Ємець, дивляться і кажуть мені жартома: «Колю, а ти чого так вирядився?» Відповідаю: «Хочу з вами поговорити». Після загальних зборів команда пішла, а я залишився з ними двома. Кажу: «Ви мені обіцяли впродовж тижня дати машину. А я така людина, якщо мені пообіцяли і не виконали обіцянку, то після цього відношення до справи у мене буде зовсім інше».
Жиздик мені каже: «Чотири дні почекаєш?» Я у відповідь: «Скажіть чесно, якщо треба півроку почекати, то я почекаю. Вбиватимусь на полі, у вас до мене ніколи не буде жодних питань». «Ніяких півроку — чотири дні» — сказав Жиздик, і ми на цьому розійшлися. А вже наступного дня мені зателефонували і сказали, щоб я їхав забирати машину. Дали «Волгу ГАЗ-24» — світло-сірого кольору. До цього у Мінську у мене зелена «Волга» була.
— Житлові умови вам покращили?
— Уже наприкінці чемпіонату 1983 року, коли ми прямували до завоювання чемпіонських нагород, Жиздик сказав, що дають мені квартиру кращу, за ту, яка у мене є — у центрі міста на Ленінградській (зараз назва цієї вулиці Князя Ярослава Мудрого — авт.).
Я жив в одному під’їзді з Чередником, Ділаєм, здається Кузнецовим і Валерієм Миколайовичем Шамардіним. Ми разом квартири отримували.
— Олексій Чередник розповідав, що коли ви заселилися, то усю ніч з ваших вікон лунала пісня «Миллион, миллион алых роз».
— Вагітна дружина поїхала народжувати дитину в інше місто. Ну, я ж мав якось творчо відпочивати (посміхається).
— Ви були шанувальником творчості Алли Пугачової?
— Річ у тому, що на той момент у мене була лише одна ця платівка. Ось чому я її весь час крутив.
— А як вас у «Дніпрі» прийняв колектив? З ким ви товаришували?
— Зустріли мене чудово. Спочатку товаришував з Володимиром Устиновим, потім з Валерієм Зуєвим. З місцевими хлопцями: Лисенком, Кутузовим, Бобриковим. З одноклубниками у мене не було жодних проблем.
Розповім історію мого переїзду до «Дніпра». Ми з командою поїхали на збори, а речі мої ще були в Одесі. Батьки дружини їх зібрали і відправили машиною до Дніпропетровська. Так вийшло, що я мав кудись їхати, тому не встигав зустріти цю машину. Попросив хлопців, чоловік п’ять: Ділая, Устинова, Бобрикова, щоб зустріли. Пообіцяв, коли приїду розрахуюся з ними — накрию поляну. А квартиру дали мені на восьмому поверсі. Ліфт, то працює, то не працює — новий будинок. Машину хлопці зустріли і тягали ці речі нагору. А в мене дружина у Куйбишеві працювала на книжковому складі. Сама багато читала і мене підсадила на книжки. Тож у мене була чудова бібліотека — підписка.
— І ви усю цю бібліотеку возили за собою з міста у місто?
— Звичайно. Книги були в ящиках. Ящики дуже важкі. Коли футболісти їх тягати, то все думали: «Що ж там у нього таке важке?» І раптом один з ящиків розвалився, а з нього посипалися ці книжки. Ми потім сиділи з хлопцями і вони розповідали, яка у них була реакція, як вони матюкалися, коли побачили, що тягають. Потім якийсь час вони мене називали «читатель-писатель».
— Якій літературі ви надавали перевагу?
— Перша книга, яку мені запропонувала прочитати дружина, була «Маленька господиня великого будинку» Джека Лондона. А потім пішло-поїхало. Полюбляв читати різні мелодрами, щоб з добрим кінцем і про кохання.
— За традицією радянських часів перед чемпіонатом СРСР футболісти брали на себе соціалістичні зобов’язання. Це правда, що команда «Дніпро» у 1983 році на соцзмагання викликала ташкентський «Пахтакор»?
— Щось таке було, але деталей я вже не пригадую. Пам’ятаю, що після року у «Дніпрі» Жиздик мені запропонував вступити у Комуністичну партію Радянського Союзу. Я про це не думав. А там потрібні рекомендації, характеристики, усе інше. Але все це я отримав і вступив у ряди членів КПРС. Наприкінці сезону, коли були відсутні на полі Олександр Погорєлов і Володимир Устимчик, виходив з капітанською пов’язкою.
— А як вам за радянських часів дали позитивні характеристики після того, що сталося у «Крила Рад», коли ви побилися з міліціонерами? Після такого вчинку, шлях у КПРС був закритим назавжди?
— Коли мене приймали у Партію, ніхто навіть не згадав про той випадок.
— Який із матчів 1983 року був для вас особливим?
— Вони усі для мене особливі. Я їх усі пам’ятаю. Відіграв без замін 33 матчі, крім одного — чемпіонського зі «Спартаком», тому що у мене був перебір карток. Грав у захисті, опорного півзахисника. Забив три м’ячі. Два з пенальті — «Арарату» і «Зеніту». Один з гри — ЦСКА. Команді, з якою працював Шапошников, який запрошував мене до Одеси.
— Ви московському ЦСКА забили гол ударом з 30 метрів. Пам’ятаєте його?
— Пам’ятаю, був кутовий. Ми розіграли його, і мені відкинули м’яч. Пригадую, що м’яч добре ліг мені на ногу, і я запустив його у дев’ятку. Після гри Шапошников сказав мені: «Тільки мені ти міг з такої відстані забити»
— А як ви стали у «Дніпрі» пенальтистом? Там же було кому бити?
— Пам’ятаю, граємо ми з «Зенітом» у Ленінграді — поступаємося 1:2. До закінчення матчу кілька хвилин, і тут заробляємо пенальті. А Ємець до гравців, які не забили пенальті, ставився дуже негативно. Я з капітанською пов’язкою, беру у руки м’яч і питаю: «Хто буде бити?». Коли рахунок 0:0 або 1:0, то охочих пробити багато, а тут ніхто не хоче бити.
Прізвища не називатиму, але всі, хто міг добре виконати такий удар, відмовилися. А нам після цього їхати грати у Ташкент, де спека 50 градусів (у Ташкенті виграли 1:0 за температури 37 градусів — авт.). Тож я наважився на удар. Пробив той пенальті, і впав. Мабуть, дуже сильно розхвилювався, але забив і ми здобули нічию.
— Чим ближче «Дніпро» був до першого свого чемпіонства, тим сильніше у пресі нагніталася ситуація навколо команди. На гравців це тиснуло психологічно?
— Звичайно. Особливо перед грою в Одесі: усі ці заслужені майстри спорту як почали роздавати інтерв’ю, в яких запевнювали, що «Чорноморець» здасть нам матч! А «Чорноморець» гру не здав — виграв у нас. Можливо, керівництво «Дніпра» й намагалося домовитися з одеситами, але не вийшло. Я точно цього не знаю, тому що був лише футболістом.
— Правда, що гра в Кутаїсі була договірною, але все закінчилося скандалом?
— У Кутаїсі ми мали зіграти унічию. І ця нічия більшою мірою влаштовувала господарів, які боролися за те, щоб не вилетіти. А ми займали друге місце. До 89 хвилини була нічия 2:2, поки Погорєлов не вдарив метрів з 40 і влучив у дев’ятку. Договір був на нічию, а ігровий час закінчився. Залишалося лише кілька секунд. Вони розіграли у центрі м’яч і пішли в останню атаку. Я у штрафному майданчику збив їхнього гравця, який отримав травму, і його вивели з поля. Призначили пенальті. Гравець «Торпедо» б’є, але Краковський бере цей одинадцятиметровий. Ох, що творилося на трибунах!
Зайшли ми у роздягальню і просиділи там години три-чотири. Не могли виїхати зі стадіону. Я багатьох хлопців із кутаїського «Торпедо» знав, ще відколи грав за «Крила Рад». Вони казали: «Павлов нехай виходить із роздягальні, ми за нього замовимо слово». Я ж збив гравця і заробив для них пенальті. А Краковський — не знаю, як він все це витримав і пережив. Потім ми з одним футболістом того «Торпедо» навчалися у Вищій школі тренерів, так він з грузинським акцентом увесь час говорив: «Павлов — чесний і порядний хлопець».
— Нарешті чемпіонська гра проти «Спартака», яку ви пропускали і дізналися про це задовго до її початку…
— Наприкінці жовтня ми приймали московське «Динамо». Це була передостання гра у чемпіонаті. І на установці Ємець сказав: «Сьогодні останню гру проводить капітан команди Микола Павлов». А потім мене попросив, щоб я постарався зіграти на максимумі. Я запитав його: «Чому остання? Ще гра зі "Спартаком». І Ємець пояснив, що в мене вже є одна жовта картка, а у грі з «Динамо» я отримаю другу, після якої автоматично буду дискваліфікований на наступний матч. Так воно і сталося.
— Так ви порушували правила на Газзаєві чи ні?
— Та ні. Газзаєв — провокатор, я грав з ним акуратно, але суддя, мабуть, був замотивований (Віктор Абгольц з Алма-Ати — авт.).
— Як ви пережили матч зі «Спартаком», знаходячись не на полі, а на лавці, поруч із тренерами та запасними? Пригадую, що на вас був не спортивний костюм, а модний шкіряний плащ. Вірили у перемогу і готувалися до фотографування?
— В перемогу я повірив, коли Олег Таран забив «Спартаку» третій гол. Весь час перед грою я жив на базі. Ємець і Жиздик сказали, щоб я додому не їхав, а був поруч з партнерами. Перебуваючи на лавці, я так психував, що мене раз у раз зупиняли то Колтун, то Жучков, то Азаренков.
— Найскладніший момент тієї гри?
— Це коли «Спартак» зрівняв рахунок. Ми вели 2:0, а тут на тобі — 2:2. Ще один пропущений м’яч — і чемпіонами ставали вони.
— Четвертий гол «Спартаку» Лисенко забив, реалізувавши одинадцятиметровий. Якщо б ви були на полі, то ви б його били?
— Не знаю. Не пам’ятаю, щоб Ємець перед грою призначав пенальтиста. До речі, я цього також ніколи не робив, коли працював тренером. Пенальті — це лотерея. Хто краще себе почуває фізично і психологічно, той і б’є.
— «Дніпро» став чемпіоном і на наступного року грав у Кубку європейських чемпіонів, де дійшов до чвертьфіналу. Не шкодуєте, що так і не взяли участі у тих матчах?
— Ну, звичайно, шкодую. Я ж у збірній травмувався. Спочатку операцію не робив, лікувався, але згодом зробили чотири під загальним наркозом. Після цього я вже не зміг повернутися на поле. Довелося вішати бутси на цвях.
— Але ви ще пограли у чемпіонаті, навіть бронзові нагороди у 1984 році завоювали.
— У 1984 році я провів 17 ігор (домашня з «Нефтчі» була сімнадцята — авт.). Багато з них грав на уколах. В останній, у Ташкенті, остаточно зрозумів, що для мене це все. Тож у тих п’яти іграх, що залишалося нам зіграти у чемпіонаті, я вже участі не брав.
Влітку ми командою разом з родинами були в Євпаторії, коли грала збірна і була перерва. Мене це коліно так дістало, що я сказав Жиздику і Ємцю: «Більше ніяких операцій, я закінчую». А вони мені кажуть: «Будеш з нами у команді до кінця. Може, будемо посилати тебе переглядати якихось футболістів. А далі поступиш у Вищу школу тренерів». А я їм на це: «Який з мене тренер?» Я взагалі не думав про це. На що Жиздик сказав: «Якщо не ти, то хто?». Досі пам’ятаю ці його слова. Це вони зробили мене тренером. Я не хотів тренером бути — сто відсотків.
— Це правда, що коли ви закінчили грати, вони вам дали ще одну «Волгу»?
— Так. Сказали: «Ми тобі даємо другу "Волгу», щоб ти знав, що така людина, як ти, потрібна команді».
— Вам пропонували прийняти команду другої ліги?
— Так. Йшлося про Дніпродзержинськ, або Павлоград. Але я відмовився і вирішив піти до Вищої школи тренерів. Ємець і Жиздик пообіцяли мені допомогти вступити.
— Це правда, що у Вищій школі тренерів ви займалися разом з зірками радянського хокею — чемпіонами світу та Олімпійських ігор?
— Там набір йшов на відділення футболу і хокею. З інших видів спорту там нікого не було.
— Ви особисто були знайомі з Мальцевим, Якушевим, Петровим?
— Ми дружили з Анатолієм Байдачним. Разом грали у мінському «Динамо», а потім разом вчилися у ВШТ — жили в одній кімнаті у гуртожитку. І ось з’явилися там Олександр Мальцев і Володимир Петров. А для мене у ті часи Харламов — це був кумир. А тут поруч людина, яка з ним разом грала. Якось я купив маленьку книгу, в якій була розповідь про Харламова. Кажу Петрову: «Можете мені її підписати?». Він узяв і написав мені: «Колі від Петрова, який грав з ним у одній ланці». У мене ця книга десь є.
Мальцев, як гравець, мені також дуже подобався. А Байдачний — динамівець, я його попросив: «Слухай, познайом мене з Мальцевим». Він мені пообіцяв, але весь час якось не виходило. То заняття у нас, то ще щось. Байдачний якось поїхав до Мінська і затримався там. У гуртожитку не ночував. А вранці стукіт у двері. Запитую: «Хто там?». Чую голос Байдачного: «Відкривай, я Мальцева тобі привів». Відчиняю. Заходять вони удвох «підшофе». Знайомить він мене з Мальцевим і каже: «Вдягайся, пішли».
А тоді ж ішла боротьба з алкоголізмом, яку вів Горбачов. Приходимо ми втрьох у магазин, а там величезні черги. Мальцева усі впізнають. Кажуть: «Сашко, ми зараз все організуємо!». Ми дали гроші і нам через чорний вхід винесли все, що потрібно. Байдачний ловить таксі, хоча до гуртожитку метрів 500-700. Ми сідаємо і їдемо.
— Що далі?
— А далі ще веселіше. Їдемо. Байдачний попереду, а я з Мальцевим на задньому сидінні. Вони напідпитку, а я ще тверезий. Водій постійно поглядає в дзеркало заднього виду. Бачу, Мальцева він впізнав, а я поруч сиджу і мені так приємно! І тут Байдачний каже водію: «Ти хоч знаєш, кого везеш?» Водій відповідає: «Звичайно, знаю». У Байдачного обличчя почервоніло, задоволений, що його впізнали. І тут водій візьми і скажи: «Хто ж Олександра Мальцева не знає?».
Тут Байдачного жаба задавила і він почав доводити водієві, що у нас у хокей грає всього чотири команди, що багато команд не мають льоду. А футбол — спорт номер один. Байдачний як-не-як також зіркою був — віце-чемпіон Європи 1972 року. У фіналі Кубка Кубків за московське «Динамо» грав. Потім водій запитує його: «А ваше як прізвище?». Каже: «Байдачний». Тут і його водій впізнав.
— І часто ви разом з хокеїстами так відпочивали?
— Розкажу ще одну історію, як я з ними у ресторані побував. Вони усі москвичі, і жили вдома. Але іноді приходили до нас у гуртожиток. Якось прийшли утрьох: Мальцев, Якушев і ще один відомий хокеїст з Хіміка. За збірну грав (можливо, Ігор Ларіонов, або хтось із братів Голікових, хоча на той час вони вже за московські клуби грали — авт.). Сидимо, випиваємо і Якушев жартома каже: «Не уявляю, як п’яниці можуть бути найкращими хокеїстами у світі?». Ось так ми сиділи — жартували.
Як завжди, нам не вистачило. Поїхали у місто. Мальцев був на машині, за кермом — трохи випивши. Біля стадіону «Динамо» — якийсь ресторан. Там ще цигани були. Ресторани у Москві у ті часи були забиті людьми. Коли ми зайшли, нам відразу знайшли вільний стіл. Накрили. Шампанське, закуска — усього повно. А у мене з собою 10-15 рублів. Думаю: «Що робити, як розраховуватися?». Я не звик до того, щоб за мене платили. Даремно хвилювався, тому що ніяких грошей з нас ніхто не взяв.
— Закінчивши ВШТ, до «Дніпра» ви не повернулися. Чому?
— Ставлення до «Дніпра» у мене було тоді не дуже добре. Зняли Володимира Ємця. Він мені розповідав, як погано з ним обійшлися, як футболісти ходили знімати його. Жиздик потім ще казав: «Якби у команді був Павлов, то нічого б у них не вийшло. Він би цього не допустив». Головним тренером був вже Кучеревський.
— Ваша перша тренерська робота, команда першої ліги — «Колос» (Нікополь). Як виник такий варіант?
— Жиздик хотів повернути мене у «Дніпро». Коли був розподіл на стажування, то він казав, щоб я приїжджав до них. Пам’ятаю приїхав, а в мене на душі цей осад, що вони так з Ємцем вчинили. А потім хтось наговорив Жиздику дурниці, що я, мовляв, розповсюджую чутки, що їх, Кучеревського і Жиздика, хочуть зняти з роботи. І про це мені Жиздик сказав, хоча потім все-таки запросив до команди, але я відмовився.
Коли Жиздик запитав про причину моєї відмови, сказав йому: «Через ті чутки, яким ви повірили». Жиздик вибачився, сказав, що розібрався у всьому. Але я сказав, що не хочу їхати у «Дніпро». Попрохав, якщо можна, поїхати в Нікополь, попрацювати самостійно. А в Нікополі важкі часи: ні грошей, ні слави. Жиздик мені сказав, що команда там іде на виліт. Думаю, ну що ж, відтак прослідую разом з нею. Так воно і сталося, команда вилетіла з першої ліги. Місяців за два до кінця чемпіонату у мене ще нога так сильно розболілася. Думаю, команді я вже нічим не допоможу. Зробив операцію у Дніпропетровську. Потім півтора місяці відновлювався. А далі мене запросили до Сімферополя в «Таврію». Поїхав туди я на милицях.
— Це правда, що в «Колосі» колишні партнери по «Дніпру» вас підвели — начебто продали якусь гру?
— Правда. Це була гра із Запоріжжям. Після цього я продовжував працювати. Але від тих хлопців, з якими я ще грав у «Дніпрі», і вони мене підвели, відмовився. Сказав керівництву: «Або я, або вони». Вони думали, що я з ними заодно. Мені сказали: «Футболісти нехай ідуть, а ви продовжуйте працювати».
— Як ви знову опинилися у «Дніпрі»?
— Все, щоб я повернувся до «Дніпра», зробив Олександр Мельников. Я ж із Кучеревським до цього не працював, і він мене не знав. Мельников порекомендував Мефодійовичу взяти мене до команди, коли в клубі почалися сварки У Кучеревського були натягнуті стосунки з Масловим та Колтуном через те, що вони щось там не поділили. Ті стали до нього в опозицію.
Ось тоді Мельников переконав Мефодійовича взяти мене до себе. Сказав, що знає мене дуже добре. Він ще за Жиздика працював у «Дніпрі», коли я був футболістом. Бачив, хто я такий. Потім спостерігав за мною, як я працював у «Таврії». Ми з Мельниковим весь час підтримували стосунки.
— Кучеревському обирали помічника?
— Саме так. Коли пішов Леонід Колтун, почали обирати другого тренера. Мельников запропонував мене. Іншим кандидатом був Микола Федоренко. Збиралися провести збори команди, на яких вирішити це питання. Мені подзвонив Кучеревський і сказав, щоб я не хвилювався, що всі за мене. На що я йому сказав: «Євгене Мефодійовичу, я ще розумію, коли обирають головного тренера. А коли головному тренеру обирають помічника, то я в цьому участі не братиму». Пішов би у команду, якщо б Кучеревський особисто мене запросив, а не за конкурсом. Тож відмовився і поїхав до Херсона, куди мене кликав Байдачний.
— Але через кілька місяців ви таки поїхали у «Дніпро»?
— Після тих виборів-перевиборів проходить січень, лютий і на початку березня мені подзвонив Кучеревський і попросив приїхати. Каже: «Приїжджай, я хочу, щоб ти мені допоміг». Вони вже там не знали, що робити всередині колективу. На той час у Дніпропетровську мешкала моя сім’я. У мене вже двоє маленьких дітей. І дружині важко було одній справлялася, тому вона зі сльозами на очах вмовила мене повернутися. 8 березня я вже був у «Дніпрі». Так я почав допомагати Кучеревському.
— Працюючи у Криму ви знайшли там такого гравця, як Юрій Максимов. Розкажіть як це було?
— Вже покійний Анатолій Заяєв їздив на всі ігри до Севастополя і мене з собою брав. У Криму проходив чемпіонат збройних сил. Заяєв мені каже: «Поїхали подивимося на Валерій Погорєлова», який грав за СКЧФ — Спортивний клуб Чорноморського флоту. Ми поїхали. Дивимося гру, а там ще грає і Максимов, мені він відразу сподобався. Після гри кажу Заяєву: «Давай візьмемо двох». Так ми їх забрали у «Таврію». Анатолій Миколайович домовився, щоб їх із армії відпустили.
— Коли ви пішли з «Таврії», то Максимов пішов за вами у Херсон?
— Сезон він дограв у «Таврії». А потім прийшов до Заяєва, приніс форму і здав її. Сказав, що його в команду запрошував Павлов, тому тут він вже грати не хоче. Зібрав речі і поїхав до Херсону. А я опинився у «Дніпрі». Однак продовжував за Максимовим стежити. Наприкінці сезону запропонував Кучеревському зібрати по області всіх талановитих хлопців, як свого часу у «Дніпрі» практикували Ємець та Жиздик, і провести контрольну гру. Туди я запросив і Максимова, щоб на нього подивилися і звернули увагу. Коли Кучеревський з команди пішов, я одразу Максимова забрав до себе.
— Забрали безкоштовно, чи треба було якісь гроші за нього платити?
— Коли він з «Таврії» пішов, то йому деякий час не дозволяли грати у Херсоні. Не заявляли, бо «Таврія» була проти, Заяєв хотів його повернути. Справами «Таврії» займався перший секретар обкому партії Леонід Іванович Грач. У мене з ним були чудові стосунки. Я поїхав до нього на прийом до Сімферополя. Ми поговорили з ним, я йому пояснив причину.
Він відразу набрав Заяєва і сказав йому, щоб не перешкоджав мені не тільки з Максимовим, але із будь-яким іншим гравцем, якого я захочу взяти. Але я забрав тільки одного Юру. З того часу Максимов постійно був зі мною, чи я з ним.
— Чим Максимов привернув вашу увагу, коли ви його вперше побачили?
— А він з лівої ноги, хоч сам правша, з одного флангу на інший віддав передачу метрів на 50-60. І м’яч прилетів прямо в ногу партнеру. Зіграв так, як зараз Ракицький. Ось цим він мені одразу сподобався. Взагалі, Максимов був тягучим гравцем, але коли я взяв його до Херсона, і він там грав, то, діючи на позиції центрального півзахисника, забив за сезон більше двох десятків м’ячів.
— Ваша дебютна, як для тренера гра, була проти «Геолога» з Тюмені, за який тільки починав грати Віктор Леоненко. Ви тоді знали що-небудь про цього гравця?
— Пам’ятаю лише те, що ми тоді обіграли «Геолог» — 2:0. Леоненка не запам’ятав. Він не був тоді ще тим гравцем, яким потім став (у 17 іграх нуль забитих м’ячів — авт.).
— Коли ви дізналися, що Кучеревський збирається поїхати на роботу до Тунісу?
— Він мав зв’язки за кордоном. Йому постійно звідти дзвонили. Якось він сказав мені, що їде працювати за кордон. Запропонував мені їхати разом із ним. Кучеревський їхав до Тунісу, але гарантій, що він підпише там контракт не було. Тому ми домовилися, що як тільки він поставить свій підпис, то мені одразу повідомить. Він поїхав, повідомлень довго не було.
Потім його дружина — Тамара Василівна — сказала мені, що отримала листа, в якому Кучеревський повідомляв, що підписав там контракт, і хотів би, щоб я приїхав туди тренувати молодіжний клуб. Я їй сказав, що до кінця сезону виконую обов’язки головного тренера «Дніпра». Якщо в мене будуть кепські справи, то із задоволенням до нього приїду, але зараз команду не покину.
— Перший сезон у «Дніпрі» для вас, як головного тренера, розпочався не дуже вдало.
— Ми поїхали в Луцьк і програли «Волині» Мирона Маркевича, потім у Тернополі поступилися «Ниві» Леоніда Колтуна. Але я бачив перспективу і вірив, що «Дніпро» ось-ось заграє. Навіть коли в Донецьку на Кубок «Шахтар» обіграв нас 6:0.
Після тієї поразки цілу ніч писав листа Леоніду Даниловичу Кучмі, президенту футбольного клубу «Дніпро» і генеральному директору Південного машинобудівного заводу. Написав про причини наших невдач, про помилки попередників. Висловив пропозиції щодо усунення тих помилок. Адже тільки в такому випадку я міг відповідати за результат. А наступного дня мене викликали до Кучми. Думав, зараз він мене буде звільняти.
— Але він вас не звільнив.
— Леонід Данилович сказав мені: «Приймай команду». На що я йому відповів: «Не можу». А далі пояснив, що поки у Тунісі не вирішиться питання у Кучеревського, я не буду приймати команду. А Кучма мені каже: «Ну, так ми зараз призначимо іншого тренера». Я говорю: «Призначайте, я не можу очолити команду, поки Кучеревський там не підпише контракт». І тут Кучма каже мені «Кучеревського в команді вже не буде, тому я хотів би, щоб ти зайняв його місце».
— Кучма представив вас як нового головного тренера команді за кілька днів до від’їзду на матч до Києва з «Динамо»?
— Точно не пам’ятаю, напевно, перед грою у Києві. Він приїхав до нас та представив футболістам мене вже як головного тренера команди, хоча я ще був виконуючим обов’язки. А з «Динамо» ми зіграли у Києві внічию 2:2. Причому, двічі вели у рахунку.
— Миколо Петровичу, коли ви стали головним тренером «Дніпра», вас можна було побачити не тільки на тренуваннях команди, а і в багатьох приймальнях та кабінетах. Це нормально?
— Тому я й закінчив у 60 років тренувати. Я ніколи не працював просто тренером. Працював з усіх напрямків. Продуктами займався через нашого спонсора «Дебют-Фідав», машинами, квартирами і тому подібним. У мене повинні були бути різноманітні важелі по управлінню гравцями.
— Ви назвали одного зі спонсорів «Дніпра» тих часів — «Дебют-Фідвав». Якою була роль цієї фірми у фінансуванні команди?
— Перші півроку ця фірма повністю фінансувала «Дніпро.» І зарплату гравцям платила, і продукти постачала. Накупила нам кілька комплектів форми. Взула нас і вдягнула. Адже наш головний спонсор «Південмаш» нам взагалі ні копійки не платив. Давали тільки літак, а я шукав гроші, щоб його заправити.
Руслан Якович Євдокименко — начальник дніпровської залізниці — був дуже пристрасним уболівальником «Дніпра». Він допоміг команді із кількома квартирами.
— А Іван Іванович Куліченко — перший заступник міського голови — допомагав з квартирами гравцям?
— Так. Він давав квартири на футбольну команду. Футболісти самі обирали собі будинки, майже усі ж були місцевими. Ми проводили збори і з квартирами у нас все було прозоро, за законом. Ми тільки не стояли у черзі на житло. По-моєму, 18 квартир Куліченко нам дав. За рахунок цих квартир ми покращили житлові умови загалом для 25-30 осіб. Наприклад, у кого була однокімнатна квартира, той переселявся у двокімнатну, а звільнену займав хтось із молодих сімейних хлопців.
— Правда, що коли ви повернулися у «Дніпро», вам дали квартиру в одному домі з Валерієм Пустовойтенком?
— На Ворошилова, 4 (зараз ця вулиця має назву Сергія Єфремова — авт.), ми жили в одному під’їзді. У мене квартира на другому поверсі була, а у Пустовойтенка — на п’ятому. Павло Іванович Лазаренко поряд жив. Він цей будинок збудував і давав у ньому квартири всім своїм підлеглим. Просто так у цьому будинку отримати квартиру було неможливо.
У Лазаренка був секретар Іван Григорович Кириленко — вболівальник «Дніпра». Куліченко порадив мені з ним познайомитись. Через нього я потім познайомився і з Лазаренком. Павло Іванович допоміг команді із машинами. Штук десять «Жигулів» він дав нам за собівартістю. Я знайшов бізнесменів, які викупили ці машини. Дві-три машини віддав їм, решту — гравцям. Спочатку оформляли їм як службові. Ну, а якщо вони себе добре поводили, то потім переоформлювали ці машини вже на них.
Пам’ятаю весілля Олексія Саська, царство йому небесне. На весілля Лазаренко не зміг прийти, то прислав ящик горілки (на початку 90-х горілка була дефіцитним товаром і дістати її було непросто — авт.). Мабуть, його друзі займалися виробництвом цієї горілки. Приїжджаємо, а на столі стоїть ящик горілки від Павла Івановича Лазаренка. Взагалі Лазаренко багато нам допомагав. Все, що я просив у нього, виконав.
— Історію появи пивної торгової марки «Хольстен» на клубному автобусі «Дніпра» розповісте?
— У Дніпропетровську був представник цієї фірми, який організував нам поїздку до Німеччини. Ми туди їздили автобусом і ця фірма усе нам оплачувала. Дистриб’ютори «Хольстена» хотіли підписати з «Дніпром» контракт на 3-4 роки. Вони мали взяти на себе зобов’язання про обмін футболістами, ще щось.
Я мав право на підпис документів, бо був віце-президентом клубу. Але пообіцяв їм тільки те, що на автобусі ми напишемо «Хольстен» — з метою реклами їхньої марки. У свою чергу, вони мали дати нам свого фірмового пива. Так ми привезли з Німеччини півавтобусу цього пива. Воно у нас на базі зберігалося.
Пам’ятаю, що у нас не було людей, щоб стригти поля. Заплатити їм було просто нічим. Так я сказав своїм помічникам: «Хто косить поле, тому ящик закордонного пива». Ось такий був додатковий заробіток — пиво (посміхається).
— Це ж ви робітникам стадіону казали, що за полем вони повинні доглядати, як за собою?
— Я пів о сьомій по колу за трибунами об’їжджав поле стадіону «Метеор». Коли засіювали поле травою, то треба було стежити, щоб ворони та інші птахи не викльовували насіння. І я платив додаткові премії від клубу працівникам стадіону, щоб вони ганяли цих ворон. У когось була повітряна рушниця, говорив: «Заплачу вам за неї, щоб стріляли в повітря та лякали птахів». Ось так вони в мене чатували на полі.
— Ще ж у «Дніпра» при вас банки були у спонсорах?
— Голова Правління «Дніпросервісбанку» Олександр Петрович Ганусовський також дуже багато нам допоміг. У цьому банку ми відкрили фонд головного тренера «Дніпра». Я розпоряджався цими грошима. Всім гравцям у банку відкрили рахунки. Видали на руки ощадкнижки, куди щомісяця надходили гроші, премії. Я підписував розпорядження із зазначенням сум — кому яка. Такі ж ощадкнижки ми відкрили дружинам Жиздика та Ємця. На той час вони залишилися без своїх чоловіків, і я, поки працював у «Дніпрі», переводив їм гроші для оплати комунальних послуг.
— Ганусовський розповідав, що ви звернулися до нього за допомогою, коли гравцям нічим було платити зарплатню. Потрібно було 2 мільйони карбованців, і він допоміг.
— Можу це підтвердити. Потім, коли у Олександра Петровича виникли неприємності, вже не пам’ятаю, як усе було, все, що було у мене на рахунках у цьому банку, я втратив. А там були великі вклади, на які нараховувалися великі відсотки — 300-400 на місяць (було на депозит і по 1200 на місяць — авт.). Цими грошима я, як президент фонду, оплачував усі потреби команди.
До цього фонду надходили гроші від різних людей. Пам’ятаю, якщо дізнаюсь, що хтось із директорів заводу у місті вболівальник, купую костюми «Дніпра», їду на завод і дарую їм, а вони потім переводять гроші на мій фонд.
— Це правда, що «Дніпросервісбанк» п’ятьом футболістам національної збірної України — Дірявці, Похлебаєву, Полуніну, Беженару і Коновалову — платив зарплату, яка разів у десять перевищувала ту, яку одержували інші гравці команди?
— Не у десять, але справді ті хлопці, які викликалися до національної збірної, отримували додаткові гроші. Адже я на той час уже допомагав у збірній Олегу Базилевичу. Звичайно, був зацікавлений у тому, щоб збірники отримували більше грошей.
— Якщо ми вже заговорили про збірну, розкажете, як вам там працювалося? Це ж ви в 1994-му возили команду на дві гри до Південної Кореї?
— Перед тією поїздкою ми програли у Києві матч відбору до чемпіонату Європи збірній Литві — 0:2. Після поразки керівники ФФУ Віктор Банніков і Євген Котельников сказали: «Базилевич у Південну Корею не їде — залишається у Києві». З «Дніпра» у національній команді було сім чоловік плюс лікар і масажист. Я не міг не їхати. Тим більше, що контракт з корейцями був підписаний і оплачений, документи готові.
Я сказав керівництву: «Якщо Базилевич не працюватиме у збірній, то я по приїзду теж піду». В ФФУ мені відповіли: «Треба їхати! Міжнародний контракт, якщо збірна України не прибуде — скандал». Я дав згоду повезти збірну, але попросив щоб зі мною поїхав Володимир Мунтян, який працював з молодіжною збірною.
Прилетіли ми в Корею і я Котельникову, який був керівником нашої делегації, кажу: «Євгене Петровичу, я хочу, щоб до цих двох ігор команду готував Мунтян». Хотів, щоб він проводив установки, займався тренувальним процесом. Тому що Мунтян у перспективі міг замінити Базилевича, якщо той піде. Я на роль головного тренера збірної не претендував, про що відразу сказав. У мене був клуб, перед яким мав зобов’язання. Тому я зі сторони лише допомагав Мунтяну, який керував тією збірною.
— Про саму подорож туди, про ігри що розкажете?
— Південна Корея — дуже гарна країна. Нас добре приймали. Подарунків багато було. А ось летіли ми туди дуже довго. Ну і дві гри, які ми мали провести зі збірною цієї країни, ми програли (1:0 і 2:0 — авт.).
— Давайте повернемося до «Дніпра» та перших наших незалежних чемпіонатів. Ви ризикували, коли вирішили зробити ставку виключно на молодь?
— Звичайно, ризикував. Подібних експериментів у моїй тренерській практиці до цього не було. Але наша молодь швидко росла, немов гриби після дощу.
— Їх зірковий час настав у 1993 році. У чому була головна причина, що ваш «дитячий садок» не став тоді чемпіоном України?
— Ну, якщо розглядати спортивну складову, то чемпіонами ми не стали тому, що у перерві між першим та другим колом поміняли регламент чемпіонату. І ми не стали першими за різницею забитих і пропущених м’ячів.
— Міняй регламент чи не міняй, ви ж все одно були сильнішими за будь кого, про це навіть гравці «Динамо» розповідали. Чому у заключних іграх чемпіонату ви втрачали багато необов’язкових очок?
— Та які там у нас були шанси? Клуб абсолютно був не готовий до Ліги чемпіонів. Ми б не змогли прийняти Лігу у себе. Нам треба було б кудись їхати навіть на домашні матчі, оформляти купу відповідних документів. Тому я не сприяв цьому, але й не перешкоджав тому, що відбувалося з регламентом.
— А якби клуб був готовий?
— Ну, якби був готовий, то я б не займався всією тією діяльністю, а тільки тренував.
— А як щодо амбіцій? Адже ви стали чемпіоном з «Дніпром» як гравець, могли стати чемпіоном з «Дніпром» і як тренер. У «Дніпрі» такої людини ніколи не було.
— Це так. Але що про це жалкувати — це вже історія.
— Ви казали, що ніколи б не пішли з «Дніпра», якби не плачевна фінансова ситуація.
— Сто відсотків не пішов би. Вже після мого відходу «Дніпро» отримав гроші від Ігоря Бакая, який почав фінансувати клуб. Скажу, що у «Дніпрі» тоді умови були не гірші, ніж у київського «Динамо».
— Вас звинувачували, що ви забрали разом із собою п’ятірку провідних гравців «Дніпра». Проясніть ситуацію?
— Вони не йшли зі мною. Їх запрошували до київського «Динамо» за рекомендацією Йожефа Йожефовича Сабо. А всіма питаннями їхнього переходу займався Григорій Михайлович Суркіс, який лише розпочинав виконувати свої обов’язки як президент ФК «Динамо» (Київ).
— До чого я веду. Пам’ятаю, як у «Дніпрі» один журналіст спитав у вас, чи можете ви припустити, що через кілька місяців із команди підуть п’ять провідних гравців. І ви відповіли, що відпустите тоді, коли їх запросять у «Мілан», «Барселону» або «Аякс». Однак вони опинилися у «Динамо»…
— А київське «Динамо» потім взяло і «Барселону» обіграло (посміхається).
— Правда, що Михайленка хотів придбати «Айнтрахт»? Ніби й літак з Німеччини за ним уже прилітав?
— Щодо Михайленка розмови були, але без конкретики. До клубу жодних запитів та документів не надходило. Коновалова та Похлєбаєва кликав до московського ЦСКА Геннадій Костилєв. Максимов уже підписав контракт із московським «Динамо». Михайленко міг виїхати до московського «Локомотива» і в перспективі грати за збірну росії. Кучеревський займався цим питанням. У Беженара теж було запрошення з Москви, а ще до Туреччини його звали. За ним турки стежили ще з часів Союзу, коли він за юнацькі збірні грав.
— Обласну федерацію Дніпропетровської області тоді очолював Сергій Тігіпко, який пропонував вас довічно дискваліфікувати.
— Вони подавали документи на мою довічну дискваліфікацію, але при цьому не мали жодних аргументів. Я ж не вкрав футболістів. Вони мали контракти, які закінчилися. Нові оформлялися у Федерації футболу, яка дала добро на їхній перехід. Які до мене питання?
— Після виходу з «Дніпра», ви вперше на стадіон «Метеор» приїхали вже як наставник «Таврії». Ви мали зіграти з «Дніпром», пам’ятаєте як вас зустріли вболівальники?
— Мене завжди вболівальники у «Дніпрі» зустрічали дуже добре. Лише у перший рік, коли відбувся мій перехід у «Динамо», то Григорій Михайлович Суркіс порекомендував мені не їхати у «Дніпро». Чомусь боялися, що можуть бути якісь провокації. Це була перша гра «Дніпра» і «Динамо», після мого гучного переходу. Я був начальником команди «Динамо» і не поїхав. Але у наступні мої приїзди до «Дніпра» мене завжди дуже тепло приймали вболівальники, особливо коли «Ворскла» грала на «Дніпро-Арені» фінал з «Шахтарем». Думаю, всі чули, як вони підтримували «Ворсклу» в тому матчі.
— Можливо, вас так тепло зустрічали тому, що у «Дніпрі» після свого відходу ви жодного разу не перемогли місцеву команду?
— А я ніколи не ставив за мету обов’язково перемогти у «Дніпрі». Я вам більше скажу, коли «Дніпро» міг вилетіти з вищої ліги, але залишався, то мої команди два роки поспіль їм «допомагали».
— Віддавали «Дніпру» очки?
— Називайте це як хочете, але так уже виходило. У Маріуполі вони навіть за центр поля не могли перейти. Пенальті наші захисники заробили, і ми так пропустили м’яч (це сезон-1998/1999, «Дніпро» переміг 1:0 — авт.).
— Допомогти «Дніпру» вас особисто Іван Куліченко просив, який їздив на гру до Маріуполя?
— Іван Іванович точно не брав у цьому участі, бо він надто порядна людина, щоб цими речами займатися. Такими питаннями займалися, мабуть, інші люди. Знаю точно — «Дніпро» залишався у вищій лізі.
— Що розкажете про фінал Кубка України на «Дніпро-Арені»?
— Та я з цього приводу окреме велике інтерв’ю давав (посміхається).
Ось недавно з Полтави мені надіслали ролик, де у мене беруть інтерв’ю, і на запитання: «Як ви відзначатимете перемогу?» я відповідаю: «У мене в «Дніпрі» є двоє друзів — мер і Фіруз Ібрагімов (коли Павлов працював тренером у «Дніпрі», при футбольному клубі відкрили комерційний центр, в якому працював Ібрагімов — авт.), вони мене чекають в одному місці». Я поїхав туди і з ними разом святкував цю перемогу у Кубку. Потім ледве вранці я звідти поїхав, бо мені треба було на день народження Івана Балана повертатися до Полтави.
— За десять днів до фіналу «Шахтар» виграв Кубок УЄФА. Для них той сезон, можна сказати, був вже завершеним. Це було «Ворсклі» на руку?
— В тому фіналі нам пощастило. Я не стану цього заперечувати. Але у футболі, як відомо, без везіння не буває.
— Ви ж до цього «Шахтарю» у Дніпропетровську ніколи не програвали як гравець і тренер. Коли дізналися, що фінал відбудеться в цьому місті, відчували, що знову не програєте?
— Коли дізнався, що фінал буде в Дніпрі, в мене з’явилося передчуття, яке мене не підвело. Знаєте, в мене буває таке: закрадеться щось таке і потім завжди збувається.
— Що розкажете про «Ворсклу» тих часів, про те, як вам там працювалося?
— Полтава, насамперед, це люди. Тренерський штаб, який у мене в «Ворсклі» сформувався, був найкращим у моїй тренерській кар’єрі. Це — Іван Балан, Сергій Дірявка, Андрій Тарахтій та Анатолій Момот — місцевий хлопець, який працював до мене виконуючим обов’язки головного тренера. Потім до нас додався Дмитро Єсін. Вони зі мною у повному складі потім перейшли до Іллічівця. До того ж, у Полтаві були чудові керівники: Олег Мейданович Бабаєв і Костянтин Валентинович Жеваго. Останній їздив з нами на ігри. Він був молодий і не обтяжений якимись своїми бізнесовими справами, через які зараз не може з’явитися в Україні. Жеваго був тоді з нами, з командою.
— Одну з найбільших поразок — 0:7 на «Дніпро-Арені» — пам’ятаєте?
— Звичайно. Програли команді Хуанде Рамоса. Це була остання наша гра чемпіонату, після якої у нас всі розбіглися. Половина наших хлопців не поїхала на ту гру. Та поїздка у «Дніпро» була для нас як туристична подорож.
— Підбиваючи підсумок вашої тренерської роботи, можна помітити такий факт. Якщо брати незалежну Україну то ви, як головний тренер, починали на стадіоні «Метеор», на цьому ж стадіоні відбулася остання ваша гра.
— На «Метеор"і ми тоді виграли у донецького "Олімпіка» — 4:1. Всі домашні ігри проводили у Дніпрі. Люди тоді не ходили на стадіон. У нас не було жодних завдань, контракти у хлопців закінчувалися. Ми розуміли, що команда вже нікому не потрібна. В підсумку ми покинули Прем’єр-лігу.
— Той матч запам’ятався дебютним голом у Прем’єр-лізі 16-річного Миколи Шапаренка. Що розкажете про зовсім юного Миколу?
— Шапаренко забив той м’яч головою. У нас досвідчених футболістів уже не було. Я взяв у першу команду «Іллічівця» його і 17-ти річного Микиту Кравченка. Була перерва у чемпіонаті на матчі збірної. Коли є пауза у два тижні, я зазвичай проводив тестування. На початку десятиденного циклу і наприкінці. У цей час за певними параметрами можна було бачити різницю, хто і як за два тижні додав. Так ось у Шапаренка, коли він тільки прийшов до нас, був дуже низький показник цього тесту. Через десять днів у нього був такий зліт, що він міг на полі виконувати величезний обсяг роботи. Я бачив, що у цього юного гравця є потенціал.
— Ви працювали з величезною кількістю футболістів. Чи були серед них улюбленці, про кого хотілося сказати: з ним мені працювалося найцікавіше?
— Намагався не показувати, але улюбленці в мене були завжди — в кожній команді.
— Прізвища назвете?
— У «Дніпрі» — Дірявка та Полунін. З ними, до речі, продовжую підтримувати стосунки й досі. У «Маріуполі» — Молокуцько і Рикун, якого всі вважали п’яницею та викинули з «Дніпра». Думали, що він втрачений для футболу. У Полтаві — Закарлюка і Чеснаков, який у 20 років відіграв весь фінал. Безус, якого ми відкрили з Олегом Бабаєвим. Він у нього у Кременчуці грав. Ми його взяли до «Ворскли» і потім довели до збірної.
— Ви працювали з гравцями, які заробляли величезні гроші. Що потрібно для того, щоб знайти спільну мову з футболістами-мільйонерами?
— Я, напевно, єдиний тренер в Україні, який знав усі контракти футболістів, з якими працював. Я їх всі підписував разом з ними — домовлявся. А вже потім ставили підпис президенти клубів, після того, як я з ними поговорив. Так було в усіх командах, де я був головним тренером, а не виконував обов’язки, як у київському «Динамо». Тому проблем у цьому плані у мене ні з ким з гравців не було.
— Управляти командою без крику можна?
— Ні. Батіг і пряник повинен бути завжди. Під пряником я розумію — розмовляти з ними тихо і спокійно, а під батогом — пресувати на повну.
— Вам доводилося саджати лідера команди на лаву запасних?
— Якщо він не виконував якихось моїх вказівок, він миттєво сідав на лавку. Будь-кого запитайте, у цьому плані я ніколи нікому спуску не давав.
— Зазвичай за що ви штрафували гравців?
— П’янка, казино, п’яний за кермом поїхав до міста.
— За ваші тренерські роки — найбільший штраф за порушення режиму футболістом?
— 25 тисяч доларів, прізвище гравця називати не буду.
— Ваше найскладніше рішення за час роботи тренером?
— Напевно, це коли я відмовився балотуватися на посаду головного тренера київського «Динамо». Після того, як ми стали чемпіонами, я міг висуватися і, швидше за все, став би головним тренером, але сказав, що я до цього ще не готовий.
Не знаю до кінця, правий я був тоді чи ні. Але, знаючи, що десь ще продовжує працювати Валерій Васильович Лобановський, який у перспективі може повернутися, я сказав Григорію Суркісу, що на цю посаду претендувати не буду. Так воно потім і сталося. Лобановський повернувся і очолив «Динамо».
З Григорієм Михайловичем та Ігорем Михайловичем Суркісами у мене досі теплі стосунки. А з Валерієм Васильовичем ми до останніх днів його життя завжди дуже щільно спілкувалися. Навіть на збори до Ялти разом із командами їздили.
— Якби у вас в руках зараз опинилася енциклопедія українського футболу, в якій було ваше прізвище, що б ви хотіли про себе прочитати?
— Віддав футболу всього себе. Але й футбол мені дав дуже багато — близьких друзів, рідних, матеріальні блага. Ось майже десять років минуло, як я не працюю, при цьому не відчуваю жодних труднощів у житті. Це все мені дав футбол. А чим горджуся?
Для мене головна команда — це збірна України. Женя Гресь, мій багаторічний помічник і статистик, підрахував, що 19 гравців із клубів, які я очолював, при мені дебютували в національній збірній. На момент, коли я закінчував кар’єру, це був абсолютний рекорд — більше за Луческу, Лобановського та всіх інших. Зараз, здається, це досягнення теж не перевершене.
— Але ж ви повністю не відійшли від футболу. Зараз вас можна побачити на всіх домашніх іграх команди «Лівий Берег».
— Я — почесний президент цього клубу. Микола Миколайович Лавренко — президент. За підсумками цього сезону він вручив мені бронзову медаль, завойовану командою в Першій лізі. Такого рівня медаль у мене перша, адже я працював лише у Прем’єр-лізі (усміхається).
Після закінчення сезону у нас був банкет. Ми дуже добре провели час, подякували хлопцям за те, що вони зробили велику справу — посіли призове місце. На жаль до Прем’єр-ліги не потрапили. Але у них все попереду.
— Яка мета у команди «Лівий Берег»?
— Побудувавши таку інфраструктуру, створивши умови — це ж не просто так? Думаю, суто спортивним шляхом потрібно ще трохи почекати, щоб команда вийшла у Прем’єр-лігу. Якщо б увімкнули якісь важелі, напевно, ми вже були б там. Але президент нашого клубу грає чесно. Він намагається донести футболістам команди, щоб і вони ставилися до справи чесно. За це футбол їм обов’язково колись віддячить. Ми сподіваємося на це.
— Де ви бачите «Лівий Берег» через два-три роки?
— Точно у Прем’єр-лізі.
Олександр Петров
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 29
Загрузка комментариев
