Колишній футболіст донецького «Шахтаря» Олександр Сопко розповів детально про молодіжний чемпіонат світу, який проходив у 1977 році.
Олександр Сопко
— У 1977 році ФІФА організувала перший в історії молодіжний чемпіонат світу, і ви там грали. Розкажіть про цей турнір у Тунісі?
— Оскільки це був перший подібний турнір, ми з цікавістю вирушили до Тунісу. Перед цим взяли участь у турнірі у Франції, в Ніцці. Виступали добре: дійшли до фіналу, випередивши у груповому турнірі збірні Італії, Німеччини та Франції. У вирішальному матчі потрапили на бразильців і поступилися їм 0:5.
Слід зазначити, що на той турнір ми вирушили неповним складом і без головного тренера. А іграми керував представник делегації, який не мав глибокого розуміння футболу. Установки перед матчами він проводив буквально за 30 секунд. Ніяких тренувань у нас не було — ми перебували у вільному режимі. Нам по 19 років, Ніцца... Який там режим? Лягати спати о 23.00, коли життя там тільки починається?
В останньому матчі проти бразильців ми вже втратили організацію. Кожен грав, як міг. Володимир Безсонов поставив собі мету прокинути м’яч між ногами бразильців. Вони навіть почали полювати за ним, хотіли його вбити. Він п’ять разів таким чином перевіряв їх, на що вони забили нам п’ять м’ячів. І коли ми вже їхали до Тунісу, то боялися знову зіткнутися з Бразилією, відчували страх перед ними.
— Скільки було представників України в тій збірній?
— З 18-ти гравців 9 представляли Україну. На той чемпіонат світу можна було взяти ще кількох футболістів з України, але тоді це була б не збірна СРСР, а збірна УРСР. Тому в Москві деяких українців відчепили від збірної.
А сам чемпіонат і його організація були доволі примітивними. Ми жили у студентському гуртожитку. Посередині кімнати два ліжка — і все. Навіть шафи не було. Туалет і душ — спільні. Годували непогано, принаймні, голодними ми не ходили. Жив я в кімнаті з Ігорем Бичковим з Йошкар-Оли. Сергій Балтача — з Юрою Сивухою, Володимир Безсонов — з Вагізом Хідіатуліним, вони дружили давно.
— Пили Кока-колу і Фанту, про яку в СРСР тоді тільки чули?
— На кожну команду стояли два великі холодильники. Туди постійно завантажували Кока-Колу, Фанту, і звичайну воду. У перші два дні ми накинулися на Кока-Колу. Її п’єш, начебто втамував спрагу, але за п’ять хвилин знову хочеться пити. Днів через три-п’ять перейшли на Фанту. Вона кислувата, п’ється добре. А коли почався другий тиждень нашого перебування в Тунісі, захотілося простої води. Організм відчув, що йому вже потрібна вода. Колу і Фанту пили вже не з такою жадібністю, як у перші дні.
— Перші чотири гри ви були в запасі, а у фіналі відіграли від дзвінка до дзвінка. Чому так?
— У першому матчі з Іраком я вийшов на заміну і грав на позиції опорного півзахисника. А у фіналі мені довелося грати в нападі. Справа в тому, що до вирішальної гри ми підійшли без форвардів. Григорія Батича схватив апендицит, і його прооперували. Валерій Петраков через дві жовті картки пропускав фінал А Роберта Халайджана відправили з турніру вже після першої гри. Був якійсь скандал, він посварився з тренерами, і його наступним рейсом відправили додому.
Залишився тільки один нападник — Сергій Кисельников, але у головного тренера збірної Сергія Мосягіна до було до нього довіри. Тож він викликав мене і спитав, чи грав я коли-небудь у нападі. А я починав свою кар’єру в Кривому Розі, граючи за юнаків саме в нападі. Тому сказав йому, що маю навички. Мені поставили задачу розвантажити Безсонова, щоб він більше працював з м’ячем, а я виконував чорнову роботу — відводив захисників, відкриваючи тим самим зони. Так я і грав.
— Розкажіть про фінал проти Мексики?
— Перший тайм був нервовим, із взаємними помилками в атаці. Другий видався яскравим і завершився з рахунком 2:2. Обидва м’ячі в нашій команді забив Безсонов: перший — скориставшись недбалістю захисників, а другий — ударом зі штрафного, повз стінку у лівий нижній кут. Мексиканці двічі зрівнювали рахунок.
Перший із м’ячів у наші ворота вийшов дивним. Наш воротар Сашко Новиков замість того, щоб ввести м’яч у гру, почав тягнути час. Погрався ним, потім поклав на газон і вирішив вибити ногою, а не з рук. Арбітр, відомий француз Мішель Вотро (він судив фінал Євро-88 Нідерланди — СССР — 2:0, — прим. О. П.), зафіксував затримку часу й призначив вільний удар майже з 11 метрів. Мексиканці розіграли м’яч, забили.
Коли через роки я переглядав той фінал, то помітив цікавий факт. У Тунісі ми провели п’ять ігор, граючи через два дні на третій. Тренери майже не робили замін, і ми грали одним складом. Спека була майже +40С у тіні, але у фіналі ми носилися по полю так, ніби щойно пройшли збори й набрали чудові фізичні кондиції. Ніхто з нас не тягнув час, нікого не хапали судоми, ніхто не влаштовували перерву на водопій. Ми були настільки добре підготовлені фізично, що витримали такий ритм і інтенсивність.
— А що скажете про командну гру?
— У ті роки ми грали простіше, бігали більше. На полі — постійні дуелі, бігаєш туди-сюди за своїм гравцем, а він — за тобою. Ти мав відкриватися тільки вперед, робити довгі ривки, при цьому м’яч міг отримувати не завжди. Сьогодні команди тактично краще підготовлені, грають більш організовано, колективно, компактно.
Але відсоток швидкісної роботи у нас був значно вищим, ніж зараз. Думаю, якби нинішньому поколінню запропонували ті навантаження, які були у нас, багато хто б не витримав. А якщо б вони пройшли ті тримісячні збори, які проходили ми, напевно, багато хто після цього вибрав би іншу професію.
— У серії пенальті у фіналі з Мексикою розігралася ціла драма.
— Так, одинадцятиметрові били всі польові гравці. Ми забили 9 з 10, а мексиканці — 8 з 10. Два удари відбив наш воротар Юрій Сивуха, якого тренери спеціально поставили у ворота перед початком цієї серії.
— Ви пішли виконувати свій удар одразу після основної серії. Вже знали, куди битимете?
— Ми готувалися до цієї серії. Після кожного тренування всі протягом двадцяти хвилин били пенальті. Пам’ятаю, Мосягін сказав нам: «Не вигадуйте нічого зайвого. Просто відпрацьовуйте удар, навіть якщо воротар знає, куди ви битимете». Тож ми шліфували свої удари, і кожен із нас розумів, як битиме, якщо настане такий момент.
Ми, втомлені, сиділи на траві в центральному колі. Хвилювалися, звісно, переживали за кожен удар. Але тремтіння в колінах не було. Більше непокоїлися через ставлення судді до нашого воротаря Юрія Сивухи. Він відбив три з п’яти ударів, але арбітр щоразу призначав перебивання. До того ж, суддя показав йому жовту картку, збивши з ритму. Юрій боявся, що його вилучать. Я відразу вирішив: якщо серія пенальті продовжиться, піду бити першим після п’яти ударів. Коли настала моя черга, я не мав права на помилку — все вирішував один удар, а мексиканець свій реалізував. Я пробив упевнено, напівсили, підкрутивши м’яч щокою у правий від себе кут, трохи нижче дев’ятки.
— Безсонов отримав приз найкращого гравця чемпіонату. Справді продемонстрував найкращу гру на тому турнірі?
— Забити в фіналі два м’ячі — це вже додатковий бонус. По грі Безсонов і тоді виділявся серед усіх нас. Талант і клас гравця проявляються у складні моменти. Саме в таких ситуаціях Володимир демонстрував, що він лідер. Коли нам було важко в грі, він міг заспокоїти її: перехопивши м’яч, обіграти кількох суперників, точно віддати передачу і тим погасити атакувальний запал суперника.
— Вас нагороджував президент ФІФА Жоау Авеланж.
— Після завершення гри ми піднялися до центральної ложі, й Авеланж вручив нашому капітану Андрію Балю срібний кубок, а Безсонову — приз найкращого гравця турніру. Кожен із нас отримав коробочку, у якій була невеликого розміру медаль. Виготовила їх відома італійська фірма. Медалі були з якогось сплаву, покритого золотом.
— Яким був грошовий еквівалент тієї перемоги?
— Після фіналу ми ще дві доби залишалися в Тунісі, очікуючи рейс до Москви. Наступного дня нас запросили до посольства, де привітали. Там був концерт, а потім банкет. Вино, шампанське… Пам’ятаю, ми вже чемпіони: відпочиваємо на пляжі, купаємося в Середземному морі, веселимося — все чудово. А наші керівники тим часом бігають по банках, щоб отримати готівку для виплати преміальних. Ця процедура була непростою. Ми весь час виглядали, коли ж вони нарешті приїдуть, покличуть нас і вручать бажані конверти.
— Дочекалися грошей?
— Дочекалися. Преміальні склали 300 інвалютних рублів, що у доларах становило близько 400. Коли їх нам роздали, Мосягін сказав: «У вас є день, щоб Карфаген був зруйнований». Цей жарт не всі зрозуміли (після руйнування Карфагена у 146 році до нашої ери римляни побудували нове місто Туніс, — прим. О. П.).
На ці гроші ми мали все скупити в місті. Побігли по магазинах, набрали усякого добра: щось для себе, якісь подарунки для близьких. Пам’ятаю, що ми купили однакові джинсові костюми: піджаки та джинси. І коли прилетіли в Домодедово, нас фотографували, і на фото кілька хлопців стоять у цих однакових костюмах.
— Під час поїздки до Тунісу вам шили одну форму?
— У нас не було єдиної форми. Ми їхали туди, як збірна якогось колгоспу. Хто у чому! До Тунісу летіли з пересадкою. Спочатку в Угорщину, а звідти пересіли в інший літак, в якому була й збірна Угорщини. Коли прилетіли і виходили з літака, угорці виглядали ефектно: усі в костюмах, з краватками, а ми, як якийсь зброд. Пам’ятаю, що нам видали шерстяні костюми з написами СРСР, що було дуже актуально в липні в Тунісі. Напевно, для того, щоб ми там не замерзли. І футболки однієї не вистачало, тому Сергію Жаркову з Одеси видали не таку, як у всіх, а іншого дизайну. Отак була екіпірована молодіжна збірна СРСР на чемпіонаті світу 1977 року.
Олександр Петров
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Кращий коментар