Колишній футболіст донецького «Шахтаря» Олександр Сопко поділився думками про наставника ЛНЗ Віталія Пономарьова.
Олександр Сопко (фото: shakhtar.com)— Ми бачимо результати ЛНЗ із Пономарьовим зараз, вже цього сезону, коли вперше в історії в одному колі чемпіонату країни обіграно і «Шахтар», і «Динамо», до цього була також перемога над «Поліссям». Ми бачили у минулому чемпіонаті та результати «Руху» під керівництвом Віталія Юрійовича, його команда фактично до останнього претендувала на єврокубкову зону. На вашу думку, є тут якийсь збіг, вдалий збіг обставин, чи це вже якась закономірність? І за рахунок чого став можливим цей успіх команд Віталія Пономарьова?
— Я думаю, такий успіх невипадковий, він говорить про те, що в нашому футболі з’явився досить кваліфікований, якісний тренер. Я дуже радий, що він має класичну кар’єру тренера. Починаючи з нижніх кар’єрних сходів, він вийшов у великий, дорослий, професійний футбол. І зробив усе це своєю роботою, своєю любов’ю до футболу, своїм творчим підходом до цієї професії, постійною самоосвітою та розвитком.
Я вперше познайомився з ним років 8 тому, коли він тільки-но закінчив кар’єру арбітра, і змушений був за станом здоров’я залишити цю професію. Усі ми розуміємо, що колишні судді хочуть залишитися в цій суддівській темі, намагатися піти в інспектори, делегати, очолювати якісь суддівські організації, адже арбітри можуть забезпечити собі нормальне життя і після активної суддівської кар’єри. Але Пономарьов пішов іншим шляхом. Він не став працювати в цьому напрямку, а навпаки — почав із самого низу, з дитячого футболу.
І ось наше перше знайомство сталося 8 років тому. Команда Ю-16, яку очолював, приїхала до Києва на фінал зимового кубка ДЮФЛ. Тоді він привіз 16-річних хлопців і у фіналі вони гідно грали з динамівцями Києва. Незважаючи на програш, показали дуже добрий, гарний футбол. Ми тоді для ДЮФЛ брали інтерв’ю у нього. І чим він мене тоді вразив, трохи навіть здивував — надзвичайна скромність та виваженість, яка не завжди притаманна дитячим тренерам. Вони, як правило, емоційніші, швидкі на оцінки, шукають швидко винних. І так поступово, крок за кроком, Пономарьов перейшов із дитячого футболу до юнацького.
Він ріс разом із командами, зі статусом. Команди все серйозніші йому довірялися. І в результаті він пройшов через всі ці щаблі і дуже плавно, органічно влився у дорослий футбол. Тому що у дорослому футболі у нього були практично ті ж хлопці, з якими він пройшов свій тренерський шлях.
Здавалося б, просто працювати зі своїми вихованцями. Знаєш їхні переваги та недоліки, але це на перший погляд. Тому що вимоги у дорослому футболі набагато вищі, набагато вищі і відповідальність, тиск керівництва та вболівальників. Тому просто використовувати свої стосунки з дітьми, які були твоїми вихованцями, цього мало.
У цій ситуації, працюючи тренером «Руху» дорослого, він зробив крок потужно вперед у плані своєї тренерської майстерності. Тобто той футбол, який показував «Рух» при ньому, він не був дитячо-юнацьким, він не був молодіжним — він був дорослим, серйозним, відповідав найсучаснішим вимогам.
І ось коли у «Руха» почалися проблеми у своєму розвитку, я вже тоді говорив, що такий тренер як Пономарьов, не затримається і обов’язково матиме пропозицію від інших, більш стійких у фінансовому плані, амбітніших клубів, які ставлять вищі завдання. Так і вийшло — його запросили до ЛНЗ.
І я дуже задоволений, адже ця скромність, виваженість, розважливість, спокій — він залишився ще з того часу, коли я вперше з ним познайомився. Навіть зараз, працюючи з дорослими, де можливий набагато високий рівень емоцій та критики, він залишається таким, яким був — спокійним, виваженим, впевненим у собі, не кидається словами, не шукає якихось виправдань на боці.
У своїх інтерв’ю завжди конкретний, правильний, не переоцінює успіхи і водночас не панікує, коли команда програє. Видно, що за ці роки, коли він почав працювати тренером, це справді тренер, який відбувся.
— Його можна порівняти з якимись іншими відомими тренерами, чи проглядається чийсь почерк?
— Це невдячне завдання порівнювати когось із кимось. Кожен тренер індивідуальний, у цьому його сила. Наслідувати когось, спиратися на чиюсь філософію і бути таким самим один в один, як інший тренер — це неправильно і не вийде.
Різні здібності, різні футболісти, різні чемпіонати. Це порівняння, на мою думку, буде некоректним. Я б так сказав — він відповідає сучасним вимогам до тренера. Можливо, в ньому є щось від Дієго Сімеоне (головний тренер «Атлетіко» Мадрид — ред.). Хоча це порівняння може самому Пономарьову і не сподобається. Але те, що він ставить на базові речі сучасного футболу, видно одразу. Він і сам часто заявляє про це. Хороша функціональна готовність футболістів, уміння та дисципліна на футбольному полі стосуються всіх — іноземців, досвідчених гравців, молодих гравців. Усі повинні виконувати встановлення.
Він поставив у гру те, що зараз відзначають як тенденція у футболі — повернення до гри один на один. Ставлення до єдиноборства стає на чільне місце. Це ми можемо бачити і у великих команд, великих чемпіонатів. Немає вже у сучасному футболі клубів, які хочуть досягти великих успіхів і при цьому грають у півсили при відборі, грають лише зоною, дають прийняти м’яч, підняти голову.
Наразі футбол не дозволяє такої розкоші. Усі повинні грати один в один. Перебудовуватись, допомагати один одному, підстрахувати. Але у єдиноборствах не програти. У цьому Пономарьов схожий на Сімеоне.
Далі йде розвиток, який йому теж треба занести до заслуги. У нього вже тактично навчені хлопці, які вміють і колективний відбір влаштовувати, і високий командний пресинг на чужій половині поля вмикати.
Це вже вважається топовими тактичними схемами. І можливостями команди. Це показник сучасної гри. І те, що Пономарьов грає по-сучасному, мене тішить та обнадіює. Він досить добре варіює тактичним розташуванням.
Ми навіть з останньої гри з «Динамо» бачили, що грав у 5 захисників. Але це була оборона. Команда швидко перебудовувалась у 4 захисники та у 2 захисники, якщо треба було високо пресингувати. ЛНЗ Пономарьова дотримується головного принципу — компактність і стежити один за одним, підстрахувати один одного, якщо раптом програє єдиноборство. Футболісти швидко перебудовуються.
— Так, навіть після матчу деякі гравці «Динамо» помітили, що команда виявилася не готовою до тієї інтенсивності, яку запропонував ЛНЗ. Щоб по 60 метрів довелося бігати туди-назад.
— Так, так. Вони не просто побудували автобус, а реально створили дуже ефективну оборону. Яка була як пружина. Що сильніше вона стискалася, то швидше вистрілювала. І вистрілювала дуже потужно. Забитий гол і створені моменти ЛНЗ говорять про хорошу тактичну навченість — ми можемо і на своїй третій захищатися, але не проґавимо можливості побігти в контратаку двома, трьома, а то й п’ятьма футболістами. Сміливість, як то кажуть, за них. Те, як забивався гол, і як у потрібній точці опинився Пастух, говорить про хорошу, дуже якісну тренерську роботу.
Причому по гравцях я б не сказав, що вони накупили зірок або перетягнули з інших команд. Припустимо, Муравський грав, пройшов школу «Шахтаря». Проте зірок не хапав. І ніхто не думав, що так додасть.
Той-таки Драмбаєв. Або інші. Можна всіх перелічувати. Але те, як гравці додали цього сезону, як вони розкрилися, виросли — у цьому заслуга насамперед тренера.
— Проте разом із Пономарьовим з «Руху» до ЛНЗ перейшли одразу п’ять футболістів — Євген Пастух, Роман Дідик, Артур Рябов, Дмитро Ледвій, Олег Горін. Чи відіграло це роль для команди на нинішньому етапі?
— Я гадаю, що зіграло. Він знав їхній потенціал, а вони повністю довірилися тренеру. Напевно, чимось він їх захопив — ідеями, своїм ставленням, побудованим тренувальним процесом. Що за ним потягнулися футболісти, до того ж з юнацького віку. Це говорить про його авторитет та повагу серед гравців. Думаю, що ці гравці при ньому розкриються та посилять ЛНЗ.
— Команда зараз грає в енергозатратний футбол, із постійним пресингом. Чи немає побоювання, що ЛНЗ може видихнутися у вирішальний момент?
Те, що будуть програні матчі, кризи, це властиво команді у процесі зростання. Команді, яка тільки-но починає свій шлях у великому футболі. У нашому українському. Вона ще не вийшла близько до якогось піку. Їй треба ще заматеріти, набратися досвіду, щоб дистанцію проходити більш рівно. Пономарьов сам про це говорить.
Необхідно стабілізувати гру. Виграли у трьох лідерів нашого чемпіонату. Але програли тим самим «Карпатам», «Олександрії». Причому із розгромним рахунком. Ці хитання властиві командам, що будуються. Але сама гра… Треба оцінювати команду з гри з лідерами. Послабше суперника завжди можна програти, він грає на контратаках, вибудовує автобус, ловить на помилках. А тобі доводиться грати першим номером. Це набагато складніше. Вразливою стає команда.
Щодо гри проти сильних суперників, то Пономарьов навчився вибудовувати гру. І вона дає вона результат.
Дуже важлива психологія. Гравці повинні розуміти, що нічого трагічного не буде, якщо вони програватимуть. Трагічним буде те, якщо вони зупиняться у своєму розвитку, якщо розчаруються у своїй грі, у своїх ідеях, філософії після програшу аутсайдеру.
У плані психології має бути впевненість. Віра у себе, у тренера, в ідеї. Вони швидше та активніше розвиватимуться.
Ну і енерговитратний футбол так чи інакше, але призводитиме до міні-криз. Увесь час вигравати у такому темпі неможливо.
Ще одна проблема — футболісти, які перебувають у команді, не обласкані увагою преси, високими контрактами, своїм багатим минулим. Вони цього поки що не досягли, не завмерли ще як футболісти. Тому щодо психології їх треба акуратно підготувати до лідерства. І підігрівати амбіції одночасно.
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 29
Загрузка комментариев
