Півзахисник київського «Динамо» Анхель Торрес, який нині на правах оренди виступає за турецький «Еюпспор», відповів на запитання телеграм-каналу «Динамівець».
Анхель Торрес. Фото — O. Попов— Анхеле, перед підписанням контракту з “Динамо” у травні 2025 року чутки про твій можливий перехід з’явилися приблизно за рік до цього. Ми бачили новини про тебе. Як проходив цей процес? Коли тобі вперше сказали, що “Динамо” хоче тебе підписати, і як у підсумку відбувся трансфер після такого довгого очікування?
— «Динамо» (Київ) — безперечно один із найважливіших клубів у східноєвропейському футболі. Ця назва, відома всім не лише завдяки своїй історії, але й великим чемпіонам, які носили цю футболку, — від Шевченка до каладзе, а також завдяки європейським досягненням, що стали цілою епохою. Саме тому престиж «Динамо» очевидний.
Але для мене вирішальним став передусім людський фактор. «Динамо» було єдиним клубом, який протягом усього складного процесу, через який мені довелося пройти — несправедливої процедури, яку я зрештою виграв і яка виникла через наклепи проти мене — залишалося поруч. Вони вже знали мене, навіть якщо лише через телефонні розмови, і з першого моменту повірили в мою невинуватість і добрі наміри.
Тому, коли всі ці звинувачення залишилися позаду, мені було легко сісти в літак: спочатку обійняти свого сина після року розлуки, а потім одразу полетіти до Києва, щоб підписати контракт. Близькість президента, клубу та людей, які були посередниками між моїм агентом і клубом, стала вирішальною — я відчув себе частиною родини з першого дня.
— Окрім “Динамо”, ми знаємо, що тобою цікавилися інші європейські клуби. Ти усвідомлював цей інтерес? Якщо можна розповісти — які клуби ти відхилив на користь “Динамо”, і чому зрештою вирішив приїхати саме сюди?
— Очевидно, і це всі знають, що ще під час виступів на Мальті я мав до дванадцяти пропозицій. Більшість надходили з-за кордону, особливо з Азії — Кореї, Японії, Китаю та навіть із Саудівської ліги. Це були серйозні пропозиції, але на тому етапі кар’єри вони здавалися мені менш привабливими.
Потім я переїхав до Австралії, де провів чудовий сезон і зміг показати свій справжній рівень. Шкода, що я не зміг зіграти останні чотири матчі через ті самі обставини. У той період мною активно цікавилися клуби — від Другої Бундесліги до Швейцарії, Іспанії та Португалії. Щоранку агент повідомляв про нові пропозиції.
Але в певний момент я задумався про свій вік і, головне, про амбіції. Моєю мрією завжди було грати в Європі, у великому клубі з історією. Саме тому серед усіх варіантів ім’я «Динамо» Київ завжди залишалося особливим.
— Чи радився ти з іншими гравцями або друзями щодо переходу до “Динамо”? Чи хтось особливо рекомендував цей клуб?
— Я завжди знав про «Динамо» Київ, особливо завдяки матчам і відео, які дивився протягом років. Я не дуже уважно стежив за чемпіонатом України, але в єврокубках бачив сильний «Шахтар» і конкурентне «Динамо».
Не хочу бути лицеміром: однією з моїх мрій було приїхати до Києва, закріпитися тут, а потім перейти до топ-ліги як великий гравець. Цим шляхом уже проходили багато футболістів. Мій агент показував мені, скільки гравців із України виходили на найвищий рівень, і пояснював, що цей футбол здатен перетворювати «звичайних» гравців на міжнародних зірок.
— Чи знав ти “Динамо” раніше? Якою була твоя реакція, коли вперше почув про труднощі з адаптацією? Хто найбільше допоміг на початку?
— Звичайно, я знав «Динамо» Київ і пам’ятав його виступи в Європі. Адаптація ніколи не буває легкою, особливо після року без ігрової практики. Мені потрібно було відновитися фізично й психологічно.
Перші місяці були дуже інтенсивними та водночас чудовими. Клуб надав мені все необхідне для повернення. Партнери по команді дуже допомогли — від капітана до всіх хлопців, зокрема Герреро.
Президент і керівництво завжди підтримували мене. Особливу допомогу надав Голо, який говорив моєю мовою і пояснював усе важливе для адаптації.
— У “Динамо” більшість гравців — українці, і мовний бар’єр може бути складним. Як ти це пережив? Чи було важко спілкуватися?
— Спочатку було складно, навіть попри допомогу. Після року в Австралії я добре говорив англійською, але все одно виникали труднощі, особливо у спілкуванні з тренером і штабом. Це ускладнило мою початкову інтеграцію.
У тренерському штабі був тренер воротарів, який говорив іспанською, але він працював окремо, і часто мені доводилося самостійно “зводити” те, що він пояснював, із тим, що мені казав перекладач. Це було нелегко, і все це ускладнило мою початкову інтеграцію в команді.
— З боку здавалося, що все йде добре, але раптом ти перестав отримувати ігровий час. Чому так сталося?
— Коли я отримував шанс, думаю, що грав добре, враховуючи рік без футболу та відновлення після двох м’язових травм, через які пропустив матчі кваліфікацій єврокубків.
До цього додалася ще й втрата батька в той самий період — подія, яка дуже глибоко мене зачепила. Уся ця сукупність складних обставин неминуче вплинула на мій психологічний стан і змусила мене по-іншому подивитися на багато речей.
— Чи вплинула зміна тренера на твоє рішення? Чи спілкувався ти з Ігорем Костюком?
— З першого дня мого приїзду новий тренер, який раніше працював із командою U-19, одразу продемонстрував до мене велику довіру. Він навіть частіше підходив поговорити зі мною, ніж з іншими гравцями. Можливо, це була певна емпатія: я був молодшим, а він мав досвід роботи з юнаками й розумів, що мені потрібно більше спілкування. Він завжди був відкритим, усміхненим і доступним, тому мені дуже шкода, що ми так і не змогли по-справжньому попрацювати разом.
Коли він очолив першу команду, рішення про мій відхід уже було фактично прийняте — зокрема через обставини, пов’язані з війною та внутрішні труднощі. Я частково втратив мотивацію постійно щось доводити, а загострення ситуацій в країні та в особистому житті підштовхнуло мене попросити про оренду, щоб мати можливість показати свій справжній рівень і нікого не розчарувати. У той момент, з огляду на всі обставини, я не відчував, що здатен віддати цій команді та цьому місту все, що міг би в іншому контексті.
Добре пам’ятаю слова президента під час підписання контракту в його кабінеті: він сказав, що я маю проявити велику рішучість, зважаючи на те, що ми представляємо в той історичний момент — для людей Києва та всієї України.
З новим тренером я не мав змоги попрацювати навіть тиждень, і про це щиро шкодую. Проте зберігаю дуже позитивні спогади про наші взаємини з самого початку. Я завжди ставився до нього з великою повагою: ходив на матчі U-19, бачив, як команда виграла чемпіонство, познайомився з молодими гравцями. На початку я навіть ділив кімнату з одним із футболістів U-19. Мене справді захоплювали ентузіазм і пристрасть цього тренера.
— Тепер ти перейшов в оренду до “Еюпспора”. Які твої цілі? Хотів би повернутися до “Динамо”?
— Життя навчило мене, що лише Бог знає майбутнє. Повернутися до «Динамо», виграти чемпіонат і грати в Європі завжди було моєю метою. Я знаю, що залишив щось незавершене, але прошу вболівальників не судити лише за зовнішніми обставинами.
У Києві я одразу відчув себе добре — місто, люди й атмосфера дали мені мотивацію. Я вдячний клубу за підтримку і пишаюся тим, що був його гравцем.
Особлива подяка президенту, який дозволив мені піти в безкоштовну оренду і дав шанс перезапустити кар’єру. Зараз я щасливий: гравець повинен бути на полі, а не сидіти на лаві.Тепер я можу бачити свого сина після більш ніж року розлуки і нормально керувати своїм життям. Я впевнений, що одного дня ми знову зустрінемося за інших обставин.
Послання для вболівальників
Анхель попросив підкреслити, що незалежно від того, як усе склалося в Києві, він щиро вдячний клубу, партнерам по команді, президенту та всьому керівництву. Ситуація була серйознішою за нього, і він не уявляв, наскільки важко переживати те, що зараз переживає ваша країна. Коли війна закінчиться, якщо Бог дасть, він хотів би повернутися і разом із вами перемагати.
Антон Матус
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Загрузка комментариев
