Український тренер Остап Маркевич розповів про своє сьогодення, роботу в чемпіонаті Іспанії та плани на майбутнє.
Остап Маркевич (фото: fckarpaty.org.ua)— Остапе Мироновичу, як починається ваш день?
— Мій день починається з молитви — подяки нашому Отцю Небесному, який створив всесвіт для нас, щоб ми творили і були щасливі в ньому. Холодний душ чотири-п’ять хвилин, після цієї процедури готую сніданок для сина і відправляю його в школу. Виділяю час силовому тренуванню на турніках. Якщо говорити образно — організм включився, можна починати когнітивну роботу, тобто читання книг, перегляд документальних фільмів.
Після цього — кардіотренування, 12-14 км ходьби, переважно в горах, так як живу біля їх підніжжя. Пізніше так само займаюся із сином індивідуальними тренуваннями. Якщо в нього тренування в загальній групі, то треба його відвозити, так як живемо трошки далі від Валенсії. Ввечері — перегляд футбольних, хокейних, баскетбольних матчів. Медитації теж є моїм щоденним заняттям. Як писав Кобі Браянт у своїй книжці Mamba Mentality: «Кожен день потрібно робити дії, які дозволяють рухатися вперед».
— А які книжки читаєте?
— На даний час мені цікаві психологія, езотерика, історія, звичайно, спортивний напрямок, біографії і мемуари відомих тренерів, спортсменів. мене був доволі довготривалий етап, коли я вивчав українську літературу. Трійка улюблених українських творів: № 1 — «Чорна рада» Пантелеймона Куліша, № 2 — «Тигролови» Івана Багряного, № 3 — «Захар Беркут» Івана Франка.
Люблю читати історичну документальну хроніку, наприклад про самураїв, про спартанців. А особливо люблю читати про козаків, козаків-характерників. Рекомендую львівського автора Тараса Каляндрука і його трилогію: «Таємниці бойових мистецтв України», «Загадки козацьких характерників», «Козаки. Слов’яни проти орди».
Від прочитаного з’являється краще розуміння, що таке Україна, джерело, звідки витікає наша ідентичність, якими були наші предки, у що вони вірили, які цінності сповідували, який рівень моралі існував, який соціальний устрій панував.
Також рекомендую Mamba Mentality Кобі Браянта. Це більш тезова книжка про професіоналізм і працездатність, де все коротко і доступно викладено, що дуже налаштовує ментальність на більш професійний підхід до своєї справи. Той, хто хоче досягти чогось вагомого, — ця книжка для таких людей. Для молодих спортсменів, хлопців і дівчат. Але все ж таки книга № 1 для мене — це Біблія. Детально вивчаю, читаю і перечитую.
— А в професійному плані зараз зайняті чимось?
— Далі планую працювати у футболі. Щасливий, що час, який з’явився у моєму розпорядженні, можу присвятити своєму синові. Цікаво спостерігати, як він зростає. Проведений час із ним — це і є моя професія. Всі обставини і події в житті сприймаю з вдячністю і розглядаю як уроки та завдання, які потрібно пройти людині, щоб вдосконалюватися і рости у всіх сенсах. Саме такий світогляд намагаюсь прищепити синові. У планах — продовжувати працювати у футболі.
— А син ваш у якій футбольній школі зараз займається?
— Досить відома місцева школа «ЦД Серранос». Вона знаходиться в центрі Валенсії, в парку Турія. В Валенсії їх дуже багато, просто сотні. До речі, я би дуже хотів, щоб колись і в нас в Україні так само було багато спортивних споруд, майданчиків, для всіх видів спорту. Тут загальний рівень дуже високий. Є школи, академії. Наприклад, якщо говорити про першу трійку, то це «Валенсія», «Вільярреал», «Леванте», а за ними йде ще трійка дуже сильних академій, із серйозним ставленням, дуже професійною підходом, технічною базою, високим рівнем тренерського складу.
— А якісь відомі випускники з цієї школи, можливо, знаєте?
— Я ще не дуже добре вивчав її історію. Можу згадати, приклад, Карлоса Ромеро. Є така академія — «Торре Леванте». Ми грали з ними гру чемпіонат U-19, Карлос грав лівого захисника і «потрапив нам на око» через місяць був вже в «Вільярреалі». На даний момент він грає за «Еспаньйол». І таких історій безліч, той же Родрі, Пау Торрес, Баєна всі вони починали свій шлях в цих невеликих школах в різних куточках Іспанії. Це безкінечний процес, у якому потужніші школи постійно аналізують і проводять відбір. Тут велика конкуренція, дуже багато талантів. Зараз в Іспанію емігрує велика кількість людей з багатьох країн світу. Українці, у тому числі.
Буквально в нашій академії у кожній команді є українці. У мого сина в команді — троє. І так у кожній академії. Поляки, скандинави — це велика конкуренція. І коли ці потужні академії відбирають, то, повірте мені, є з кого вибирати. На будь-якому етапі дитина може потрапити у в академію за рівнем вищу за попередню. Зараз ще «Ельче» з’явився, «Кастельйон» також набирає обертів. Це великий шанс для дітей.
Тут усе залежить від ставлення і бажання дітей. Талантів багато, але талант — це не все. Вирішують інші чинники. Найважливіше — це характер і бажання досягти щось важливе.
— А які цілі ви перед собою ставите на найближчі три-п’ять років?
— Кожен день проживати з наповненням і сенсом, бо життя — це дар від Бога, не хочу марнувати його. А що стосується моєї професії, то планую далі займатися своєю улюбленою справою. Вважаю, що найважливіший елемент у ній — це виховання молодих людей. Щоб вони ставали кращими як у професійному, так і в особистісному чоловічому сенсі. Це основне завдання тренера.
Як говорив Захар Беркут: «Життя лиш тоді має вартість, коли чоловік може допомагати іншим». Разом із тим завдання створити боєздатну і ментально міцну команду так само є великим футбольним смислом.
— Розглядаєте роботу в Україні в першу чергу, чи в Іспанії та інших країнах? Які у вас пріоритети?
— Пріоритет — виконувати своє життєве призначення: тренер-наставник. Україна чи Європа — думаю, для будь-якого тренера це не має значення. Головне завдання — працювати і приносити користь, давати можливість молоді пізнати себе, розкривати свої таланти, щоб вони через процес навчання змінювали свою свідомість і прагнули до досконалості.
— Ви занурені зараз у події українського футболу? Як вам рівень?
— Звичайно, слідкую. Рівень хотілося б бачити вищим. Проте через всім нам відомі події є розуміння, чому так відбувається. Є й інша сторона медалі: потрібно, щоб ментальність українського футболу змінилася.
Якщо ми хочемо бути конкурентоспроможними на європейській арені, то загальний підхід до футболу потрібно змінювати. Кожна людина має право вибору — закон свободи волі, тільки вона несе відповідальність за свій вибір. Якщо ти вибрав тренуватися в пів ноги, то пізніше не дивуйся, чому ти не в основному складі або чому в тебе нічого не виходить на футбольному полі — це наслідки твого вибору і відповідальність тільки твоя.
Звичка шукати винуватців у своїх власних провалах чи неспроможності, або займатися вигадуванням тисячі причин, які заважають мені грати і перемагати, — така філософія є провальною по своїй суті, вона веде тільки до занепаду і деградації. Будь-який футболіст чи тренер має дивитися всередину себе: чим я можу бути корисним для команди, що мені персонально потрібно зробити для того, щоб стати кращим та рухатися вперед. Звичайно, тренер бере участь у цьому процесі, він може показати напрямок, у якому потрібно рухатися, але йти по тій дорозі футболіст буде сам. Вона непроста, ця дорога переповнена перешкодами і труднощами, але тільки вона виведе до справжнього успіху.
В Європі постійно відвідую матчі, тренування, де у мене є можливість спостерігати ставлення футболістів, у тому числі і молодих, до своїх професійних обов’язків. Тут кожен розраховує тільки на себе і вимагає від себе максимум, тому що знає: якщо він розслабиться, його місце швидко займе інший.
— А це можна змінити швидко чи це все ж таки довгострокова перспектива?
— Звичайно, можливо. Потрібні воля і бажання, структурні, глибокі зміни. Це процес не швидкий, але якщо його запустити, ми пожнемо грандіозні спортивні плоди. Український футбол має величну історію: ми вигравали європейські кубки, у нас троє володарів Золотого м’яча. Величезний потенціал, який нікуди не дівся, він ніби заснув — його потрібно розбудити.
— Також цікава ваша думка щодо «Олександрії». Команда минулого року взяла срібло, а зараз на межі вильоту. Чому так, як вважаєте?
— Тут треба бути всередині команди, щоб зрозуміти, що могло вплинути на результат.
— А феномен ЛНЗ? Зараз боролися за чемпіонство, взяли срібло. Є ризик, що наступного сезону буде як з «Олександрією»?
— Не хотів би так думати. Проєкт буде розвиватися. Віталій Пономарьов і його тренерський штаб будуть там успішно працювати. Знаю тренера особисто, бо він львів’янин. Знайомий з людьми з тренерського штабу. Це професіонали, які постійно розвиваються, відстежують нові тенденції у футболі. Тому є результат.
ЛНЗ показує хорошу інтенсивність. Фізична підготовка — на високому рівні, що дозволяє дотримуватись ігрової дисципліни. Це важлива складова успіху. Фактично у них не було провалів у чемпіонаті. Такий футбол має право на життя. Якщо всі будуть грати однаково — це ж нецікаво буде. Вони вибрали такий напрямок, він успішний. Футболісти додають, прогресують — значить, усе добре.
— А на євроарені ЛНЗ може поборотися?
— Враховуючи те, що було сказано вище, ЛНЗ крок за кроком наближається до цих стандартів, тим буде цікавіше подивитися на них у цій ролі
— Також нещодавно інсайдери активно писали, що ваш батько Мирон Богданович — один із головних кандидатів у збірну України. Як ставилися до цих розмов?
— Спокійно. Це вже, по-моєму, третій раз. Як має бути — так і буде.
— А обговорювали з Мироном Богдановичем ті розмови?
— Ми обговорювали збірну, яка вона є, і якою вона має бути. Але, ви розумієте, це ми просто між собою, як люди, як професіонали, можемо поговорити. Але це ж ні на що не впливає.
— А взагалі колись хотіли б попрацювати в збірній України?
— Будь-який український тренер буде вважати за честь працювати в збірній.
— Зупинились на кандидатурі Мальдери. Як взагалі оцінюєте його?
— Мальдера — це професіонал. Ми перетиналися на курсах, у нас була сесія на диплом Pro UEFA, і він був запрошений до нас порозмовляти. Відбулася цікава, корисна дискусія. На той момент вони були тренерами збірної України. Але ж, розумієте, бути помічником і головним тренером — це різні речі.
— Це головний такий мінус і ризик, що він не був головним тренером?
— Наприклад, Андрій Миколайович Шевченко так само раніше не був головним тренером, був помічником і відразу очолив збірну. Є люди, які приймають рішення, нехай це буде за ними.
— Також цікава ваша думка, чому збірній не вдалося кваліфікуватися на чемпіонат світу? Чому був такий матч проти Швеції?
— Мені важко сказати, треба володіти повнотою інформації, щоб дати оцінку. Скажу, що збірна Швеції більше хотіла. Я маю на увазі і футболістів, і всіх членів збірної — у них було більше бажання потрапити на чемпіонат світу.
— А можна сказати, що та сама проблема з нашими клубами на євроарені — теж десь ментальність не дозволяє?
Це відображається. Це ж ті самі українські хлопці. Ті самі грають і в клубах. Частина з них грає в Європі. Існує така проблема, про яку ми говорили вище, і нам потрібно щось із цим робити, бо інакше на щось розраховувати буде дуже важко.
— А робити що саме? Те саме, що і в клубах — змінювати ментальність?
— Коли бачу, що люди не викладаються так, як треба, мене як тренера це не влаштовує. Вимагаю відповідного ставлення, тому що знаю — від цього залежить результат команди, а в довгостроковій перспективі — можливість досягнути чогось важливого у футболі.
Згодом ці недопрацювання, це ставлення, яке не відповідає потрібному рівню, дадуть про себе знати. Коли під час гри в момент великої напруги потрібно дати максимум, ти просто не спроможний це зробити, тому що твоя ментальність і організм не готові до цього, а саме моментами екстремальної напруги переповнені матчі європейських турнірів.
Візьмемо до прикладу покоління, яке грало у фіналі Ліги Європи УЄФА-2015 — Руслан Ротань, Роман Зозуля, Євген Селезньов, Євген Коноплянка, Артем Федецький, Євген Шахов — це покоління «характер». Покоління, що володіло необхідними якостями старої школи — бійцівським козацьким духом! Саме за рахунок цього ми були більш-менш успішними в Європі.
Нам потрібно згадати і відтворити стару школу та долучити ту ментальність, про яку було сказано вище. З таким підходом можна на щось розраховувати. Якщо подивитися на матчі в Європі — яка там самовіддача, яка інтенсивність, яке бажання. Це просто неймовірно.
У Європі кожен матч у Ла Лізі, Бундеслізі чи в Італії — це битва. Ти весь тиждень доводиш тренеру на тренуваннях, що маєш грати. І в матчі теж мусиш це довести. Це постійна вимога до себе. Тільки від тебе залежить, будеш ти грати чи ні. Не від тренера, не від м’яча, не від поля чи погоди. Тільки від тебе. Це і є головний європейський аспект.
До речі, колись ми розмовляли, коли я ще працював у «Вільярреалі», з тренерами. Це вже хлопці, які пограли в Прімері, хтось — у Сегунді. Вони розповідали, що в них до 2001 року у футболі творився такий бардак, що просто не було нічого взагалі. Ні збірної, ні клубів — такий був хаос. Там ще «Барселона» виграла у 1992-му Кубок Чемпіонів — і все. Іспанці почали ставити незручні, але правильні запитання, що дозволило зробити правильні висновки. Повністю перебудували ставлення. Державна програма, Федерація футболу, академії почали будувати поля, дуже багато полів, штучних у тому числі. Я вам не можу передати, скільки у «Валенсії» штучних полів. Неможливо їх порахувати взагалі. У кожному мікрорайоні — поля. І всюди займаються діти, всюди академії.
Дитячий футбол в Іспанії має чітку структуру. Весь процес організований таким чином, щоб він був максимально наближеним до професійного рівня. Протягом тижня відбуваються тренування, у суботу й неділю — офіційні ігри, точно так само, як у Прімері чи Сегунді. Все чітко розписано: день, час, місце проведення матчу. Є цифрові додатки, в яких можна подивитися заявки всіх дітей із фото та даними, календар ігор, турнірні таблиці, статистику бомбардирів, хто став гравцем матчу тощо. Це саме стосується організації суддівства. Сама атмосфера, яку створюють батьки на матчах, — це справжнє мистецтво, де панують підтримка і доброзичливість.
Навколо футболу було сформовано цілу культуру, що дало імпульс і безпосередньо вплинуло на ставлення до тренувального процесу і того, що відбувається довкола нього… Я ніколи не забуду свій перший день у «Вільярреалі» як тренера. Настільки професійним було ставлення, настільки високими — пунктуальність, чіткість, точність у деталях, що я просто загубився.
Все було настільки швидко і точно, що я не розумів, що мені робити. Перед кожним тренуванням — планування: сіли, розподілили ролі — хто на тренуванні чим займається, хто за чим слідкує, хто рахує, хто відповідає за м’ячі, хто з якого боку під час конкретної вправи знаходиться, хто знімає відео. Самі тренування проводилися на максимально інтенсивному рівні, з маленькими паузами між вправами. Настільки все було чітко і швидко, що в перший день я просто не міг зрозуміти, що відбувається.
Це вже було 10 років тому. Зараз в Україні теж підтягнулися, але все одно ще є над чим працювати. У Європі футболісти-професіонали самі знають, що треба робити. Ти їм даєш установку, свою ідею — вони переймаються і працюють. Ставлення до тренера як до наставника, вчителя — футболісти сприймають тренера як дуже близьку людину і повністю йому довіряють.
Мені пощастило з шести років бувати з батьком у різних командах — на зборах, тренувальних базах, у роздягальнях. Мені довелося побачити різні футбольні періоди нашої країни, починаючи з 80-х, спостерігати за багатьма поколіннями футболістів. Був характер і були дуже дружні команди, стояли «один за одного». На цьому все трималося. Звичайно, були хороші технічні футболісти, але були самовіддача і характер. Ніхто не хотів програвати ні за яких обставин. Повторюся: ці традиції потрібно відновити і зберегти. Якщо ми не навчимося говорити незручну правду, то нічого й не зміниться. Конструктивна критика — це рушійна сила, вона рухає вперед.
— Розкажіть, як з’явився варіант роботи у «Вільярреалі»? Як це відбувалося?
— Ми були на фіналі Ліги Європи у Варшаві з «Дніпром». Там познайомився з Олегом Смалійчуком. Ми розговорилися й дійшли до того, чому б мені не приїхати сюди на стажування. Я вже тоді вчився в нашому центрі в УАФ на диплом B. Олег домовився про стажування більш ніж у десятьох клубах, тому я вирішив поїхати в Іспанію на три місяці. Був у «Вільярреалі», «Севільї», «Реалі», «Атлетіко», «Валенсії», «Атлетіку Більбао», «Хетафе».
У «Валенсії» був Нуну Ешпіріту Санту, у «Севільї» — Емері, у «Реалі» — Зідан. Від 7 до 10 днів у кожній команді. Це стажування мені реально розкрило очі. Я був шокований тим, що побачив. На якому це все рівні, який підхід. Там, до речі, вперше я побачив ту саму віддачу на тренуваннях, як футболісти працюють. У «Вільярреалі» познайомився з Даріо Друді. Ми здружилися, багато спілкувалися про футбол, про життя. Одного дня він запропонував мені, чи не хотів би я працювати у «Вільярреалі». Я погодився, і таким чином ми разом із сім’єю переїхали до Іспанії.
Так усе й почалося. Пройшов співбесіду з генеральним директором, із директором академії, причому не одну. Усе залагодили, і в 2016 році я почав працювати в U-21
— Якщо говорити про ті клуби, в яких ви були на стажуванні — «Реал», «Вільярреал», «Валенсія», «Севілья». Який клуб справив на вас найбільше враження?
— Якщо говорити про тренування — то це Зідан.
— А що там було такого особливого? Він тоді тільки починав свій тренерський шлях.
— Так, він тільки починав свій тренерський шлях. Він грав у топових тренерів. До цього певний період був у штабі Анчелотті як помічник. Завдяки цьому у нього накопичився величезний досвід. Він сам був футболістом дуже високого рівня, одним із кращих в історії футболу. Його розуміння гри, стиль, техніка — дуже схожі на манеру тренувань. Він такий живий, цікавий, без тягомотини. Дуже ритмічний, інтенсивний, усе з м’ячем, на атаку. Сам теж заходив у квадрат. Саме його енергія, яка від нього йшла, заводила футболістів.
Хороші тренування, толкові, були також і в інших. І в Марселіно у «Вільярреалі», і в «Атлетіко Мадрид» у Сімеоне. У Сімеоне більше характер, біг, експресія, більше силової складової. А Зідан — це такий елемент футбольної легкості. За це ми і любимо футбол.
— А якісь цінні поради отримали від Зідана, Сімеоне, Емері?
— Цінна порада — позбирай усе найкраще і зроби своє. Це мені сказав Луїс Льопіс — тренер воротарів «Реала». Він там уже багато років працює. Ми з ним добре спілкувалися. Він скромна і приємна людина, професіонал високого рівня. Одного дня він мені каже: «Ну поїдь, подивись, як тренується «Атлетіко Мадрид», що ти скажеш на це». Я поїхав, подивився і кажу йому: «Дуже багато пристрасті». Луїс так іронічно посміхнувся, показує на голову, ніби на мозок, і каже: «Вся пристрасть тут. Треба головою грати, а не емоціями».
— Мар’ян Швед колись їздив в Іспанію, Олексій Гуцуляк також. Чому в них не вийшло там закріпитися? Де саме вони програли?
— Тут усе комплексно. Мова, менталітет, побут. Наприклад, Олексію просто не сподобалося. Ми якраз були разом тут. І він каже: «Мені тут не подобається, не моє». Я кажу: «Ну добре, якщо так, що тут зробиш?» Щодо Шведа — там теж усе комплексно. Я не знаю, що саме було у Мар’яна. Чув різне.
Якщо подивитися на українських футболістів, які мали довготривалий серйозний успіх у Європі — це, наприклад, Андрій Шевченко. Він одразу дуже хотів інтегруватися. Вчив мову, багато працював, слухав. З тих історій, які я знаю, — він намагався поглинати інформацію. На той момент там уже була дуже серйозна команда, були зірки світового рівня. Він приборкав своє его, прибрав гонор і спочатку слухав та вчився. Дуже багато працював. Не знаю, чи це правда, але говорили, що протягом кількох років після кожного тренування залишався на полі й відпрацьовував удари по воротах. Це людина, яка дійсно захотіла інтегрувати себе в цю систему. Це дуже важливо. Ми бачимо, що зараз Миколенко демонструє стабільність. Схоже на те, що хлопець теж має необхідну ментальність.
Є в нас хлопці, які дійсно хочуть і можуть інтегруватися. Малиновський теж довго грає в Європі. У нього необхідне ставлення до роботи. Він зрозумів, як тут треба себе поводити, як тут треба жити. Те саме стосується Олександра Зінченка. Ми не можемо приїжджати в іншу країну і нав’язувати свої правила. Це неможливо. Потрібно інтегруватися. Звичайно, зберігаючи чесність і порядність — такі риси тут цінуються.
Мова — це номер один. Треба одразу вчити мову. Ти демонструєш прагнення її вивчити — це означає, що ти поважаєш їхню культуру, тоді в людей до тебе вже інше ставлення. Навіть якщо ти щось коверкаєш у мові — ніхто не буде сміятися. Навпаки, тобі допоможуть. Коли бачать твоє бажання вивчити мову, стати частиною суспільства, зрозуміти їхній менталітет — тоді тобі буде легше.
— Після «Вільярреала» ви приїхали в Україну, в «Агробізнес». Яку різницю найбільше відчули?
— У нас є така схильність до смутку, до тривоги і страху перед самим життям, до настороженості одне до одного. Ми доволі закриті люди. Стараємося не відкриватися, бо це сприймається як слабкість. Хоча з часом в «Агробізнесі» нам вдалося створити позитивну атмосферу.
В Іспанії трохи по-іншому. Більше сміху, веселощів, танців, вони більш розкуті. У роздягальні все виглядає надзвичайно шумно і радісно. Це їм дійсно допомагає. Якщо назріває якийсь конфлікт між кимось — вони стараються зробити все, щоб його уникнути. Але якщо під час гри хтось не допрацьовує, то в перерві в роздягальні вони про це говорять відверто, дивлячись один одному прямо у вічі.
Але я не хотів би казати, що ми погані, а вони хороші. Ні. Ми дуже перспективна нація у всіх напрямках — і спортивному, і діловому, і творчому. У нас великий потенціал. Просто нам потрібно його розкрити, прибрати те, що заважає це зробити, і рухатися вперед.
— А далі у вашій кар’єрі був «Чорноморець». Що винесли для себе з тієї роботи?
— Одеса дуже мені сподобалася. Вона багатонаціональна — насамперед я хотів би це відзначити. Це її особливість. Вона дозволяє такій великій кількості національностей жити, співпрацювати, знаходити взаєморозуміння і спільну мову в одному місті. Мені дуже сподобався цей одеський соціум.
Плюс сам клуб «Чорноморець». Там настільки віддані команді люди, фанати — від старших до молодших. Особливо старші. Там була група фанатів, і мені здалося, що в них не було більшої любові в житті, ніж «Чорноморець». І це мене дуже вразило. Прямо в серце.
В Одесі мені довелося побувати у великому музеї, який створив один палкий уболівальник. Чого там тільки не було. Там були футболки й атрибутика, напевно, всіх клубів світу — просто неймовірно. У своєму житті не бачив нічого подібного.
Потім так сталося, що настав ковід. Сказали, що будемо урізати фінансування, що доведеться скорочувати тренерський штаб. Звичайно, я на це піти не міг, тому що ми всі прийшли разом. Але я розумію керівництво — вони були змушені йти на такий крок.
— А як пізніше з’явився варіант із «Маріуполем»?
— Вадим Шаблій звернувся до мене, що є зацікавленість з боку ФК «Маріуполь». Згодом мене запросили на зустріч Сергій Анатолійович Палкін і Даріо Срна. Після розмови вони мені окреслили своє бачення: потрібно зайнятися вихованням молодих хлопців, які були в оренді із «Шахтаря». Це бачення співпало з моїм, і я дав згоду.
Я вважаю, що «Шахтар» правильно вчинив. Тому що молоді хлопці, які грали в Прем’єр-лізі, отримували неоціненний досвід. Єдине, що пізніше вже зовсім молодих вирішили долучити до команди. Це був трохи занадто сміливий експеримент. Я вдячний керівництву, особливо Даріо та Сергію Палкіну, за те, що вони терпіли і вірили в мене. Бо два-три рази вже писав заяву про звільнення, адже це було важко. Коли ти на останньому місці, це б’є по психології всіх людей у команді.
До речі, коли перед війною на зборах ми повернули деяких футболістів, підсилилися новими, у нас була дуже хороша команда. Усі ті хлопці, що зараз грають в УПЛ: Андрій Кулаков, Олександр Драмбаєв, Сергій Чоботенко, Олексій Кащук, Олег Очеретько, Максим Чех. Повернулися Євген Гальчук та Олексій Биков. Ми добре провели збори, і я переконаний, що нам вдалося б виправити ситуацію.
— Які моменти в «Маріуполі» вважаєте найкращими?
— Біля команди там були хороші люди — на базі, ті, хто доглядав наші тренувальні поля. З теплом у серці згадую їх. Дуже добре працювалося з Олегом Матвєєвим — він професіонал і хороша людина. Досить спортивне місто, до речі, багато було спортивних споруд. І хокейний комплекс, і манеж із великим штучним полем. У «Маріуполі» завжди були привітні люди, які любили футбол.
— Клуб припинив своє існування після початку повномасштабної війни. Як цей процес відбувався зсередини?
— 27 лютого 2022 року у нас мала бути перша гра в Одесі. Ми вирішили зі зборів у Туреччині летіти одразу на матч. І з 23 на 24 число в нас о шостій ранку був виліт. Ми зібралися, були в транзитній зоні, і о п’ятій годині прийшов якийсь чоловік і каже: «Ви нікуди не летите, тому що закрита польотна зона в Україні». У мене відразу так… Я не вірив, що буде війна, навіть не допускав цього. Десь через три хвилини подзвонив тодішній віцепрезидент «Маріуполя» Андрій Санін і сказав: «Мироновичу, у нас почалася війна, нас бомблять».
Звичайно, тут уже все почалося… Ми вийшли назад з аеропорту і повернулися в готель. Там, звичайно, турки нам допомогли. Є така хороша людина, яка організовувала нам збори, — Оля Ігнатенко з Одеси. У неї були зв’язки в Турецькій федерації, і вона домовилася, що нам повністю оплачуватимуть проживання в готелі. Команда жила півтора місяця в цьому готелі.
— А пам’ятаєте свій останній день у «Маріуполі»? Саме в клубі. Як це було, як ви вирішили їхати?
— Ми вже фактично не тренувалися, бо ніхто не міг тренуватися. Я не хотів нікого ні до чого примушувати, тому що в багатьох футболістів і тренерів були рідні в «Маріуполі», і вони хвилювалися за них. Зібрав команду, сказав хлопцям, що прийняв рішення поїхати і бути чимось корисним у цей складний для нас час. Попросив, щоб усі зберігали спокій і залишалися в готелі. Ще зі мною вирішив поїхати мій товариш Сергій Атласюк. Попрощався з усіма, залишив відповідальних тренерів і персонал, щоб дивилися за порядком. Уже було зрозуміло, чомусь відчувалося, що це, напевно, вже кінець, що команди вже не буде. Не знаю, чому було таке відчуття.
— А як дізналися про розпад команди? Зателефонували вам чи з новин?
— Ні, було зрозуміло, що там уже буде складно щось організувати. Велику частину хлопців забрав «Шахтар». Вони, якщо пам’ятаєте, тренувалися в «Шахтарі» з Де Дзербі. Там були Стасюк, В’юнник, Чех, Кащук, Топалов, Чоботенко.
Нам виплатили допомогу, за що я вдячний керівництву, хоча це ще більше підсилило відчуття, що команди не буде. Хлопці почали роз’їжджатися хто куди: хтось за кордон поїхав, хтось — в Україну.
— Далі був період у Польщі. Як там з’явився варіант?
— Цей проєкт видався мені дуже амбітним. Сподобалися умови, матеріальна база, президент — великий шанувальник спорту, був готовий вкладати серйозні кошти. Я вирішив, що варто почати знизу, щоб пройти доверху. Проте початкове завдання було — зберегти команду в другій лізі. Ми виконали завдання — команда залишилася в другій лізі. З’явився варіант із «Вересом», а потім із «Карпатами». Хотілося в Україну.
— А тоді якраз у Польщі було багато українців. Зараз поляки дуже упереджено ставляться до нас. Тоді не відчувалося ще такого?
— Ні, навпаки. Дуже допомагав президент. У команді були наші хлопці, їхні родичі виїжджали з України, президент допомагав із влаштуванням, з роботою. Я не знаю, як зараз, але на той момент, коли я перебував у Польщі, було дуже хороше ставлення до українців.
— Далі «Карпати». Ви працювали з батьком. Розкажіть, як це — працювати з батьком-тренером?
— Робота з батьком — цей період був для мене дуже важливим і корисним. Він мені багато довірив. Я побачив його всередині реального робочого процесу вже як тренер із самостійним досвідом: як він ставиться до робочих моментів, які рішення і на підставі чого приймає. Такі більш виважені, на паузі.
Для мене це була школа і цінні уроки. І взагалі ми дуже зблизилися з батьком за цей час. Дякую Богові за те, що звів нас двох ще й у клубі мого дитинства. Команда «Карпати» займає в моєму серці особливе місце, і те, що ми просто вдвох працювали, дозволило нам відчути один одного зовсім по-іншому.
— А що вважаєте таким ключовим моментом успіху «Карпат» тоді? Тому що сезон перед цим вони не вийшли в УПЛ, але ви прийшли — і вивели. Що змінилося з вашим приходом?
— Перше і найголовніше завдання тренера — створити атмосферу в команді. Простір довіри, єднання, прагнення і характеру. Ось усе, що потрібно. Далі — все решта. Якщо цього немає, то ти можеш впроваджувати хоч наймодерніші вправи і технології. Якщо немає міцного колективу, то це все просто не має сенсу.
— Наскільки я пригадую, ви швидше пішли з «Карпат», ніж Мирон Богданович. Чому ви вирішили залишити команду після виходу в УПЛ?
— Ми домовлялися, що я допоможу батькові, а далі вже повернуся на свій самостійний шлях.
— А як відреагували на об’єднання з «Рухом»?
— Позитивно, хоча тут є, можна сказати, дві складові. З одного боку, добре, що у Львові було таке дербі, таке змагання. Це завжди йде на користь. Хоча для мене «Рух» — це більше прив’язка до Винників. Дійсно така повноцінна бойова одиниця саме з Винників, від такого дербі виграли б усі. Але з другого боку, якщо люди знаходять спільну мову, об’єднуються, співпрацюють — це так само позитив. Позитив, який необхідний у нинішній час, щоб люди об’єднувалися, співпрацювали, знаходили взаєморозуміння.
— Як зараз оціните «Карпати»?
— Іспанський підхід — один із кращих у світі. Але, якщо чесно, саме цього тренера, Франа Фернандеса, я не знаю, нічого не чув про нього. Мені ніколи не доводилося бачити в Іспанії, як команди грають під його керівництвом. У «Карпатах» видно, що є позитивні моменти. Видно роботу.
Андрій Павлечко
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
