Колишній лівофланговий півзахисник київського «Динамо» Володимир Ковалюк розповів про період своїй кар’єри в столичному клубі.
Володимир Ковалюк. Фото — fcrukh.com— Володимире Васильовичу, з чого почалося ваше захоплення футболом?
— Я народився в гірському краї Карпат, у містечку Косів. Мій дядько був палким уболівальником київського «Динамо». Ми разом дивилися матчі команди ще за радянських часів. Після цього я вибігав на подвір’я, яке стало для мене першим футбольним полем. Ворота замінювали стіни будинку або двері гаража, у які я годинами бив м’ячем. Саме там і розпочалася моя любов до футболу.
— Хто з того покоління був вашим кумиром?
— Звісно, Олег Блохін. Він був кумиром не лише для мене, а, мабуть, для всіх хлопчаків того часу. Блохін багато забивав, був одним із лідерів київського «Динамо» та справжньою зіркою радянського футболу. Футболка з його одинадцятим номером була мрією чи не кожного хлопця.
— Розкажіть про свою сім’ю?
— У моїй родині спортом ніхто не займався, тому батьки навіть не думали, що я стану футболістом. Мама хотіла, щоб я був музикантом, а тато бачив мене автодорожником. Коли мені виповнилося 13 років, я звернувся до батьків із проханням віддати мене до Київського спортивного інтернату.
— Чому саме до Київського?
— Усе було просто: я мріяв грати за київське «Динамо». Вважав, що шлях до своєї мрії потрібно починати якомога ближче до клубу. Тому поїхав до Києва, пройшов відбір і був зарахований до динамівського спортивного інтернату.
— Вас зарахували до Київського спортивного інтернату, але навчатися там ви так і не почали. Чому?
— Усе змінила аварія на Чорнобильській АЕС у 1986 році. Батьки забрали мене з Києва, і повернутися туди я вже не зміг. Через рік опинився у Львові, де продовжив навчання та заняття футболом у спортивному інтернаті.
— Розкажіть, яким чином ви потрапили з «Карпат» до «Дніпра»?
— Історія з «Дніпром» вийшла доволі цікава. Після матчу останнього туру чемпіонату-1994/95 у Дніпропетровську селекціонери «Шахтаря» одразу повезли мене до Донецька, де я підписав контракт із клубом. Повернувшись до Івано-Франківська, дізнався, що маю їхати на збори з київським «Динамо». Про угоду з «Шахтарем» я мовчав аж до моменту, поки в Німеччині Григорій Суркіс не дізнався, що контракт із донецьким клубом у мене вже підписано.
— Якою була реакція Григорія Суркіса?
— Він порадив повернутися до Івано-Франківська і спершу владнати всі питання з президентом клубу.
— А де в цій історії «Дніпро»?
— Щоб не загострювати стосунки ні з «Динамо», ні з Шахтарем, було ухвалено компромісне рішення — продати мене до «Дніпра».
— В російський «Уралан» ви поїхали з «Дніпра» заради грошей?
— Можна сказати, що так. Контракт був дуже солідним. Еліста ж запам’яталася як справжній шок: навколо — безкрайній степ і спека, яка в тіні доходила до +50.
— Наскільки фінансово пропозиція від «Уралану» відрізнялася від умов у «Дніпрі»?
— Приблизно у три–чотири рази. Пам’ятаю, ми виграли два домашні матчі й одразу отримали премію — 4 тисячі доларів. Для порівняння: у київському «Динамо» тоді платили близько 1200 доларів за перемогу, у Дніпрі — приблизно 800. Я був шокований: за тиждень заробив майже стільки, скільки тоді коштувала квартира в Івано-Франківську.
— Яким ви запам’ятали керманича того «Уралана» Павла Яковенка як тренера?
— Дуже жорстким і вимогливим, справжнім звіром у роботі.
— Чи правда, що на тренуваннях Павла Яковенка футболісти іноді не витримували навантажень і навіть плакали?
— Так, це правда. На зборах у Туреччині ми вже о шостій ранку виконували вправи на піску, і один із воротарів, Дмитро Андрєєв, просто впав і заплакав. Яковенко підійшов і спитав: «Ти контракт підписав?» — «Так». — «Тоді працюй». Навантаження були надзвичайно важкі. Пам’ятаю тест «човник» — 60 відрізків по 100 метрів на максимальній швидкості. Після нього футболісти буквально падали без сил, лікарі приводили їх до тями.
Я пробіг його, і не зупиняючись, побіг у клубне приміщення на стадіоні й сказав адміністратору: «Усі гроші, які я тут заробив, залишаю — тільки відпустіть мене». Він запитав, що сталося, і я показав у вікно: футболісти лежали без сил, а лікарі й масажисти приводили їх до тями нашатирем. Тоді він підійшов до Яковенка: «Павле Олександровичу, що відбувається?», а той спокійно відповів: «Перевіряю фізичний стан команди».
— Чи доводилося вам у інших тренерів стикатися з подібними навантаженнями?
— Коли я перейшов із «Уралану» в київське «Динамо», один журналіст запитав: «Як вам навантаження Лобановського?» Я відповів: «Та хіба це навантаження?». Наступного дня це вийшло в газеті, і вже зранку інтерв’ю лежало у Валерія Васильовича на столі. Мене викликав Анатолій Пузач і каже: «Зайди до кабінету Лобановського». Я заходжу, і Лобановський питає: «Що ти там понаписував?» Я пояснив, що ми в «Уралані» бігали 60 відрізків по 100 метрів. Він не повірив: «Такого не може бути». А Пузач, щоб розрядити ситуацію, додав: «Васильовичу, ти що Пашку Яковенка не знаєш? Він і не таке на тренуваннях вигадає».
— Якою була реакція Яковенка на ваше запрошення до «Динамо»?
— Схоже, він образився і спочатку рідше ставив мене в склад. В «Уралані» я мав підтримку вболівальників — мене називали Бембя, як місцевого героя. Пам’ятаю матч із «Нафтохіміком»: довго не могли забити, і стадіон почав скандувати «Бембя на поле!». Яковенко випустив мене наприкінці, і я забив переможний гол зі штрафного. Після гри він сказав: «Краще б я тебе не випускав».
— Коли «Динамо» звернуло на вас увагу?
— Думаю, Лобановський стежив за роботою Яковенка, адже він був його вихованцем. До того ж в «Уралані» грало багато українців, і про нас часто писали в пресі. Пам’ятаю, восени я приїхав додому в Івано-Франківськ, і мені зателефонував Григорій Суркіс, поцікавившись, чи не розглянув би я варіант повернення в київське «Динамо». Я відповів, що не проти. Він сказав: «Твій літак о восьмій ранку». Наступного дня я прилетів у Київ, поговорив із Лобановським і підписав контракт.
— На який термін ви підписали контракт із «Динамо»?
— На три роки. Але в мене ще діяв контракт з «Ураланом». Коли в грудні прилетів в Елісту на збори, мені повідомили, що не відпускають, бо угода ще чинна. Почали переконувати залишитися, мовляв, у київському «Динамо» я все одно буду сидіти на лавці. У підсумку мене тоді переконали залишитися. Я зателефонував Григорію Михайловичу і сказав, що не готовий грати в київському «Динамо».
— І що він вам відповів?
— Сказав: «Тоді ти взагалі закінчиш із футболом». Потім трохи емоції спали, але контракт з «Ураланом» у мене ще діяв — залишалося близько 12 місяців. У разі розірвання потрібно було б заплатити штраф близько півмільйона доларів.
— То що в підсумку вирішили з вашим переходом у «Динамо»?
— Мені порадили переписати контракт, щоб усе було оформлено юридично правильно. Через рік Григорій Суркіс знову зателефонував і запитав, чи не передумав я переходити в «Динамо». Я відповів, що ні. Ми домовилися про умови — вони були приблизно втричі кращі, ніж рік тому. Я приїхав у «Динамо», ми поїхали на збори в Німеччину та Ізраїль.
Мене почали награвати до основного складу, але згодом я опинився без ігрової практики. Пам’ятаю, в Ізраїлі робили командне фото, і мені сказали: «Ти не фотографуєшся». Я не розумів, що відбувається. Потім Суркіс запитав: «Що ти там підписав?» Я показав контракт, а він пояснив, що без чітко прописаної компенсації виникла юридична проблема. Через це почали вимагати значну суму, і в результаті я так і не був заявлений у Лізі чемпіонів.
— Але ж ви залишилися у «Динамо»?
— Так, клуби між собою якось домовилися. Я грав за першу і другу команди «Динамо», але в єврокубках участі не брав.
— У чому полягала унікальність Валерія Лобановського?
— Мені імпонувало, що він ніколи не кричав на футболістів. Тренування проводили його помічники — Пузач, Михайличенко та Дем’яненко, а сам Лобановський мовчки сидів на лавці й уважно спостерігав. Потім усе пояснював мовою цифр і з ними неможливо було сперечатися. Пам’ятаю випадок, коли він запитав Герасименка: «Учора ти був на тренуванні?». Той відповів, що так. А Лобановський показав статистику: у Шевченка — 15 дій, у нього — 4. Мені подобалося, що він працював через цифри і психологію: міг сказати кілька слів або пожартувати — і футболіст одразу входив у потрібний стан.
— Можете пригадати якусь кумедну історію, пов’язану з Лобановським і футболістами «Динамо»?
— Пам’ятаю, як Юрій Максимов постійно жартував над Андрієм Гусіним. Тоді ми ще жили на старій базі. Він вирізав із паперу ступні, написав на них: «Сюди не ступати — тут ходив Гусін» і розклав їх на сходах через одну. Ми зібралися на першому поверсі й чекали, якою буде реакція Лобановського, який мав приїхати.
Лобановський увійшов, сказав усім: «Здрастуйте» і почав повільно підійматися сходами, обережно, ніби змійкою, переступаючи намальовані ступні.
— Який відсоток браку у грі Лобановський допускав для футболістів?
— До 25%. Якщо футболіст залишався в цих межах, його гру вважали вдалою.
— Чи були випадки, коли Лобановський запроваджував штрафи для гравців — командні або особисті?
— Були. Одного разу ми з хлопцями після опівночі поїхали на пиво. Наступного дня було тренування, і Лобановський оголосив: «У нас є футболісти, які не допрацьовують. Якщо дізнаюся, що хтось сидів у ресторані до 23:00 — штраф 1000 доларів, до опівночі — 2000, після опівночі — 4000». Прізвищ він не назвав, але ми добре розуміли, про кого йдеться.
— Вас тоді оштрафували?
— Так.
— На яку суму — дві чи чотири тисячі?
— На дві.
— Скільки вас було в ресторані?
— Шестеро.
— За «Динамо» ви провели небагато матчів, хоча були зовсім близькі до того, щоб зіграти у фіналі Кубка України. Чи залишився осад через те, що Лобановський так і не випустив вас на поле?
— Майже весь матч я прожив в очікуванні свого шансу. Ще в першому таймі Валерій Васильович сказав: «Іди розминайся». Звісно, я був упевнений, що рано чи пізно вийду на поле. Тоді на Республіканському стадіоні лави запасних стояли просто на бігових доріжках, а ми розминалися позаду них. Після перерви Анатолій Пузач підійшов до мене й сказав: «Володю, готуйся, зараз виходитимеш». Я продовжував розминатися і чекав на свій момент, але замість мене тренери випускали інших футболістів. Коли на 89-й хвилині команда використала третю й останню заміну, я зрозумів, що цього дня свого шансу так і не отримаю.
— Озираючись назад, шкодуєте, що свого часу залишили «Динамо»?
— Можливо, сьогодні я сказав би, що варто було ще трохи зачекати. Але тоді мені насамперед хотілося грати. Я розумів, що шансів стати гравцем основного складу «Динамо» в мене небагато, а мій прямий конкурент Віталій Косовський на той час перебував у чудовій формі. Втім, футбол часто підносить несподівані повороти. Щойно я перейшов до «Шахтаря» на правах оренди, Косовський отримав серйозну травму і вибув приблизно на пів року.
— Якщо порівнювати тренувальний процес у «Шахтарі» та «Динамо» тих років, у чому були головні відмінності?
— Відмінності були досить суттєвими. У «Шахтарі» ми зазвичай проводили одне тренування на день — або вранці, або ввечері. Тривало воно приблизно півтори години. У «Динамо» заняття були коротшими — близько 70−80 хвилин, але значно інтенсивнішими. Ми працювали серіями на максимальних навантаженнях. Крім того, кожен рух футболістів фіксували аналітики. Сачкувати було неможливо, адже вже наступного дня Валерій Лобановський отримував усі дані й міг оцінити ефективність роботи кожного гравця.
Олександр Петров
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
