Екс-півзахисник київського «Динамо», український тренер Дмитро Михайленко поділився спогадами про свого колишнього одноклубника Романа Максимюка, який загинув на війні.
Дмитрий Михайленко— Як ви відреагували на офіційну новину про загибель Романа Максимюка? Чи була надія, що він все-таки міг залишитися живим?
— Якщо чесно, я тільки зараз дізнався від вас. Що тут сказати… Я засмучений, напевно, як і всі, хто його знав. Це велика втрата. Втрата для дружини, для рідних, для всього футбольного загалу. На жаль. Дуже прикро.
— Як пригадуєте прихід Максимюка до «Динамо»? До Києва він приїхав у статусі зірки «Зеніта». Як його прийняв колектив і яким він запам’ятався вам як гравець і людина?
— Бачите, я його знав ще коли він у «Динамо» прийшов, а потім ми вже в «Дніпрі» довгий час виступали разом. Тобто в мене є два блоки спогадів. Роман тоді повернувся в Україну, і йому треба було виборювати місце у складі, адже конкуренція в Києві була шалена. Йому довелося непросто.
Те, що я пригадую: він був такий досить сором’язливий у «Динамо» на той час. Йому було психологічно важко, і я навіть не пригадаю, щоб Роман там багато грав в основі.
— У «Дніпрі» Кучеревського Максимюк дуже пристойно виглядав, був лідером команди. Що пам’ятаєте про той спільний період виступів?
— У Дніпрі «Рома» вже почувався як риба у воді, показував класну гру. Виділявся насамперед феноменальними фізичними даними: був неймовірно швидкий і витривалий. Закривав лівий фланг. Тоді грали за схемою з трьома захисниками, і він на бровці міг бігати без упину весь матч — постійно в русі, втоми взагалі не знав. Оце перше, що спадає на думку про нього на полі.
А щодо людських якостей… У колективі він виділявся. У ньому відчувався дуже цікавий західний колорит, суто івано-франківський. Роман розповідав чимало смішних історій про своє дитинство та становлення. Мені здається, він доволі пізно почав серйозно займатися футболом. Якихось феноменальних умов на Прикарпатті тоді не було, але він звідти привіз стільки кумедних байок, що ми їх досі згадуємо.
— Можете поділитися бодай однією?
— Роман сам народився на Прикарпатті, в селищі Битків. Ось він розповідав, як батько послав його до магазину за сіллю, бо вдома закінчилася. І каже йому: «Тільки не йди через ліс, піди нормальною дорогою». А навпростець лісом, звісно, набагато швидше.
Рома вирішив зрізати дорогу — і раптом на нього вискакують дикі кабани. Він злякався, кинув ті кульочки й миттю видерся на дерево. Малий був, років 10 чи 11. А кабан виявився терплячим: сів під деревом і чекає.
Рома розповідав: «Уже темніє, пізній вечір, навколо ні душі. А під деревом кабани сидять — чи один, чи два — і пасуть мене». Злазити страшно. Він ще вище піднявся, казав: «Сам не знаю, як туди видерся! Застрибнув на висоту зо два метри, потім підтягнувся на руках і на висоті трьох-чотирьох метрів просто вчепився в стовбур. Страх так тримав, що поворухнутися не міг».
Ніч надворі, ніхто його не шукає, бо всі думали, що він пішов звичайною дорогою. Так він до ранку на тому дереві й провисів. Кабанам на світанку набридло чекати, вони пішли геть. Рома почекав ще хвилин 30-40 для впевненості, зліз і пішов додому. Казав потім: «У мене руки два дні колесом стояли, як бублики, розігнути не міг!»
Батько вже зранку збирав людей, думали — чи вкрали хлопця, чи щось трапилося, все село на пошуки підняли. А він усю ніч на дереві просидів через кабанів.
Він ще жартував: «Чому я такий фізично витривалий? Бо в нас щоб за хлібом чи сіллю сходити, треба було щодня по шість-сім кілометрів намотувати. От я й бігав, щоб швидше було».
— Роман свого часу відверто зізнавався, що мав проблеми з ігроманією. Повідомлялося, що у «Дніпрі» команда намагалася йому допомагати. Як роздягальня тоді реагувала на цю проблему?
— Це початок 2000-х років. Такі речі — це передусім сімейна, особиста трагедія, а не питання футбольного колективу. Звісно, неприємні моменти траплялися. Коли людина в колективі позичає гроші й не віддає — втрачається довіра. А коли ти не можеш повернути своє, то йдеш до керівництва й просиш закрити борг. Це життя, так буває, і це неприємна історія.
Зараз ця біда ще масштабніша — багато молодих хлопців потрапляють у залежність через ставки. Ось нехай історія Романа буде їм уроком.
— З Кучеревським у Максимюка склалися хороші взаємини в «Дніпрі»?
— Стосунки були абсолютно нормальні. Чому? По-перше, лава запасних у «Дніпрі» тоді була не надто довгою, кожен штик був на вагу золота, а Максимюк був гравцем дуже солідного рівня. Тому Євген Мефодійович його цінував, намагався підтримувати в гарній фізичній формі.
По-друге, сам Мефодійович був настільки мудрою й людяною персоною, що зіпсувати з ним стосунки було практично неможливо. Треба було докласти надзвичайних зусиль, щоб посваритися з Кучеревським. Тож контакт у них був чудовий.
— Пам’ятаєте момент, коли дізналися, що у 2022 році Максимюк пішов добровольцем на війну?
— Я дізнався про це дещо пізніше. Але його вчинок… Рома — великий молодець. Це крок, який заслуговує на беззаперечну повагу.
— Яким би ви хотіли, щоб Романа Максимюка запам’ятали українські вболівальники?
— Мені здається, вболівальники мають пам’ятати його справжнім. Без прикрас і без пересмикувань. Не треба змінювати оцінку його життя: це був класний гравець і хороша людина. Таким, яким він був насправді. Щоб образ залишався живим і реальним, де Рома схожий сам на себе.
Владислав Лютостанський
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
