Сергій Федоров — один із представників покоління футболістів, яке вписало яскраві сторінки в історію київського «Динамо». Захисник, який пройшов шлях від вихованця клубної футбольної школи до одного з гравців основного складу команди Валерія Лобановського, учасник пам’ятних єврокубкових протистоянь і чемпіонату світу 2006 року у складі збірної України, а згодом тренер, який передавав свій досвід новим поколінням динамівців.
У відвертій розмові Сергій Федоров згадав дитинство на Святошині та перші футбольні кроки, розповів про навчання в одному класі з Олександром Шовковським і Владиславом Ващуком, особливості роботи з легендарним Валерієм Лобановським, незабутні матчі Ліги чемпіонів і найяскравіші моменти виступів за національну збірну. Не залишилися поза увагою і драматичні сторінки кар’єри, боротьба з травмами, перехід до тренерської роботи та погляд на сучасне покоління футболістів.
Сергій Федоров. Фото — fcdynamo.comДитинство, родина та перші кроки у футболі
— Ви народилися і виросли в Києві, на Святошині. Яким було ваше дитинство? Чи пам’ятаєте дворові футбольні баталії біля стадіону «Темп», де, за вашими словами, збиралося чимало майбутніх професійних футболістів?
— Це було постійно. Ми весь час грали у дворі — і у футбол, і в різні інші ігри, з м’ячем і без нього. Дитинство минало дуже активно. На стадіоні «Темп» теж постійно грали. Щоправда, не на основному полі, а на запасному, де було спеціальне покриття з крихти. Узимку його заливали, облаштовували ковзанку. Загалом у дитинстві займалися всім: грали у футбол, каталися на велосипедах, узимку — на ковзанах, грали в хокей. Я перепробував практично всі види спорту.
— До футболу ви справді пробували себе в різних видах спорту: займалися легкою атлетикою, вільною боротьбою, хокеєм. Чому зрештою зробили вибір на користь футболу? Чи справді свого часу стояли перед вибором між футбольним спецкласом і класом вільної боротьби?
— Так, такий вибір справді був. Перед переходом до спеціалізованого футбольного класу я також займався вільною боротьбою. Звісно, більше часу приділяв футболу, але й боротьбою займався досить серйозно. На той момент навіть мав певний розряд, виступав на змаганнях. Ми їздили до спортивної зали, де тренувалися знамениті борці, брати-близнюки Бєлоглазови.
Були й певні результати, посідав якісь місця. Загалом різнобічний спортивний розвиток мені згодом дуже допоміг. Вважаю, що заняття різними видами спорту заклали хорошу основу для подальшої футбольної кар’єри.
— До футбольної школи «Динамо» вас фактично привів двоюрідний брат. Як усе відбувалося? Чи зрозуміли відразу, що футбол може стати вашою професією?
— Так, усе було саме так. Якось до нас у гості приїхав мій двоюрідний брат Олег Федоров. На той час він грав у «Динамо», здається, у дублі, і саме він запропонував мені спробувати займатися футболом. Я погодився. Ми приїхали на Нивки, де проходив відбір. Дітей було дуже багато — здається, близько трьохсот. Тренування починалися за чітким графіком, а я пішов до школи у шість років, тому часто не встигав на Нивки.
Відбір був постійним, тренери звертали увагу на найменші деталі. Тоді з нами займався Олександр Чубаров. Проводили різні тести: біг на 30 метрів, стрибки, передачі обома ногами, удари. Усе було організовано дуже серйозно. А я постійно запізнююсь. Звісно, через це виникали проблеми, навіть були випадки, коли мене відраховували. Але згодом тренери все ж побачили в мені перспективу.
— Ви навчалися у спеціалізованому футбольному класі разом з Олександром Шовковським, Владиславом Ващуком та іншими майбутніми відомими футболістами. Якою була ваша компанія? Хто був найталановитішим, найвеселішим, а хто найбільш дисциплінованим?
— Насправді всі були різні. Та й не було якихось особливих поділів чи чіткого розмежування. Хтось був активнішим, хтось поводився інакше. Загалом ми були звичайними дітьми, кожен зі своїм характером. У класі навчалося близько 30 дітей, фактично це було два склади. Але ми не ділилися на окремі групи.
Анатолій Миколайович Крощенко постійно наголошував: хто сильніший, той і грає. Це була здорова конкуренція, яка допомагала розвиватися. До того ж наш клас був дуже цікавим і з погляду навчання: серед нас було, здається, два золоті медалісти й один срібний. Тому футбольний спецклас справді вийшов особливим.
— Ви розповідали, що добре вчилися, захоплювалися читанням, малюванням, колекціонували марки. Навіть розглядали медицину як можливу професію. Чи залишилися у вас ці захоплення?
— Іноді можу щось намалювати, але марками вже давно не захоплююся. Колекція досі десь зберігається, припадає пилом в альбомі.
— Спочатку ви грали на позиції нападника, але потім тренери перевели вас у захист. Як сприйняли таку зміну? Чи допомогло вам у подальшій кар’єрі те, що свого часу самі грали проти захисників, а потім мали їх зупиняти?
— Я особливо не засмутився. Якщо тренери бачили, що в обороні я можу приносити більше користі, то для мене на той час це не мало великого значення. Головне було грати. До того ж мені подобалося підключатися до атак, особливо коли з’являлася вільна зона. Я доволі багато забивав.
Навички, які отримав, граючи нападником у дитинстві та юнацькому футболі, згодом дуже допомогли. Навіть уже в юнацькому віці Анатолій Миколайович Крощенко інколи висував мене вперед, і я проводив окремі матчі на позиції нападника, забивав.
Надалі це також стало в пригоді. Я вже розумів, як мислять і діють нападники, міг передбачати їхні наступні кроки. Думаю, для захисника це дуже важливо.
Перші кроки у великому футболі та Валерій Лобановський
— Ви вже неодноразово згадували свого першого наставника в динамівській школі — Анатолія Крощенка. Що насамперед запам’яталося з роботи з ним? Які його настанови стали для вас особливо важливими?
— Насамперед — це дисципліна. Як у житті, так і на футбольному полі. Анатолій Миколайович був вимогливим тренером. Він постійно зазначав, що футбол не повинен бути єдиним, про що думає людина. Ми бачили, що далеко не всі хлопці зі спеціалізованого класу продовжили професійну кар’єру — у когось не склалося, хтось не зміг, хтось отримав травму… Тому він завжди говорив нам, що потрібно здобувати освіту, думати про майбутнє й розуміти: футбольна кар’єра може скластися по-різному. Це були дуже правильні принципи.
— У 1994 році ви дебютували за першу команду «Динамо». Однак закріпитися в основі тоді не вдалося, і згодом ви опинилися в «ЦСКА-Борисфені». Чи було це для вас розчаруванням? Як переживали період, коли доводилося доводити свою спроможність за межами рідного клубу?
— У 1994 році я зіграв свій перший матч за основну команду «Динамо», але після цього тривалий час залишався в запасі. Здається, тоді головним тренером був Йожеф Сабо. Був навіть період, коли мене не відпускали грати за «Динамо-2», хоча Володимир Онищенко звертався з таким проханням. Я продовжував тренуватися з першою командою, але ігрової практики майже не було.
Коли мене віддали в оренду, з одного боку, це стало для мене певним полегшенням. У Михайла Фоменка я відчував довіру, він бачив у мені гравця основної команди. Мені було дуже приємно отримувати таку можливість. І водночас я розумів: якщо добре гратиму, прийде час, коли зможу повернутися до «Динамо». Тому особливо не хвилювався з цього приводу. Думав лише про власну гру і команду, за яку виступав.
— У «ЦСКА-Борисфені» ви отримали необхідну ігрову практику та фізично зміцніли. Наскільки важливим був цей період для вашого становлення? Чи можна сказати, що тоді ви стали тим захисником, якого згодом повернув до «Динамо» Валерій Лобановський?
— Деякі передумови для цього справді закладалися там. Але основне формування відбулося вже після приходу Валерія Лобановського, коли ми поїхали на збори до Руйта і закладали фундамент, на якому потім грали ще шість-сім років. Можна сказати, що я й досі використовую цей фундамент.
Звісно, період у «ЦСКА-Борисфені» дав мені колосальний досвід. Я отримав необхідну ігрову практику, виступав у вищій лізі проти дуже сильних команд і суперників. Це було дуже важливо. Але як захисник певного рівня я остаточно сформувався вже в «Динамо» під керівництвом Лобановського.
— Ваша перша зустріч із Валерієм Васильовичем Лобановським стала вже легендарною історією. Тренер побачив у вас сережку у вусі й сказав: «Люблю я сучасну молодь». Ви згадували, що після цієї зустрічі зрозуміли: сережку треба терміново знімати. А яким було ваше перше враження від Лобановського? Чи відчували хвилювання перед спілкуванням із такою легендарною особистістю?
— Звісно, відчував. Це ж футбольний гуру, легендарний тренер. Про нього багато розповідали, тож перед першою зустріччю певне хвилювання було. Але, як виявилося, він не був таким суворим, як я собі уявляв. Насправді це дуже приємна, розумна людина, з якою цікаво спілкуватися. Від нього можна було просто вбирати інформацію, як губка. Перші зустрічі, звісно, трохи лякали, але згодом працювати з ним було дуже приємно.
— У вас із Валерієм Васильовичем пов’язано чимало цікавих історій. Зокрема, епізод на зборах у німецькому Руйті, коли після вашого гола Лобановський запитав: «Хто грав із Федоровим?», а Дмитро Михайленко пожартував: «Могильний і Буре». Які ще моменти спілкування з Метрoм особливо врізалися в пам’ять? Чого він навчив вас не лише як футболіста, а й як людину?
— Мені запам’яталося, що Валерій Васильович завжди вмів правильно оцінити ситуацію і підтримати футболіста. Був період, коли я не потрапляв до основного складу, постійно залишався в запасі. Звісно, хотілося грати, тому я навіть просив відпустити мене в оренду. Я приходив до Валерія Васильовича, розмовляв із ним. Він відповідав, що не відпустить мене, адже я потрібен команді, треба продовжувати працювати й чекати свого часу.
На цьому розмова зазвичай закінчувалася. Мені, звісно, було прикро, адже хотілося виходити на поле, бути гравцем основного складу. Але я продовжував працювати. І, зрештою, дочекався свого шансу.
— У складі «Динамо» ви працювали з цілою плеядою видатних тренерів: Валерієм Лобановським, Олексієм Михайличенком, Анатолієм Дем’яненком, Йожефом Сабо, Олегом Блохіним. Чим відрізнялися їхні підходи до роботи? Чи є тренерські принципи кожного з них, які ви згодом використовували у своїй практиці?
— Вони всі зовсім різні. У кожного був свій підхід, своє бачення футболу. Це яскраві особистості, причому не лише як тренери, а й як футболісти та люди.
Мені взагалі дуже пощастило в житті. У дитинстві ми жили в однокімнатній квартирі, і в мене була стіна, повністю завішана вимпелами. Тоді продавали такі вимпели із зображеннями футболістів київського «Динамо» — коштували вони рубль або три. Я зібрав практично всю колекцію. На них були зображені всі футболісти, якими я захоплювався. І тоді навіть не міг уявити, що колись особисто знатиму всіх цих людей, дехто буде моїми старшими товаришами, а з іншими навіть працюватиму.
Для мене це було щось неймовірне. Звісно, у кожного тренера були свої підходи та бачення футболу. Водночас певні основоположні принципи залишалися незмінними.
Золоті роки «Динамо» і збірна України
— Наприкінці 1990-х і на початку 2000-х «Динамо» було одним із найсильніших клубів Європи. Ви пройшли цей період від повернення до команди до статусу одного з основних захисників. Що, на вашу думку, було головним секретом тієї команди? Завдяки чому вдавалося підтримувати такий високий рівень?
— Усіх нас об’єднувала одна думка — ми прагнули перемагати на футбольному полі. Віддавали цьому всі свої сили. Це був колектив однодумців, людей, які любили футбол і повністю віддавалися йому як на тренуваннях, так і під час матчів. У всіх була одна мета — перемагати. Думаю, це було головним. Ми не хотіли поступатися нікому, адже були справжньою командою переможців.
— У Лізі чемпіонів вам довелося протистояти «Реалу», «Манчестер Юнайтед», «Арсеналу», «Інтеру» та іншим грандам. Який матч або протистояння залишили найяскравіший слід у пам’яті? Чи був суперник, проти якого було особливо складно грати?
— Таких матчів було дуже багато. Кожен по-своєму особливий, у кожному є щось позитивне, а головне — це величезний досвід для футболіста і команди. Якщо вже виокремлювати щось конкретне, можливо, матч з «Інтером», у якому я забив, але, на жаль, ми програли. Також добре пам’ятаю поєдинки з «Арсеналом» — і в Києві, і на виїзді. Матчі проти мадридського «Реала», «Манчестер Юнайтед»...
Їх було настільки багато, що важко виокремити один. Кожна гра в Лізі чемпіонів була справжнім святом. Тоді ми сприймали це як належне, а зараз для багатьох українських команд участь у таких матчах стала справжньою мрією.
— Ви згадали, як забивали «Інтеру» в Лізі чемпіонів. Чи є гол у вашій кар’єрі, який згадуєте з особливим задоволенням?
— Таких голів було багато. Наприклад, коли я виступав в оренді за «ЦСКА-Борисфен», в одному з матчів забив двічі. На цій грі був присутній Валерій Лобановський. Він тоді запитав у адміністратора Олександра Чубарова, який свого часу був моїм першим тренером у «Динамо»: «Хто це такий?» Чубаров відповів: «Це наш вихованець Федоров». І Лобановський сказав: «Повертаємо». Можливо, саме після тих голів він остаточно звернув на мене увагу.
Ще пам’ятаю один м’яч у кваліфікації Ліги чемпіонів проти загребського «Динамо», який ми проводили на стадіоні «Динамо» в Києві. Валентин Белькевич подавав з кутового, і я забив головою. Тоді ми навіть уклали парі з одним київським музичним гуртом, учасники якого вболівали за київський «Арсенал». Ми перетнулися і посперечалися: якщо я заб’ю, то в центрі поля покажу, як граю на гітарі. Що саме мали зробити вони, вже не пригадую. Таких моментів було дуже багато. Щоб усе згадати, потрібен час — треба було б навіть записувати.
— Один із найпам’ятніших матчів в історії українського футболу — перемога «Динамо» над «Дніпром» у заключному турі чемпіонату-2000/2001, коли команда забила два м’ячі наприкінці зустрічі й вирвала чемпіонство. Ви вийшли на поле після заміни. Що відбувалося у вас у голові в ці хвилини? Чи вірили до останнього, що команда зможе переломити перебіг зустрічі?
— Звісно, вірили. У нас просто не було іншого виходу — треба перемагати в цьому матчі. На стадіоні «Динамо» була неймовірна атмосфера. Коли ми забили другий м’яч, так святкували, що утворилася величезна купа-мала. Здається, навіть Ігор Михайлович Суркіс прибіг до нас на поле. (Усміхається). Такі моменти залишаються в пам’яті на все життя, це дуже приємні спогади.
— Ви дебютували за національну збірну в листопаді 1999 року в матчі-відповіді зі Словенією за право потрапити на Євро-2000. Як запам’ятався дебют у збірній? Що відчували, коли вийшли на поле у футболці національної команди?
— На той час я вже тренувався зі збірною, мене викликали, але перед тим матчем мені повідомили, що я потрапляю до стартового складу. Ми перебували на зборах на динамівській базі в Кончі-Заспі. Увечері ще тренувалися, снігу тоді не було, а вранці прокинулися — і все навколо засипало снігом, який ішов практично цілий день.
Матч вийшов дуже важким. У збірної Словенії тоді була сильна команда. Пам’ятаю гол Заховича... Загалом нам у багатьох матчах не щастило, інколи пропускали зовсім нелогічні м’ячі. Звісно, було прикро, що не вдалося пройти далі. Але сам дебют у збірній запам’ятався дуже добре.
— За збірну України ви провели 29 матчів. Який із них вважаєте найважливішим або найемоційнішим?
— Напевно, це матчі відбору до ЧС-2006 проти Туреччини та Греції на виїзді. Особливо запам’яталися ці два поєдинки, адже в нас був дуже бойовий настрій. Олег Володимирович тоді сказав, що ми вийдемо з першого місця, і ми не могли його підвести. (Сміється). Насправді тоді всі повірили, що можемо цього досягти. Особливо після перемоги над греками, коли Андрій Гусін забив, це вже було щось особливе.
— Чемпіонат світу 2006 року став історичним для України, але через травму ви буквально в останній момент ризикували залишитися поза турніром. Олег Блохін, за вашими спогадами, навіть заявив, що ви все одно їдете з командою до Німеччини. Як пережили цей період? Наскільки було боляче пропустити такий турнір і як підтримували зв’язок із партнерами під час чемпіонату світу?
— Звісно, було дуже важко. Адже чемпіонат світу був дуже важливою подією в моїй кар’єрі. До того ж у мене вже були пропозиції від клубів, зокрема закордонних. Тому з одного боку було дуже прикро, що все так склалося. Але я розумів, що життя на цьому не закінчується, треба рухатися далі.
До Німеччини з командою я все ж поїхав. Це сталося практично відразу після того, як отримав травму. Збірна зібралася, і мені зателефонували та запросили приїхати на матч, який команда проводила на «Олімпійському». Після гри я зайшов до роздягальні, і Блохін сказав видати мені екіпірування. Так я вирушив із командою.
Те, що відбувалося в Німеччині, стало величезним кроком уперед для українського футболу. Вся країна вболівала за збірну, переживала за неї. Це була справді колосальна подія.
Завершення ігрової кар’єри
— За час виступів у «Динамо» вам довелося пережити чимало травм, які неодноразово заважали повноцінно грати. Чи був період, коли через проблеми зі здоров’ям ви всерйоз замислювалися про завершення кар’єри? Як вдавалося повертатися після тривалих пауз?
— Остаточно я вирішив завершити кар’єру після наступної серйозної травми. На той час я встиг зіграти за збірну проти Франції, провів кілька матчів у Лізі чемпіонів. Мій контракт із «Динамо» добігав кінця, ми завершили співпрацю, але я продовжував підтримувати форму.
Потім поїхав до одеського «Чорноморця», пройшов із командою збори. Але вже в першому матчі отримав розрив ахіллового сухожилля. Тоді зрозумів, що треба завершувати. Організм уже не витримував навантажень, травми одна за одною давалися взнаки. Почав замислюватися про інше життя, тренерську кар’єру.
— Після завершення кар’єри футболіста, наскільки складно було психологічно перейти до нового етапу життя? Чи легко відпустили футболіста Федорова, який багато років жив тренуваннями, матчами та роз’їздами?
— Не зовсім. Для кожного футболіста це складний період. Ти розумієш, що ще можеш грати, але організм уже не справляється з певними навантаженнями. Тому треба самостійно ухвалити рішення. Я обрав тренерську кар’єру, почав займатися іншою справою, і футболіст поступово відійшов на другий план. З часом уже не думаєш про це так часто. Звісно, спогади залишаються, інколи можеш про щось пошкодувати. Але, на мою думку, не варто жити жалем. Життя завжди приносить нові можливості. Якщо щось не склалося в одному напрямку, обов’язково може вийти в іншому.
Тренерська кар’єра і робота з молоддю
— Ваш тренерський шлях розпочався не в «Динамо», а в кропивницькій «Зірці», куди ви прийшли у 2010 році. Чому вирішили почати саме там? Чи розглядали для себе інші варіанти після завершення ігрової кар’єри?
— Мене запросив Олександр Дериберін, який тоді став головним тренером «Зірки». Він запропонував допомогти йому в роботі. Я був його помічником, але водночас мене заявили як граючого тренера. Дериберін дуже наполягав, щоб я провів бодай кілька матчів, але я відмовлявся. На той момент уже розумів, що повертатися у футбол як гравець не варто. Для себе я вирішив, що ігрову кар’єру завершив, і хотів зосередитися на тренерській роботі.
— Уже у 2011 році ви повернулися до рідного клубу і почали працювати в дитячо-юнацькій футбольній школі «Динамо». Першим серйозним досвідом стала робота з поколінням, у якому грали Віктор Циганков, Володимир Шепелєв, Микола Михайленко, Олександр Тимчик. Чи пам’ятаєте їхні перші кроки? Хто вже тоді вирізнявся особливими футбольними якостями?
— Звісно, пам’ятаю. В академії «Динамо» завдяки Олександру Іщенку сформувався дуже хороший тренерський колектив. Там працювали Сергій Беженар, Ігор Костюк, Олег Венглинський, Артем Яшкін, Юрій Дмитрулін, Олексій Дроценко та інші. Було багато сильних тренерів, ми діяли спільно, допомагали одне одному.
Згодом у нас з’явилися хороші результати. Нам вдалося працювати з поколінням 1997 року народження, яке очолив Сергій Беженар. Загалом із того покоління вийшло чимало хороших футболістів, які й зараз грають на високому рівні. Це Вітя Циганков, Володя Шепелєв, Єгор Назарина, Богдан Михайличенко, Сергій Чоботенко, Ростик Тарануха та ще кілька хлопців, які виступали і виступають у Прем’єр-лізі.
Я вважаю, що це було дуже хороше покоління. Нам із Сергієм Беженаром вдалося працювати з цими футболістами і зробити певний внесок у їхній розвиток. Це дуже приємно.
— Ви пройшли різні етапи тренерської роботи: дитячо-юнацький футбол, молодіжна команда, перша команда «Динамо». Де вам було найцікавіше працювати? Чим відрізняється підхід до футболістів у 15−16 років, U-19 і вже в дорослій команді?
— Для себе я вирішив, що спочатку хочу попрацювати в академії. Там я провів близько чотирьох років. Поступово надійшла пропозиція перейти до першої команди, і я із задоволенням її прийняв. Це був колосальний досвід і великий крок уперед.
Робота з дорослими футболістами дещо відрізняється. На перший план виходить тактичне бачення футболу. Ти вже працюєш із готовими гравцями, які мають техніку, досвід, рівень підготовки. З одного боку, з ними легше працювати, ти можеш вказувати на помилки й пояснювати, що потрібно змінити. Але водночас необхідно вміти правильно спрямовувати футболіста, підказувати, як діяти в тій чи іншій ситуації.
Не можу сказати, що працювати з молодшими чи старшими гравцями легше або складніше. Коли я тільки починав тренерську кар’єру, мені було дуже цікаво працювати з молодими людьми. Пізніше разом із Костюком ми працювали з командами U-21 та U-19. У нас були хороші показники, ми досягали певних успіхів у Юнацькій Лізі УЄФА. Зокрема, перемагали сильних європейських суперників — «Бенфіку», «Баварію», «Барселону» та інші команди. У певний період наша команда навіть мала один із найкращих показників за кількістю пропущених м’ячів. Ми добре працювали над організацією оборони. А потім ті самі хлопці почали грати в першій команді.
Тому не можна сказати, що десь працювати краще, а десь гірше. У кожному напрямку є свої нюанси. Якщо повністю віддаватися роботі, можна досягати позитивних результатів незалежно від віку футболістів.
— Ви працювали асистентом Олега Блохіна, Сергія Реброва, Олексія Михайличенка та Олександра Шовковського. Чи змінилося ваше сприйняття цих фахівців, коли ви опинилися з ними по один бік тренерської лави? Наскільки складно бути помічником головного тренера, особливо коли сам раніше виступав на найвищому рівні?
— Що стосується Олега Блохіна та Олексія Михайличенка, це були мої старші товариші, в яких я свого часу грав. У Блохіна — у збірній, у Михайличенка — ще в клубі. Потім я вже працював разом із ними. Великою перевагою було те, що я розумів, чого саме головний тренер хоче від футболістів, у яких є ідеї та бачення гри. Тому мені було легше передавати ці вимоги гравцям.
Що стосується Сергія Реброва, то це був для нас колосальний досвід. Можна сказати, що ці два з половиною-три роки були дуже успішними. Ми вигравали чемпіонат, Кубок, добре виступали в Лізі Європи. На все життя запам’ятав матч із «Евертоном» у Києві.
Цікаво, що того ж дня вранці в мене був захист диплома на тренерську ліцензію PRO, а ввечері — гра. Вранці я складав іспити разом з Андрієм Шевченком, Дмитром Михайленком, Василем Сачком та іншими колегами — у нас підібралася дуже хороша група. Після іспитів я відразу поїхав на базу — і звідти потім на «Олімпійський». Цей день запам’ятався на все життя — і через отримання ліцензії, і через таку яскраву гру.
— Чи є у ваших планах ставати на самостійний тренерський шлях?
— Звісно, таке бажання є. Але зараз це дуже складно. Самі розумієте, у нинішніх умовах непросто знайти роботу. На цей момент усі мої думки й зусилля спрямовані на клуб, у якому я працюю — київське «Динамо». І якщо будь-якої миті знадобиться моя допомога, порада чи участь, я із задоволенням допоможу. Я завжди відкритий до цього.
— Ви добре знаєте вимоги Валерія Лобановського до футболістів, адже самі пройшли його школу. Що з його футбольної філософії намагаєтеся передати молодому поколінню? І чи не змінилося саме розуміння футболу за останні 20−25 років настільки, що деякі старі методи вже не працюють?
— Сама футбольна філософія залишається актуальною. Звісно, не всі її елементи можна використовувати так само, як раніше, але багато принципів працюють і сьогодні.
Раніше багато говорили про великі фізичні навантаження і величезний обсяг роботи без м’яча. Зараз, безумовно, більше уваги приділяють роботі з м’ячем. Але це зовсім не означає, що робота без м’яча відійшла на другий план. Фізична підготовка теж залишається дуже важливою. Багатьом футболістам потрібно додавати в цьому компоненті. Тому від Лобановського досі залишається чимало того, що можна використовувати в сучасному футболі.
— Ви неодноразово говорили про відмінності між вашим поколінням футболістів і нинішньою молоддю. У чому бачите найбільшу різницю?
— Знаєте, порівнювати покоління не зовсім правильно. Часи змінюються, у кожного покоління своє бачення і реальність. Не хотів би говорити в стилі «ось у наш час було краще»… Але футболісти, які виступають за київське «Динамо», повинні розуміти, що це клуб з величезною історією. Її створювали люди, які віддавали всі сили, щоб клуб розвивався і процвітав. «Динамо» любили не лише в Україні, а й у всьому світі.
На жаль, зараз є футболісти, які виграють кілька матчів, потрапляють до збірної або стають чемпіонами і починають вважати, що вже досягли певного рівня. Але вони не розуміють, що потрібно продовжувати роботу. Адже який у них справжній досвід? Вони ще до ладу не зіграли, нічого серйозного не виграли, а можуть вважати себе сформованими футболістами. Іноді здається, що їхній головний багаж — це історії та фотографії в Instagram.
Молодий футболіст має ставити перед собою конкретні завдання. Спочатку він грає в молодіжній команді й хоче потрапити до основного складу. Потім — до збірної, виграти чемпіонат, Кубок, Суперкубок, добре зарекомендувати себе в національній команді. А вже після цього можна думати про наступні кроки, зокрема, про можливі пропозиції від інших клубів.
Не можна просто виходити на поле заради того, щоб отримувати гроші. Мені здається, це неправильно навіть щодо самого себе. Ти приходиш у футбол, щоб приносити задоволення і собі, і вболівальникам. І це найголовніше.
Особисте і підсумки
— Якщо трохи відійти від футболу: який Сергій Федоров поза стадіоном і тренувальним полем? Чи вистачає часу на сім’ю, книжки, захоплення, які були ще з дитинства?
— Я вже років 12 живу за містом. Самі розумієте, там завжди є чим зайнятися. Постійно щось робиш, рухаєшся, і це добре. Веду активний спосіб життя: можу погуляти з собакою, зайнятися якимись справами, почитати книжку. Іноді навіть не вистачає часу на все, що хотілося б зробити. Але зараз, навпаки, часу вже забагато. Хочеться більше працювати. Хоча, з іншого боку, інколи потрібна і певна перерва. Як тренер можу сказати, що такі моменти теж бувають необхідними.
— Якби сьогодні ви могли повернутися на кілька десятиліть назад і дати одну пораду собі юному, якою б вона була?
— Знаєте, якось дивно самому давати поради. Чесно кажучи, я ні про що не шкодую. У мене була доволі яскрава футбольна кар’єра. Звісно, траплялися різні моменти — були свої плюси й мінуси, але вона склалася саме такою, якою мала бути. І я нічого не хотів би змінювати.
Що стосується особистого життя, то в мене чудова родина, і тут усе добре. Звісно, хотілося б, щоб ця війна якнайшвидше закінчилася, причому закінчилася нашою перемогою. Це зараз найголовніше.
А молодим футболістам хотілося б побажати одного: любіть футбол у собі, а не себе у футболі. Якщо ви будете працювати, все обов’язково окупиться. Потім прийде і все інше — слава, гроші та визнання.
Юрій Громов
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 5
Загрузка комментариев
