Усю спільноту прихильників київського "Динамо" – з 1-м квітня!
З приводу Дня сміху хотілося б згадати про одного з найвідоміших гумористів України, який був відданим уболівальником нашої команди. Це – Остап Вишня (Павло Губенко), визнаний класик свого жанру. Футбольні пристрасті незмінно надихали його і були темою багатьох творів письменника. Розповідають навіть, що сердцевий напад, який став для Остапа Вишні фатальним у 1956 році, був спричинений телевізійним репортажем, коли динамівці змарнували пенальті...
Оповідання ("усмішка") під назвою "Удар! Іще удар!" – це твір, написаний у червні 1951 року. То був перший сезон у "Динамо" тренера Олега Олександровича Ошенкова. З ним команда швидко оговталася після найгіршого в її історії чемпіонату 1950 р. (13-е місце) і вийшла на 8-ме місце зі значно поліпшеною якістю гри. Вже наступного року динамівці здобули "срібло" чемпіонату СРСР, а ще через два роки – свій перший Кубок СРСР. Тому настрій твору доволі оптимистичний.
Отже, слово Остапу Вишні. Мабуть, варто звернути особливу увагу на останні абзаци його "усмішки". З них ми побачимо, що звичка болільників виносити категоричні, остаточні й неспростовні вердикти щодо нашого "Динамо" за результатами останньої гри була актуальною щонайменше років 70 тому...
Приємного читання, друзі!
УДАР! ІЩЕ УДАР!
1.
Коли над Києвом починають голубіти ночі, на каштанах бубнявіють бруньки, а на київських схилах витикається зелена травиця, – запахло, отже, весною! – кияни, зустрічаючись один з одним, весело посміхаються:
– Чули, коли сезон починається?
– В театрі?
– Та в якому там театрі?! На стадіоні травичка вже зазеленіла, а ви про театр!
– Та яка там травичка? Ще сніг на стадіоні! На схилах, щоправда, вже де-не-де зазеленіло.
– То ви не придивлялись! В середині поля справді ще сніг, а на штрафних площадках уже два кущики травиці виткнулось. Спеціально вчора сам ходив, сніг розгрібав. Ось-ось уже!
Кияни трохи нервуються, чекаючи відкриття футбольного сезону.
Та не тільки кияни. Чекають нетерпляче і москвичі, і ленінградці, і тбілісці, і всі, всі, всі, хто болітиме за групу «А», за групу «Б», за першість у Союзі, за першість в кожній радянській республіці, в кожній області, в районі; в колгоспі – яка бригада повоює першість; на заводі – який цех; в інститутах, в університетах, технікумах – який факультет.
А в нашому дворі щодня відбуваються матчі між першим парадним, де за капітана Льоня, і четвертим, де капітанствує сіроокий Юрко.
І коли від пушечного удару летять з брязкотом у мене в квартирі шибки, капітани обох команд авторитетно заявляють:
– В штангу!
На цьому перший «тайм» моментально кінчається, команди розбігаються на перерву, не для перепочинку, а більше для того, щоб уникнути штрафу – одинадцятиударки… материним віником…
Кожної весни мільйони футбольних м’ячів літають над неосяжними просторами нашої чудесної Батьківщини.
– Сезон починається першого квітня! Але в Тбілісі!
– А в нас коли?
– Одинадцятого квітня!
– Ой, як іще довго чекати! Аж одинадцять день!
Кияни заздрять тбілісцям, москвичі – киянам, ленінградці – москвичам, а футбольна команда десь на Новій Землі заздрить усім командам на Великій землі, бо розпочне вона матч десь аж у червні… Але розпочне обов’язково…
2.
Перший матч сезону в Києві.
Далеко задовго до матчу болільники вже по кілька раз обговорили поміж себе майбутні склади команд – і основного, і дубля, – і з цього приводу було чимало гострих суперечок, причім жертвами цих суперечок завжди бувають не спорщики, а ні в чім не повинні футболісти, що десь у Сочі чи в Гаграх готуються до майбутніх боїв.
– Центр нападу в основнім складі Н.!
– Хто?!
– Н.!
– Корова!
– Хто корова? Н. – корова?!
– Ну, як не корова, так сундук!
– Хто сундук? Н. – сундук?!
– Хіба ні?
– Самі ви сундук!
– А ви – корова!
До згоди, як бачите, в даному разі не прийшли!
Симпатяга Н., центр нападу, чесно й наполегливо працює на півдні, щоб удосконалити майстерність, а з нього болільники зробили і корову, й сундука, та й самі при тім коровоосундучилися…
Спортивна боротьба…
А як часто ви чуєте, що треба зробити, щоб вийшов ідеальний, непереможний футболіст.
Щодо київської команди майстрів футбола рецепт цей приблизно такий.
Заслужений – та де заслужений – народний! – болільник авторитетно заявляє:
– Ех, якби до сміливості Лермана та додати удар Лемешка, ліву ногу Віньковатова, праву ногу Товта, серце Пономарьова, лоб Годничака, голову Дашкова, очі Гаврилюка, хватку Макарова… От би був центр нападу!
А чорноволоса Інна додає:
– А волосся Юста! Кучеряве!
Білоголова Оля вимагає:
– І щоб хоч трішечки Комана!
Тут, розуміється, може бути безліч варіантів в залежності від особистих симпатій.
А чому б, справді, нашому старшому тренеру товаришу Ошенкову не прислухатися до таких оригінальних порад наших заслужених болільників?
Варіанти можуть бути найрізноманітніші, але одне завжди буде незмінним: Інна й Оля в кожному варіанті вимагатимуть:
– Щоб волосся Юста! І щоб хоч трішечки Комана!
3.
Любить наш народ футбол, кріпко любить.
Любить він і наших футболістів…
Шаленіють від футбола болільники, до болю, до сліз переживаючи гіркоту поразки і буйно радіючи з перемоги!
Складна гра – футбол. І не так технічно, як психологічно.
Грають одинадцять майстрів.
Їх судить один суддя!
А того одного суддю судять п’ятдесят-шістдесят тисяч чоловік.
І коли прислухаєшся до вироків отого шістдесятитисячного судді, виходить, що суддя всесоюзної категорії знає правила гри значно гірше, ніж, приміром, отой тринадцятилітній шкет, що в нього очі на лоба вже вилізли, а він кричить:
– Суддю на мило!
А навіщо йому те мило, коли він, як на нього глянути, умивався ще тоді, як лежав у ночвах і мила його мама.
А то раптом одчайдушний тисячоголосий крик:
– З по-о-оля! З по-го-го-голя!
– Кого ви хочете «з поля»? – запитали якось ми одного дядю, що кричав «з поля!», заплющивши очі.
– А мені все одно! У мене голос хороший – прочищаю!
Іноді різкий крик «з по-о-оля!» набирає зовсім несподіваного значення.
Гурт молоденьких дівчаток голосно, настирливо й уперто скандував:
– Юста з поля! Юста з по-о-оля! Юста з по-о-оля!
– Ви несправедливі, дівчатка, – Юст прекрасно грає!
– А ми його викликаємо з поля на пляж!
– А-а-а!
А проте, правду казавши, несправедливо ставляться до наших майстрів футбола глядачі. Навіть болільники.
Матч. Наші виграли.
– Бачили? Ех, молодці! Ні, таки в нас прекрасна команда! Орли! От команда! От грають! Ви бачили, як Віньковатов? А Дашков! А Товт! А Пономарьов! А Макаров! Геній! От команда так команда! Яка бистрота! Які удари!
Наші програли.
– Партачі! Ну, хіба це команда?! Лазять по полю, як сонні мухи! А Макаров! Щоб такого м’яча не взять!? А ще називаються група «А»! Та їх і в «Б» не пустять.
Виграли.
– Оце команда! Ще їм виграть у Москві, в Тбілісі, в Куйбишеві… І що ви гадаєте? Можуть бути чемпіоном! От команда!
І т. д. І т. ін.
Нічого не зробите: боліють!
…Ну, товариші футболісти! Наші! Київські!
– Удар! Іще удар!
Тільки, будь ласка, не в штангу! І не в свої ворота!
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 21
Загрузка комментариев
