2018-ий чи втрачений рік?

Ліна Костенко одного разу написала:
«Вже рік старий за обрії пливе.
Уже й Новий стоїть на виднокрузі.
Хай у Новому буде все нове,
Старі лиш вина, істина і друзі».

Що добавити? Істина і друзі…

Давайте ж глянемо на минулий рік без діопричних окулярів, як і без сонцезахистних. Об’єктивно.

Хоч об’єктивності бути не може, тому що об’єктивність є безглузде поєднання непоєднуваного. Тому давайте хоч трохи поговоримо про минулий рік без викриків «ура» й «ганьба». Про наше з Вами, колеги, Динамо.

Я хочу, але не не можу стверджувати, що Динамо стає на шлях до майбутніх перемог. Хочу, але не можу. Можу терпіти, ще потерпіти, як нас просять. Терпіння є, але надій все менше й менше, бо не можу сказати, що Динамо йде шляхом до храму. Звичайно хочу, але чомусь не бачу в цьому Динамо майбутнього. Зі всіх сил намагаюсь розгледіти, зрозуміти тенденцію розвитку нинішнього Динамо й щоразу помиляюсь. Тупі перемоги на початку сезону , абсолютний відчай до гри з Шахтарем і яскрава гра з тим же Шахтарем, та ще більш яскрава гра з Ренном дома, і з Маріуполем. Здавалось все. Спіймали гру… Вперед до перемог! Але після гри з Олександрією, знову такі ж тупі й бездарні ігри, однонульові перемоги й возіння фейсом по синтетиці в Астані. Й як кожура від банану - гра з Яблонцем…

Що це? Чому це?

Що первинно? Куриця чи яйце? Тренер чи гравці?

Я вже неодноразово писав, що нинішній склад Динамо один з самих слабких за півстоліття. Він не здатен до фейєрій, він не здатен до системних безальтернативних перемог. Але для польотів над гніздом зозулі в наших українських реаліях цей склад підходить якнайкраще. Та польотів то немає. Повзаємо…

Ось якраз тут повинен сказати своє слово тренерський штаб, тому що тільки він є тим єдиним органом управління, який зобов’язаний збирати дані, вивчати їх та готувати команду до гри, до перемог. Якщо звичайно на перебирають на себе ці функції маркітанти. Ми не входимо до складу ні штабу, ні команди, не знаходимось, навіть, близько до Конче Заспи, але те що ми бачимо, нам навіть здалеку не нагадує футбол. Такий нині у нас тренерський штаб. Тренери повинні допомагати зростати гравцям. Але дивлячись на нинішній молодий склад Динамо, мені здається, що це не під силу цьому тренерському штабу.

Ці тренери не зуміли виховати жодного воротаря й вимушені були купили Бойко, який так і не став гарантом надійності в воротах.

А захист?

Бурду знайшов ще Ребров. Він всім хороший, але повільний для сучасного футболу.

Кенджора грає від помилок до помилок з перервами на блискучу гру.

Піварич різко здав.

Засяяв Миколенко. Таких як Віталій дуже люблять болільники. Але давайте скажемо чесно, хоча б собі, що йому ще треба рости й рости. У нього є жага до боротьби, якої немає у багатьох динамівців, у нього є швидкість, є техніка, є азарт, але його коефіцієнт корисної дії в атаці майже нульовий: прекрасно видовищні проходи й бездарні передачі в штрафний майданчик. І як же часто він втрачає позиції в захисті. Дуже хочеться бачити його ріст як гравця, але маю сумління, що при нинішньому ТШ це відбудеться.
А Кадар завжди Кадар. Без слів...

У нас зовсім немає сучасних опорників, які б не тільки вигризали б м’яча в суперника, але й починали атаку. Сидорчук, може й є прекрасною людиною, може й є прекрасним товаришем, може й є лідером в роздягальні, але на полі він не взірець до наслідування по одній лише причині: він не має хисту до креатива, до фантазії. А футбол же не тільки тяжка праця на результат, а ще й гра…

Шепелєв не росте. Ще недавно здавалось, що він гравець майбутнього, але нині він так замаскувався, що майбутнє може пройти мимо нього. Йому вже 21 рік. Це період розквіту, а ми до сих пір чекаємо, коли ж він розцвіте.

Шапаренко… Його люблять болільники. Навіть боготворять. Інколи він видає блискучу гру, інколи його передачі майже геніальні, але тільки інколи… До «слави Івана Козловського», вибачте – до слави Валентина Бєлькевича, йому ой як же ще далеко. Нестабільність – його ім’я. Чому? Не знаю. Мабуть тому що, як здається, його думки за полем далекі від футболу. Татушки, що він собі набив в 18 років та його грива якось підказують мені, що Коля любить себе в футболі. Себе. Він ще не став професіоналом, як стають професіоналами в любій професії. Його нікому ганяти, як колись ганяв Сабо Шевченко. Може й я не правий. І дай бог, щоб я був не правий. Жаль, якщо ми втратимо такого гравця.

Наше все: це Циганков й в пару до нього Вербич. На цих двох гравцях й тримається нинішнє Динамо. Може скажу й непопулярну річ, але гадаю, що Циганкову потрібно буде влітку міняти чемпіонат. Українську Прем’єр – Лігу він вже переріс. Й якщо ми будемо його утримувати, як кріпосного, й подалі в Динамо, та ще й при нинішньому ТШ, то він почне регресувати. Здається, він вже не прогресує, хоча й намагається рости, старається, але в нинішньому українському футболі він вже не буде зростати. Такі нині реалії в нашому футболі.

Й головна наша біль: нападники. Динамо завжди славилось своїми нападниками: Коман, Канєвський, Базилевич, Лобановський, Бишовець, Хмельницький, Блохін, Бєланов, Шевченко, Ребров й багато інших. І раптом – нуль. Нападники помножені на нуль завжди нуль. Чому?

З Бєсєдіна нападник, хай не ображаються його болільники, як з мене Шаляпін: люблю співати, але не маю слуху. Артем схожий на найкращий танк часів другої світової – Т-VI, сильний, потужний, але неповороткий як Гаргантюа.

Динамо нагадує мені Російську імперію часів Миколи I: законсервованний блиск перемог 1812 року призвів до Кримських поразок через сорок років. Так і наше Динамо законсервувалось блиском перемог другої половини 20 століття, любується собою, коли інші команди на четвертій швидкості обходять нас. Нам завжди здається, що ще трохи, ще чуть-чуть й наше Динамо заграє, як колись. Але весь час наші чекання не здійснюються.

Ми, болільники, можемо пробачити любимій команді все. Навіть поразки . Але не можемо пробачити відсутність боротьби й азарту. Так азарту. Тому що без азарту, без запалення, без захоплення, без ентузіазму, без творчості, нарешті, не буде ні гри, ні боротьби на полі, буде лиш нудна праця за обумовлені в контракті зелені тугрики, які ще й не оподатковуються в Україні.

Так хочеться перед Новим роком в черговий раз помилитись. Обманути себе. Й забути футбол цього 2018 року як склероз, який, по словам Ф. Ранєвської, неможливо вилікувати, але можна забути.

Бо так хочеться футболу. Хоч трохи схожого на той, що нині, сьогодні, показують Ліверпуль з Арсеналом!

"Перемен! - требуют наши сердца.
Перемен! - требуют наши глаза.
В нашем смехе и в наших слезах, и в пульсации вен:
"Перемен! Мы ждем перемен!"
(В. Цой)

З Новим роком!
З повагою,
Скіф.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости