Ось і закінчився для українських вболівальників сезон 2024/2025.
Тихо, нишком, сіро-сіро… Лише Динамо – чемпіон! Але також сіро… Інших барв немає. Сірий футбол, сіра погода, сірі квіти, сірі голи…
Лише дівчата красиві. Але це не про футбол...
Тому писати що-небуть про наш український футбол абсолютно не хочеться, а інші ульсанди з аль – хілялями не викликають ні футбольних, ні еротичних збуджень навіть рівня Інгульця з Колосом.
Так і живу…Програли 30-ій команді світу (Канада) – чорт з ним, виграли в 86-ої команди світу (Нова Зеландія) – ну й що.
Молодіжка Мельгоси вирвала на останніх секундах перемогу у іспанців (буває, що й палка стріляє), програли молодим данцям (але ж гідно), відбились від розлючених фінів (молодці, мабуть), злили без супротиву воду нідерландцям (так вони ж нідерландці).
До речі, ще два роки тому молодіжка під орудою «найкращого нинішнього тренера українського футболу» пана Ротаня також зливали воду (іспанцям), але ж в напівфіналі.
Отак і граємо. Отак і живемо.
Ніхто вже чомусь не вимагає всіх порвати. Шановний Сєдой пише про саудидів з інтригами в радянському футболі сорокарічної давності, пан Зеленка менторно щоденно, а інколи й двічі на день, котрий рік доказує те, що й доказувати непотрібно. А ми всі знову в котрий раз летимо в чорні дірки наших очікувань, наших футбольних марень, як фанера над Парижем.
Я не знаю як викручуватись з цієї камасутри. І не знаю чи викрутимось. Становлення нашого футболу братами суркісами на рейки олігархічних ігор мабуть все-таки було необхідним в середині 90-их. Але ж пройшло вже тридцять років, а ми все там. Навіть далі від «все там». Кудрівкізація нашого футболу набирає шалені темпи і, на жаль, не бачу бажань від кого - небуть змінити цей вектор розвитку. Бо дорого. Бо необхідні затрати в першу чергу на дитячий футбол, які дадуть користь футболу, але ця користь буде сяяти можливо лише через мінімум 5…10 років. Якщо і буде…
А ми не звикли чекати. Нам сьогодні давай...
Тому й тренують наших дітей професійні невігласи, яких до тренувань не можна допускати ні за яких умов. Навіть не на відстань гарматного пострілу, а на ракетний залп. Згадайте недавню гру в U-19 між Динамо і Шахтарем. Осатаніло шалений мат, заохочуваний і підтримуваний тренерами, вповноваженими офіційними представниками команд, батьками футболістів, провокації Суркіса – третього, сутички, бійки і «нуль» футболу.
Не вміємо ми грати без невимушених фолів, без жовтих і червоних карток. Злість і зверхність до суперника затмарює очі (не тільки Батагову й Бражко)...
Бицця – бороцця – це наше. А грають і думають – хай німці, іспанці, англійці з нідерландцями. Навіщо воно нам. Ми краще татухи наб’ємо, щоб нас лякались від однієї нашої зовнішності. Ось і виглядають молоді сімнадцятирічні хлопці як туземці з племені тумба-юмба. І пишаються цим: пишаються татухами, а не перемогами, голами, фінтами, грою…
Що ж «король вмер, хай живе король». Буде жити і чекати футболу. Та чи дочекаємось?
Сіро... Сірість опустила свої фіранки...
З повагою,
Скіф.
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости

Загрузка комментариев