В память о Капитане, Команде и временах...

ЛЕГЕНДАРНЫЕ

Футбольная карьера В. М. Колотова (на снимке первый справа, с капитанской повязкой), полузащитника казанского «Рубина» (1968-70), киевского «Динамо» и сборной СССР 70-х, с моей точки зрения, определенно уже увековечена. В СМИ, в книгах, в кино – настолько яркой и стремительной она была. И сегодня, когда Виктору Михайловичу, Царствия ему небесное, исполнился бы 71 год, в различных блогах о Колотове уже написали...

"...после своего 50-летнего юбилея прожил ровно полгода. Замечательный Человек. Искренний, честный и совестливый. Выдающийся футболист, признанный капитан киевского "Динамо"-1975 и сборной Советского Союза."

Эти строки написал 3 января 2017-го, в Киеве. Назвал публикацию:

Капитан на все времена...

А ровно через год, в такой же день января (день кончины Колотова), дорогие форумчане, заголовок мне подсказал один из вас, в своём комментарии:

Виктор Колотов - КАПИТАНИЩЕ! Но все эти травмы привели к тому, что практически в 30 лет прекратил выступления. За два последних года сыграл всего 15 неполных матча в чемпионате СССР из 60...

И публикация была названа:

Капитанище!

Об этом голе Виктора Колотова уже довелось читать в ваших, уважаемые форумчане старшего поколения, комментариях...

Как говорится, "рыбкой"...

Без слов...

Дорогі колеги по сайту, вдячний тим, хто залишає свої коментарі, пише в личку. Особливо в дні, коли працюю над перевиданням українською мовою своєї першої в житті книжки "Два сезони". Особистості Капітана тих років в книзі присвячено чимало. Дещо з перекладеного на державну мову, вже публікував. Наприклад:

Подвиг Віктора Колотова...

Сьогодні ще невеликий фрагмент і, сподіваюся, що для уболівальників старшого покоління - добрі спогади про капітана динамівців, як мовиться, на усі часи.

х х х х х

10 серпня, 1974, фінал

У той день на динамівську базу мене привело завдання спортивного відділу «Комсомольской правды» взяти інтерв’ю у капітана команди Віктора Колотова. Але не переривати ж тренування. А спостерігати за ним одне задоволення: високі швидкості, осмисленість пасу, техніка. У цій круговерті вправ з м’ячами брав участь весь основний склад. Тільки Олег Блохін на сусідньому полі під наглядом лікаря команди Берковського виконував якісь свої вправи.

— Індивідуальна робота? — запитав я доктора.

— Ні, — відповів він. — Просто в грі з «Шахтарем» Олег отримав травму. Через це його і замінили в першому таймі. Але, думаю, в фіналі він зможе грати.

Команда готувалася до фіналу Кубку СРСР. До головного матчу в суперечці за кришталевий приз залишалося два дні.

— А як інші, доктор?

— Всі здорові і, здається, рвуться до бою! Закінчивши свої вправи, Блохін присів за воротами. В цей час його товариші по команді по черзі виконували пенальті.

— Петровичу, можу підключитися! — крикнув Блохін Базилевичу.

— Не терпиться битися за Кубок? — запитав я Олега.

— З торішнього фіналу не терпиться.

... На рахунку кращого бомбардира «Динамо» на той час було понад 150 матчів в чемпіонатах і Кубках країни, на олімпійських іграх і в інших офіційних міжнародних турнірах. І, мабуть, найбільш невдалою своєю грою він вважав фінальний матч з «Араратом» на Кубок країни 1973 року. «Мене довго не покидало почуття провини перед товаришами, — розповідав Олег. — На самому початку того драматичного фіналу ми з Віктором Колотовим, залишивши позаду єреванських захисників, вийшли на ворота і мали реальну можливість забити гол, але у вирішальний момент я не віддав м’яча партнеру, який був в кращій позиції». Сумні події цього фіналу пам’ятали й інші кияни — адже вони всі (окрім Рудакова) брали участь в тому поєдинку. Все це не могло не надати певного психологічного впливу на команду. Після тренування я підійшов до Колотова.

— Інтерв’ю напередодні фіналу?! — здивувався він. — Це не в наших правилах. Втім, ви вже взяли інтерв’ю: бачили наше тренування. По-моєму, все ясно: і ми, і «Зоря» налаштовані тільки на перемогу.

В ті дні, перед головним кубковим матчем, динамівці навіть один з одним намагалися якомога менше говорити про майбутній фінал. Від таких розмов, чого доброго, можна і перегоріти, розплескати запас нервової енергії.

Через п’ять годин після цього тренування команда вилетіла до Москви. Перед відльотом Лобановський повідомив футболістам, що жити вони будуть на базі в Новогорську. Ця реклама не дуже обрадувала гравців. Справа в тому, що в Новогорську, де розташована заміська база московських динамівців, кияни жили перед фінальним матчем з «Араратом». Хоч вони і не вірили в прикмети, але все-таки... Марно намагалися московські репортери розговорити Лобановського і Базилевича. Вони залишилися вірними своїм принципам: всі оцінки після гри. З перших годин перебування команди в Москві наставники намагалися зняти з футболістів деяку нервозність. Вони весь час були поруч з хлопцями, говорили на абстрактні теми. Але самі, здається, всі 24 години на добу тільки й думали про майбутній фінал. І динамівці розуміли своїх наставників: рівно десять років тому один з них в складі київського «Динамо» брав участь в переможному для киян фіналі Кубку СРСР. Увечері напередодні гри вся команда здійснила похід на виставу московського мюзик-холу «Потяг прибуває до Москви». У театрі футболісти трохи розслабилися. Сміялися, жартували. Але все це відразу пройшло після повернення на базу. Командою знову опанувало якесь внутрішнє хвилювання. ... Суперники зустрілися в тунелі, який веде на поле Центрального стадіону імені В. І. Леніна. Футболісти «Зорі» здивовано дивилися на футболки динамівців, де красувалася емблема Кубку СРСР. Хтось із ворошиловградців єхидно кинув:

— Піжони! Спочатку його треба виграти!

Ця емблема на футболках, виявляється, викликала подив не тільки у суперників «Динамо». Після фіналу багато вболівальників писали листи на Центральне телебачення і до редакції тижневика «Футбол-хокей»: «Чому динамівці вийшли на поле з емблемою Кубку на футболках, адже вони його ще не виграли? Чи не виглядає це нескромним...» На емблемі, яка несподівано для багатьох прикрасила форму киян в день вирішального поєдинку за кришталевий трофей, крім силуету Кубка, було вишито ще й напис: «10 серпня, 1974, фінал». Роздаючи форму, тренери сказали, що ці футболки в якості пам’ятного сувеніру залишаться у всіх гравців. А кому з них не хотілося зробити цю пам’ять приємною!?

Але фінал є фінал. І не випадково динамівські тренери на установці підкреслили, що різниця в рівні гри і певна диспропорція в класі «Динамо» і «Зорі» ще нічого не значать. Так, в фіналах всяке бувало. Могло статися і в цьому, коли на останніх секундах матчу капітан ворошиловградців Кузнєцов вийшов один на один з Рудаковим. Але м’яч, стукнувшись про купину, відскочив і попав в гомілку капітана «Зорі»: удар не вийшов.

Вихід капітана ворошиловградців на динамівські ворота був не єдиною реальною загрозою для киян. І в ці миті небезпеки знову блиснув Рудаков. Спочатку він «витягнув» з кута м’яч, посланий туди С. Кузнєцовим, потім перевів на кутовий сильний удар Васеніна, виграв єдиноборство зі Стульчіним...

Після матчу, коли капітан динамівців Віктор Колотов представляв кореспонденту тижневика «Футбол-хокей» своїх товаришів по команді, він так охарактеризував Рудакова:

— Скоро будемо величати його по батькові. Досвідчений голкіпер. Можуть сказати, що у нього все вже позаду. 32 роки як-ніяк. А він поки відстояв усі матчі чемпіонату і все, крім однієї, ігри Кубку. Багато разів виручав. Зараз, коли ми переконалися, що, всупереч очікуванням, наші воротарі помітно здали, Рудаков, по-моєму, залишився приємним винятком.

... Завершується дев’яносто хвилин напруженого поєдинку. На табло горіли нулі, і диктор вже повідомив глядачам про те, що зараз будуть призначені додаткові півгодини, і про те, що «... повторний фінальний матч між «Динамо» і «Зорею» відбудеться завтра, тут, на центральній арені в 18 годин». Оголошення викликало пожвавлення на трибунах. Невже ще один матч? У роздягальні до Лобановського підійшов капітан динамівців.

— Треба випускати Шепеля, — сказав тренеру Колотов. — Нехай пограє попереду, потерзає трохи їхній захист.

Тренери і самі розуміли, що треба посилити атакувальну міць команди. На 91-й хвилині фінального матчу Шепель замінив Буряка.

Ворота суперників атакує Анатолій Шепель ...

Шепель:

— Я вийшов на третій тайм з якоюсь внутрішньою впевненістю в щасливому кінці. Думаю, що динамівці за рахунок своєї майстерності в перших двох таймах витратили на боротьбу менше сил, ніж футболісти «Зорі», і це рано чи пізно повинно було позначитися. М’яч, посланий майстерним ударом Володі Мунтяна вже на другій хвилині додаткового часу, застав зненацька воротаря ворошиловградців Ткаченка. А після цього голу у мене, наприклад, вже не було сумніву в успіху. По обличчях хлопців я зрозумів, що і вони думають так само. «Динамо» заграло в свою гру. Блискуче на випередження зіграв Блохін, забивши другий гол, а після цього був винагороджений за активність і самовідданість Володя Онищенко, який забив у ворота "Зорі" третій гол.

Так емблеми на динамівських футболках з силуетом Кубка і написом «10 серпня, 1974, фінал» здобули для команди другий бажаний сенс. В історії київського клубу це була четверта перемога в Кубку СРСР. Після фінального матчу, в роздягальні, коли кришталевий красень-приз вже стояв на столику, заваленому телеграмами від уболівальників з побажаннями успіху, та хлопці знімали мокрі футболки, Володя Мунтян пожартував:

— Відразу треба було зіграти ці півгодини і не мучитися перші дев’яносто хвилин...

х х х х х

«Динамо» (Киев) - «Заря» (Ворошиловград) 3:0 (0:0, 0:0, дв. 2:0, 1:0)

10 августа 1974. 18:00. Москва. Стадион Центральный имени В.И.Ленина. 22 градуса. 60000 зрителей.

Судьи: В.Липатов, Н.Жихарев, А.Кадетов (все ‑ Москва).

«Динамо» К: Рудаков (Самохин, 119), Буряк (Шепель, 91), Матвиенко, Фоменко, Решко, Трошкин, Мунтян, Онищенко, Колотов, Веремеев, Блохин.

«Заря»: Ткаченко, Пинчук, Малыгин, С.Кузнецов, Васенин, Журавлёв, В.Кузнецов, Белоусов (Андреев, 65), Елисеев (Павлов, 105), Куксов, Стульчин.

Голы: 0:1 Мунтян (92), 0:2 Блохин (102), 0:3 Онищенко (118 ).

х х х х х

По дорозі додому, в літаку, тренери голосно обговорювали зміст... чергового тренування команди. Волею-неволею футболісти прислухалися до цієї розмови і розуміли, що події щасливої для них серпневої суботи — уже історія. На команду чекали нові випробування, і головне з них — європейський турнір на Кубок володарів кубків.

З метою підготовки до нього в середині сезону кияни вилітали до Іспанії для участі в традиційному міжнародному турнірі. У місті Вальядоліді, де проходили ігри, «Динамо» добре знали: кияни вже виступали тут. Стислі терміни турніру, сильні суперники, азартні вболівальники — все це було непоганим випробуванням для футбольного клубу «Динамо» — 74 перед головними європейськими баталіями.

Порівняно легко вигравши перший матч у іспанської «Гранади», в фіналі кияни зустрілися з господарями поля — командою міста Вальядоліда. Епізод, що розігрався в перші хвилини матчу біля воріт гостей, мало не зіпсував всю гру. Під час єдиноборства Мунтяна з іспанцем в динамівській штрафний суддя раптом дав свисток і, як здалося нашим футболістам, вказав на одинадцятиметрову позначку. Пенальті? Трошкін, що стояв недалеко від судді, здивовано знизав плечима, мовляв: «За що?» Суддя тут же показав йому жовту картку-попередження. Трошкін здивувався ще дужче, про що свідчили його жести. Арбітр зрозумів його жестикуляцію по-своєму і видалив з поля.

Тепер вже стали обурюватися глядачі. Піднявся оглушливий свист, на поле полетіли подушки, на яких зазвичай сидять іспанські вболівальники. Лобановський жестом підкликав команду. Підбіг до динамівців і один з керівників місцевого клубу. Він через перекладача став вибачатися за дії судді, просив продовжувати гру. Матч динамівці закінчили вдесятьох і все ж перемогли — 2:0. До Києва команда повернулася з дуже красивим, майже метрової висоти кубком.

... Наближався початок європейського турніру Кубка володарів кубків.

х х х х х

ПОСЛЕСЛОВИЕ

Из уважения к моим друзьям-подписчикам (из различных стран Европы, США, Азии), которые не владеют украинским языком, перейду на русский.

Из воспоминаний Валерия Васильевича Лобановского:

"О работоспособности Колотова ходили легенды, шутники утверждали, что, если нужно, он и третий тайм отыграет, и четвертый, причем с той же неутомимостью, что и первые два. Но я подметил одну характерную деталь. Если обычно футболисты стремятся хоть какие-то крупицы сил сберечь, то Колотов выкладывался за полтора часа весь, без остатка. Он знал, что ему работать 90 минут и работал на полную катушку, доводя себя до состояния невменяемости."

Виктор КОЛОТОВ, игрок казанского "Рубина", в футболке сборной страны.

Напомню, что Виктор родился 3 июля 1949 года в железнодорожном посёлке Юдино, Татарской АССР. Именно там под руководством своего первого тренера Геннадия Константиновича Востокова он начал делать первые шаги в футболе. Воспитанник юдинской детской команды «Локомотив». Прошел, как говорится, все возраста: три года играл за мальчиков, два года – за младших юношей и два – за старших...

Для сборной страны талант Колотова заметил Гавриил Дмитриевич Качалин ( на снимке), Царствия ему небесное, наиболее успешный тренер для сборной СССР (замечу в скобках, что Васильича при этом я намеренно ни с кем не сравниваю!). Не раз довелось общаться с этим интеллигентным москвичём, брать у него интервью. Правда, ещё до того, как Колотов оказался в киевском "Динамо".

Дебют Колотова в сборной Советского Союза состоялся 28 октября 1970 года, в товарищеском матче против СФРЮ. Для отечественного футбола это была своего рода сенсация: впервые в истории в сборной СССР дебютировал представитель второй лиги, причём, он сыграл все 90 минут и забил гол. В дальнейшем Виктор отличился в игре против Кипра, а также в товарищеских матчах с венским «Рапидом» и командой Спортивного союза Гамбурга.

К слову сказать, отец Виктора — сержант воздушно-десантных войск, был ранен в боях за Киев в 1944 году, награждён боевой медалью. В детские и юношеские годы кроме футбола Виктор увлекался велосипедом, настольным теннисом и шахматами.

Об истории, когда осенью 1970 года Колотов подал заявления о переходе сразу в три клуба: московские ЦСКА и «Торпедо» и киевское «Динамо», уже подробно писал (ссылку, которую дал выше, могу повторить: Подвиг Віктора Колотова....

Скандал всесоюзного масштаба закончился тем, что заслуженный мастер спорта Андрей Биба, который занимался в клубе селекцией, посетил семью Колотовых и уговорил переехать с сыном в Киев. Между прочим, Андрей, мой давний приятель, после возвращения из российской глубинки рассказал, как его любезно принимали. И даже не упустил такие детали, как расшитую узорами накрахмаленную белую блузу матери Виктора, и то, как она рукавом этой блузы, стряхнув слой пыли с дубовой табуретки, предложила гостю присесть за накрытый (чем Бог послал) стол...

Дорогие коллеги по сайту, согласитесь, что здорово всё-таки, что в истории нашего клуба есть такие даты, когда многие из нас - с чистой совестью! - даже в нынешнее непростое время могут сказать: покойтесь с миром, дорогой наш динамовский Капитан на все времена, Вас помнят и чтут...

Дэви АРКАДЬЕВ,

3 июля 2020,

Филадельфия.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости