"У день виїзду, з"ясувалося що серед 46 чоловік що їдуть на футбол було аж п"ятеро(!!!) дівчат! Це мене трохи збентежило, адже попередні поїздки були суто чоловічі. Не було жінок (дівчат) ніколи. А тут таке! Я трохи розчарувався і переживав за результат, такі вже в мене забобони. Завжди рахував, що футбол - це суто чоловіча справа.
Я повідомив дівчатам, що вони особисто відповідають за результат матчу і якщо, борони Боже, результат буде негативний - більше ніколи їх на футбол не візьму!!! Вони твердо пообіцяли, що зроблять все можливе, докладуть усіх зусиль щоб наша улюблена та найкраща у світі команда "Динамо" Київ перемогла і ми поїхали на футбол. Але це вже зовсім інша історія..." Цим абзацем закінчувалася моя попередня розповідь про наші пригоди під час поїздок на матчі Ліги Чемпіонів у Київ.Осінь 2004 року. Київський матч кваліфікації до групового раунду Ліги Чемпіонів між "Динамо" та турецьким "Трабзонспором" жодним чином не викликав у мене турботи. Так, певне переживання було присутнє. Але загалом я не мав жодних сумнівів щодо перемоги улюбленої команди. Коли ж в середині першого тайму Маріс Верпаковскіс відкрив рахунок - я взагалі заспокоївся, та вже почав мріяти про те, як я знову буду організовувати поїздки на Лігу Чемпіонів. Але туркам вдалося швидко зрівняти рахунок, а пізніше вони взагалі знахабніли до нестями, повністю заволодівши ініцитативою. "Динамо" в цей час виглядало розгублено. У другому таймі "Трабзонспор" забив нам другий м"яч і матч закінчився з рахунком 1-2. Хоча, говорячи по правді, ми ще повинні дякувати Богу та СаШо за те, що у наші ворота не влетіло більше м"ячів. Настільки вражаючою була перевага гравців турецької команди над нами. А африканець Яттара возив наш захист у вздовж та поперек. Я був розчарований як результатом і якістю гри киян, так і тим що моя запланована відпустка на вересень задля гарантованого визду на ЛЧ цього сезону опинилася під загрозою. Ні, не відпустка під загрозою, а саме поїздка у Київ. За тва тижні, на матч-відповідь у Трабзоні, команда вийшла під орудою нового-старого головного тренера Й.Й.Сабо, котрий змінив на тренерському містку Олексія Михайличенка. І тут трапилося диво. Динамівці повністю переграли грізного турецького суперника у їхному логові 2-0, а я із спокійною душею став обдумувати план організації виїзду. Сам процес підготовки я вже розказав ( "Футбол та любов до "Динамо" Київ як засіб лікування від алкогольної залежності") тому повторюватися не буду.
Як і завжди на мої плечі була покладена відповідальність щодо забезпечення людей квитками на футбольний матч. Я зателефонував Олені Христофорівні, сподіваючись що вона, як це було раніше, забезпечить мене квитками на футбол. Але тут мене підстерігала перша неприємна несподіванка. Виявилось, що Олена Христофорівна більше не працює квитковим касиром. Тому мені потрібно було придумати інший спосіб придбання квитків. Я вже готувався до того, що сам поїду у Київ та в звичайний спосіб придбаю квитки у касі, коли один із знайомих мені розповів, що у нього є людина, батько якої працює в клубі "Динамо". Я зустрівся із тим хлопцем, та запитав у нього, чи зможе його батько допомогти із придбанням квитків на матч. Отримавши стверджувальну відповідь та телефон батька, я став готуватися до поїздки у Київ. Коли до матчу залишалося трохи більше ніж два тижні я поїхав у Київ. На залізничному вокзалі мене вже зустрічав чоловік. Виявилося, що він не працює в ФК "Динамо", а має знайомого із спортивного товариства "Динамо"(спортивне товариство і футбольний клуб - це різні речі), котрий в свою чергу може допомогти із квитками на матч. Ми поїхали у спортивне товариство. Він зустрівся із своїм товаришем, представивши мене як голову фан-клубу "Динамо" із міста Хмельницького. Мені було повідомлено, що квитків у продажу ще немає, але він мені допоможе в їх придбанні. Він сів з нами в машину, та ми поїхали до стадиону "Динамо". Ми приїхали до офісу ФК"Динамо" Київ, він взяв мене з собою, та провів в офісне приміщення ФК, показавши при вході своє посвідчення. Ми пройшли в один із кабінетів, де він розповів якійсь симпатичній жіночці про мене та попросив надати допомгу у придбанні квитків. Та жінка запитала мене про те які саме квитки я би хотів придбати та кількість квитків. На підвіконні лежало багато канцелярських папок, в яких лежали квитки, що мали надійти у продаж в каси стадіону лише наступного дня. Вона знайшла те що я просив (верхній ярус,16 сектор, 2 ряд - місця чудові, поле як на долоні). В цей час в кабінеті пролунав телефонний дзвінок, інша молода дівчина взяла слухавку та сказала цій жінці що відбирала квитки для мене, що телефонують із Посольства Німеччини та просять забронювати для них 10 квитків на матч. Розрахувавшись за квитки із тією жінкою, я ще дав їй коробку хмельницьких цукерок та здогадався попросити у неї номер телефону. Так на всякий випадок, на майбутнє. Вона назвала мені номер робочого телефону та щасливий я покинув приміщення. Ми повернулися до спортивного товариства, де я щиро подякував обом чоловікам, котрі надали мені допомогу та, вручивши їм презент, направився на залізничний вокзал.
29 вересня 2004 року. Я разом із водієм "Ікаруса" та двома своїм друзяками під"їхали до нашого місця збору в районі стадіону "Поділля". Як і завжди на вікні автобуса висів величезний плакат "Ми вболіваємо за "Динамо" Київ".Більшість людей, що зголосилися відвідати матч між "Динамо" та "Байєром" я вже знав по попереднім поїздкам. Але були серед них і новачки. Один із них, що назвався Дмитром, показав мені величезний біло-синій прапор, який він пошив власноруч. Прапор був вражаючого розміру, а Дмитро трохи розчаровано сказав, що він ще хотів нашити літери, шоб получився напис ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ та цифру 12, яка мала символізувати те що ми є дванадцятим гравцем нашої улюбленої команди. Але він цього не встигнув зробити. Про п"ятьох дівчат я вже розповідав. Всю дорогу до Києва в автобусі, як і завжди панувала весела атмосфера, народ готувався до матчу, багато хто вже розпивав спиртні напої. Я заспівав гімн "Динамо" Київ а всі в автобусі мене підтримали: Стадион как вулкан раскален до красна, И терпения чаша испита до дна, Но взорувтся трибуны и выйдете вы Гладиаторы поля герои молвы И начнётся великая драма а в ней Никогда не предскажешь кто будет сильней И скрывая волнения мудрый стратег Вместе с нами отчаянно верит в успех ДИНАМО,ДИНАМО ОООО ДИНАМО,ДИНАМО ОООО !!! Ця пісня завжди викликає у мене надмірне серцебиття, а по шкірі йдуть мурашки...
Композитору Анатолію Матвійчуку вдалося точно передати вболівальницькі відчуття. Ось так, за розмовами, переживаннями, піснями та випивкою, частими зупинками для того, щоб усі могли справити приробні потреби, промайнула наша поїздка у Київ. За традицією ми заїхали на Байкове кладовище, відвідали могилу В.В.Лобановського. Также традиційно припаркувавшись на бульварі Лесі Українки, після того як я роздав всім квитки на матч - я вкотре розказав всім як знайти автобус після футболу, звернув увагу на орієнтири. Із своїми друзями, ми, як і завжди, направилися в сторону Бесарабського ринку та трохи поблукали по Хрещатику. Це був шалений матч, сповнений різноманітними відчуттями. В певний момент німцям вдалося повести в рахунку у другому таймі, але Діого Рінкон швидко зрівняв рахунок. Мій тезка Воронін, що грав за "Байєр", встиг насолити нам, забивши гол, але потім він "виправився" коли отримав червону картку))) Ми виграли 4-2 і я, після фінального свистка, сп"янів від щастя! Ми ще довго залишалися на трибунах, радісно кричали слова подяки улюбленій команді на аплодували нашим гравцям. Вже після півночі ми дісталися до нашого автобуса. Як це було і в попередні рази, ще більше ніж півгодини очікували поки всі позбираються. Всіх переповнювали емоції. Я розцілував наших дівчат і особисто кожній подякував. Коли ми нарешті від"їхали, то по ФМ Радіо зазвучала пісня Вєрки Сердючки "Харашо, всьо будєт харашо..." під яку я нарешті випив свою законну соточку за свою улюблену команду (до матчу я ніколи ані краплі, ви пам"ятаєте, я про це вже розповідав). На виїзді з Києва, на Проспекті Перемоги, ми зупинилися біля цілодобово працюючого магазина, де вже стояло з десяток автобусів, та мікроавтобсів. Народ пішов за пойлом. Всю дорогу до Хмельницького ми святкували перемогу нашої команди і мріяли про нову поїздку.
А наступним нашим суперником мав бути грізний мадридський "Реал". Цю команду в той час не даремно називали "Галактікос". Абсолютно всі виявили бажання поїхати на наступний матч і це не могло не тішити мене. Ніхто ще не знав тоді, що ця наступна поїздка може не відбутися. Що у мене знову виникнуть проблеми із придбанням квитків. Ще б пак - це ж "Реал" і ажіотаж на той матч буде просто шалений. А стогривневий квиток у спекулянтів буде йти по 100 доларів!!! Але завдяки моїй кмітливості (не даремно ж я прапорщик, а це особлива каста. Хто знає - той підтвердить!) мені вдасться придбати на той матч аж 64 квитки! Але то вже зовсім інша історія...
P.S. наш біло-синій прапор добре було видно під час телетрансляції. Буде його видно і під час матчу з "Реалом". Але на ньому вже будуть краплини червоного...
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости