"А ты уймись тоска..."

До сих пір, вже третій день, не відпускає відчуття розпачу й відчаю від спостерігання за нашим рідним українським «ель – класико».

Одна команда не бажала ризикувати, так як їй нічия дорівнювала перемозі, а інша команда – наше з Вами Динамо, якій нічия означала поразку, не знала як грати, що діяти, куди бігти й як бити по воротам.

Й головне боялась ризикнути, боялась програти цьому нинішньому Шахтарю, який ще недавно могли винести одною лівою. Звичайно, якщо у цієї лівої ноги є голова на плечах.

Це було саме нецікаве українське «ель – класико» в моїй пам'яті.

Подумайте: нуль ударів в рамку воріт! А нуль, він і в Африці, та навіть на Антарктиді, нуль. Де це бачено, щоб команда, якій обов’язково необхідно було вигравати, не спромоглась на хоча б один точний удар не по горобцям, а по воротам? В футболі таке не можливе, а от в бульбаболі, як влучно назвав таку гру один з блогерів (М.Смоловий), все може бути: то вітер занесе м’яч в ворота, то дідусь Хоттабич допоможе, а то й відьми з Лисої гори запаморочать голову бідним бразильським гірникам.

Все може бути, тільки от хочеться побачити футбол й порадіти за свою рідну команду, з якою за 55 років їв не тільки цукерки, а пуди солі... Були, колеги, часи відчаю, але не було таких часів безнадії, як сьогодні. Й це на фоні того, що ми з Вами захоплено говоримо, доказуємо один одному, а скоріше собі, що у нас прекрасна футбольна молодь. Ще ледь – ледь й вони будуть виносить й МанСіті разом Гвардіолою і Зінченко, ще чуточки й вони поставлять на коліна тих же пенсіонерів з Челсі, ще трішечки й ми зітремо в антрацитний порошок Шахтар… Та ось чи віримо ми собі?

У всьому світі люди йдуть на футбол, щоб побачити гру, боротьбу, порадіти за свій чомусь улюблений клуб. Колеги, на ФУТБОЛ! А не на те, що у нас намагаються видати за футбол. Тому, крім диких по своїй суті фанатів, які йдуть на матч, не тільки, щоб підтримати команду, а й показати себе, пересічні люди не відвідують стадіони. Бо що їм там робити? На що дивитись? На тих же фанатів й здригатись від їх піротехнічних забав, задихаючись від диму підірваних петард й чути відбірні матюки. Їм не цікаво, бо вони не бачать футболу. Тому на домашні матчі, наприклад, київського Арсеналу приходить в середньому десь до 1100 глядачів (в цьому 2019 році не було більше 800, а в останній грі з Олімпіком – 250 глядачів).

Та повернемось до Динамо. До нашої надії й нашого горя.

Чому так склалось, що найсильніша команда України, а ще недавно й СРСР, команда , якою ми захоплено пишались, потихенько (?) деградує? Так інколи ми можемо побачити те, що заставляє нас аплодувати їй, але це є тільки є маленьким відхиленням від тої лінії, що невпинно спрямована донизу . Чому за 20 років від останньої героїчної епопеї ми тільки декілька раз, які можна порахувати на пальцях, захоплювались від перемог Динамо? Що відбувається в клубі, про якого вже стали забувати в Європі, а команди з Казахстану навіть мріють, щоб в ЛЄ жребій їх нагородив київським Динамо.

Чому це відбувається? Чого бракує? Грошей чи дійсно вдалого менеджменту, хоча б такого як в тому ж «ненависному» Шахтарі?

Динамо, друзі, це – символ України. Невже ж наше любиме Динамо, як і Україну, необхідно зробити посміховиськом на теренах Європи? Кому це потрібно? Та й для чого потрібне Динамо його власникам? Вони ж не альтруїсти.

Відповідей я, як і Ви, не знаю. Але, якщо Суркіси не можуть утримувати «Динамо», то як патріоти клубу, нехай продадуть його … віддадуть… подарять, або наймуть дійсний управлінський талант, який зможе зроби з Динамо щось подібне до того Динамо, в яке ми закохались ще в дитинстві. Бо навіщо ж мучити нас, міняти тренерів, придумувати різні схеми оплати без оподаткування гравців, купляти їх пачками, хоч вони ніколи не будуть грати за Динамо. Кому це потрібно?

Я розумію, що Суркіси не будуть це читати, але, колеги, я також не розумію навіщо Суркісам Динамо.

Скоріше за все Динамо для Суркісів – лише засіб боротьби за прибутки, прибутки й знову прибутки (як чесні, так як й ті, що недавно описали Схеми).

Скоріше за все Динамо для Суркісів – не що інше як засіб боротьби за вплив в футбольному світі. Бо ким є Суркіси без Динамо?
Я думаю, що при новому керівництві країною, Г.М. Суркіс продовжить з новою силою боротьбу за ФФУ, яку він почав з битви при Маріуполі. Й можливо виграє. Але на мою думку, хоч це буде важливо для Динамо, для нашого українського футболу – це буде чергове шило в мішку з милом, бо менеджмент Суркісів - це кабінетний менеджмент минулих часів.

Так Суркіс – це Динамо, але Динамо – це далеко не Суркіс. Динамо – це й Ошенков, Коман, Макаров з його зеленим светром, Соловйов, Маслов, Каневський, Лобановський, Мунтян, талановитий, але залежний від зеленого змія - Трояновський, той же Бишовець, Бєланов, Блохін, Циганков з Цитаїшвілі. Та й всі ми – болільники цього клубу.

У мене, друзі, рецептів немає. Я не лікар й не кризовий менеджер. Я просто хочу сісти біля телевізора й побачити, як колись, лихі атаки динамівців, красиві й точні удари по воротам, розумні розрізні паси, нападника, нарешті, а не його голограму, й голи, голи, голи…

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости