Чи вдалося врятувати

Почну трохи здалеку, а потім перейдемо і до футболу. Читав колись книгу відомого кінорежисера Ельдара Рязанова і запам'ятався такий, приведений у ній епізод. Виходив на екран один з його перших фільмів, знятий за сценарієм відомого драматурга Леоніда Зоріна.

Це була комедія, а комедію у нас люблять усі.

Але у фільмі були певні творчі експерименти, ще не бачені у радянському кінематографі. А це у людей відповідальних за прокат (а, отже, людей з немалим і гірким досвідом!) викликало осторогу.

До того ж і у сценарії були певні критичні нотки. І це теж викликало острах. Звичайно ж, радянських митців не обмежували у праві на критику. Будь ласка, критикуйте! Випікайте, так би мовити, розпеченим залізом недоліки соціалістичної дійсності. Але ж тут завжди і питання — а чи там, де треба, випікали...

І чи при цьому... не перестаралися у випіканні! Отож тогочасний кінопрокат і перестраховувався. Фільм до широкого екрану, звичайно ж, дійшов. Але ж далеко не в кожному населеному пункті Союзу можна було фільм переглянути.

А творцям фільму таки цікаво, а як на нього відреагують кінематографічна критика і, головне, глядачі. І ось у одній з газет союзного рівня — відгук! Та не рецензія, а лист... від глядача. І лист, можна сказати, дуже критичний. Але ж ось яка особливість — лист надійшов з населеного пункту, де фільм якраз і не демонструвався. Ось тут у творців фільму і виникли сумніви. А чи не був цей “лист глядача”, так би мовити, творінням з редакційної кухні. Бо такі випадки у кінокритиці бували.

Тому режисер і сценарист, прикидаючись простачками, пишуть листа головреду газети. Мовляв, дуже хотіли б поспілкуватися з автором листа значно ширше. Може, він при цьому висловить настільки цікаві ідеї, що без них союзний кінематограф і зовсім пропаде. Головред відповів, звичайно ж. І адресу критично мислячого глядача, певна річ, повідомив. Адреса була така — відповідний населений пункт, до запитання... Творці фільму усе відразу ж правильно зрозуміли, однак... так би мовити, для очистки совісті написали на вищезгадану адресу листа. Лист... через певний час і повернувся... до своїх же, можна сказати, написантів.

Здавалося б ситуація безвихідна. Глухий кут. Але тут у творців фільму з'явилися люди, що їм співчували. Так би мовити, союзники.

Інколи справу може вирішити якась дрібниця. Скажімо, така. Ну, хоча б... Ви глядач. У вільний від роботи час переглянули фільм. У вільний від роботи час написали до газети листа, де висловили певні критичні судження щодо фільму. Лист надрукували. Але ж гонорар за нього платити не будуть. Бо і справді ж... яка ж це робота, щоб за неї гроші... хоч і невеликі... платити! Але якщо ви журналіст, працівник редакції, і написали критичну статтю у форматі, так би мовити, “листа віл глядача”, то це усе ж певна робота. Бо людина старалася... вживадася в роль... шифрувалася... можна сказати навіть, придурювалася... то хіба ж це не праця? То за це ні копійки?! Несправедливо...

Отож творцям фільму і хтось шепнув на вушко; за “лист глядача”, де їх.. ні, не били ногами... а так, трохи покритикували... одержав конкретну копієчку один журналіст і до того ж... кінокритик. Підказали і у якій саме фінансовій відомості дядько про це підписувався. Звертатися до редакції з цього приводу не було смислу. Але ж залишалася ще спілка кінематографістів, членами якої були і творці фільму, і вищезгаданий критик-”глядач”. До неї і звернулися режисер і сценарист. І колеги-спілчани при обговоренні питання таки добряче намилили шию критику-“глядачу”. Щоб не опускався до незграбної хімії у святій справі кінематографічної критики.

Бо і правильно! Отак зганьбити високе звання радянського журналіста... А ще вище звання радянського кінокритика взагалі... потоптати ущент! І не якимись там дрібнюніми черевиками, а... отакенними чоботами.

Однак попри торжество справедливості, творці фільму не врахували тієї обставини, яка відтворена у японському прислів'ї — не варто бити палицею собаку і забувати при цьому про її хазяїна.

Бо критика на фільм після того пішла вже іншими каналами і без найменшого шифрування. І газетними рецензіями справа не обмежилася. Дійщло і до ядучої сатири. На концерті для делегатів (чергового партійного з'їзду!) виступали два відомих артисти-куплетисти, які у виконуваній ними частівці досить дотепно обіграли назву фільму “Человек ниоткуда”. І цим викликали дружний сміх у присутніх на концерті делегатів.

Автору цих рядків після ознайомлення з вищезгаданим епізодом згадався інший лист. Надрукований у газеті “Совєтскій спорт”. Лист вже не від глядача, а від футбольного болільника. До речі — нібито з Києва... Лист подивував. Може, тому і запам'ятався.

Коли це було за часом, згадати важко, але ситуація була така. Володимир Безсонов добре зарекомендував себе у юнацькому футболі і зміг активно заявити про себе вже у київському “Динамо”.

І раптом такий лист від київського болільника... до московської газети. Болільник висловлювався у листі украй емоційно — мовляв, порятуйте Володю Безсонова! Від чого саме порятувати, запитаєте... Від згубного впливу антифутболу. А якого ж антифутболу?! А того, що тоді демонструвало київське “Динамо”.

Лист подивував. Бо все ж болільники знали, що гравцю, який себе нотужно виявив у юнацькому футболі, не завжди удавалося реалізувати себе сповна у футболі дорослому. А Безсонову це уже тоді почало вдаватися. І, може, радіти треба було за талановитого гравця, а не закликати — рятуйте... А до того, що саме демонструє команда, де розкрився юний талант — футбол... чи антифутбол... можна було б усе ж особливо і не придивлятися.

Тому в автора цих рядків за плином літ і з'явився сумнів — а чи не застосували тоді московські спортивні журналісти у критичному погляді на футбол... так би мовити, кінематографічну методику?!

А втім чому треба вважати, що подібний лист... є лише творінням з редакційної кухні?! Може, і справді хтось з болільників “Динамо” думав саме так. Ну, не можуть же всі думати однаково. Хоча можливий і дещо інший варіант: киянин, але переїжджає з Києва... скажімо, на Камчатку... чи в район Магадану... чи десь на Колиму. Настрій відповідний. Тому і закликає — якщо вже мене не змогли уберегти, то... бережіть хоч Безсонова! І погодьтесь, людину можна і зрозуміти.

Отож за невгамовною течією подій, бува, і замислюєшся - а чи вдалося усе ж тоді врятувати Володимира Безсонова... від згубного впливу антифутболу! Чи він таки... не уберігся. Отож думаєш... думаєш... І нічорта второпати не можещ.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости