Три Динамо

Друзі, у кожного з нас є своє Динамо. Кожний з Вас, розбуди вночі тут же розкаже все про своє Динамо: про склад, про тренерів, про перемоги, поразки голи і т.д.

Я вперше побачив вживу Динамо влітку 1962 року, коли на своєму полі, точніше ще на одноярусному Республікансьму стадіоні ім. Хрущова, воно розгромило єреванський Спартак – 8:1.

Моє перше Динамо – це Динамо Маслова. В 1964 року в селі з’явились перші телевізори (Рекорд, Сигнал-2, Берёзка, в яких майже нічого не було видно, але ми всі все бачили), з’явився Промінь з голосом Барчукова, який здається, я згадаю і зараз – і те Динамо з берегів Дніпра стало моїм першим Динамо. Гол Каневського в ворота Крилець в фіналі Кубка СРСР 1964 року пам’ятаю і нині, до того ж пам’ятаю чіткіше, ніж коли нині дивлюсь відео з цим голом в YouTube.

Те масловське Динамо було народним, точніше – всенародним. Хлопці здавались своїми, та й були вони свої в доску. Маслов, легендарний Дід Маслов, якому 1966 році виповнилось лише 55 років, був для нас справжнім футбольним Тарасом Бульбою. Те Динамо могло феєрично обіграти будь кого (наприклад Селтік, володара Кубку Європейських чемпіонів 1967 року) і з тріском програти кому - небудь (горезвісному Торпедо з Кутаїсі, аутсайдеру чемпіоната 1965 року, і чемпіонство поплило в Торпедо). Те Динамо було простим і рідним. Про нього складали пісні, які співала вся Україна.

Пам’ятаєте:

Гучно диктор крикнув, мов у лісі,
Київ виграє у Кутаїсі,
Наш Медвідь жене м’яча по краю,
Бишовець з Хмельницьким нападають.

Приспів:
Всюди гарно виграють кияни,
Не страшні їм форфарди-тарани,
Сабо із Мунтяном, Бібу з Паркуяном
Ждуть медалі, ждуть.

Як Турянчик в нападі зіграє,
Так “Торпедо” з Києва втікає,
Біба розпечатав їм ворота
І відбив від золота охоту.

Йдуть вони собі до п’єдесталу,
ЦСКА від Києва відстало,
А “Спартак” в турнірі загубився,
Десь біля краєчку опинився.

Ось як хлопці — «динамівці» грають,
В Кубок вони золото вкладають,
Ще прийдуть часи, коли й богиню
Заховають в українську скриню.
(Для молодих: "богиня" - це нагорода, статуетка "Золота Богиня", приз, що вручався команді - чемпіону світу. В останній раз її вручили в 1970 році бразильцям, що перші стали тричі чемпіонами світу й вона десь прорпала).

До речі тоді, в 1966 році, особливо на початку сезону, казали не Поркуян, а Паркуян, а Бишовця в перших турах називали Бишевцем, з наголосом на третьому складі.

Перехідне Динамо від Маслова до Лобановського, Динамо Севідова також було цікавим але вже не тим. Сухішим.

Друге моє Динамо – це Динамо 1975 року. В тому Динамо ще залишались гравці, які грали у Маслова: Рудаков, Мунтян, Трошкін, Матвієнко, Вєрємєєв, а також ті, що встигли лише потренуватись у Маслова і зіграли декілька ігор– Блохін, Оніщенко. А ті, що з’явились пізніше - Колотов, Решко, Буряк, були кращими радянськими футболістами в своїх амплуа. Ця команда могла стали легендарною, могла б, на мою думку, виграти й Кубок європейських чемпіонів, а не третій по значимості європейський приз – Кубок Кубків. І вона це доказала, двічі вигравши в Баварії з Бекенбауером.

Але…але…

Але ця команда, найсильніша команда Динамо всіх часів (знову ж на мою думку) по складу сяяла всього - навсього лише два роки (1974..1975 р.р.). ЇЇ, я вважаю, згубив прагматизм, самозакоханість та зайва впевненість наших тренерів в свої методи роботи, в якому гравець був лише виконавцем, а не творцем.

Тому після 1975 року на протязі 5 сезоні наше Динамо лише раз зуміло стати чемпіоном країни. В 1977 році. Пам’ятаєте той «ганебний» чемпіонат? «Чемпіонат нічиїх». Чемпіон країни яким нелегким дивом зумів зіграти внічию 50% своїх матчів (15 з 30-ти). Рекорд, яким гордитись не варто.

Команда 1975 року – велика команда, але на превеликий жаль, вона команда втрачених можливостей. Я до сих пір з трепетом згадую ту команду і до сих пір відчуваю, як багато я втратив. А скількох прекрасних футболістів перемолов молох Динамо тих часів, перемолов так, що вони були втрачені для великого футболу: Шепель, Хапсаліс, Бєрєжной, Ковальов, та й Слободян….

Третє моє Динамо – Динамо 1986 року. В тому Динамо, через 11 років після першого серйозного успіху, все зійшлось. З’явилось багато нових молодих креативних гравців (Заваров, Михайличенко, Яковенко, Рац, Яремчук), ввійшли в сок ветерани: Дем'яненко, Бессонов, Блохін, Чанов, Євтушенко, Баль. Розкрився на всі 100500% , нарешті, Беланов. До того ж Лобановський, як мені здається, після португальського фіаско 1983 року, перестав відноситись до гравців як до солдатів і вони стали гравцями, що мають думку.

І Динамо понеслось. Але давайте скажемо чесно – чемпіонат СРСР, Кубок Кубків, першість світу 1986 року, де Динамо майже повним складом грало за збірну СРСР, наскільки виснажило гравців, що в наступному чемпіонаті Динамо в тому ж складі, що й роком раніше, стало лише шостими.

Тим часом настали часи перебудови. І виявилось, що майже казармені методи Лобановського стали буксувати. Динамо з Лобановським більше чемпіонами країни не ставали. До останнього чемпіонства в СРСР Динамо привів вже Пузач, який очолив Динамо за сім турів до фінішу, маючи перевагу над найближчим суперником в 2 очки, і який зробив Динамо чемпіоном СРСР в останнє за два тури до завершення чемпіонату. До речі, цей передостанній чемпіонат СРСР був куций- куций, всього - навсього 13 команд, бо відмовились брати участь в першості дві грузинські команди й Жальгірис з Вільнюса.

А далі настали часи чемпіонатів України. Але то інша історія. Про неї, якщо вийде, пізніше.

З повагою,
Скіф.