Безумовно, спартанець Хілон не має ніякого відношення до Франкова. Як і Франков не мав ніякого відношення до Спарти. Але без перебільшення безсмертне «Про мертвих або добре, або нічого, крім правди» як найкраще підходить сьогодні для епітафії на смерть одного з найвідоміших, а може й найвідомішого, футбольного журналіста незалежної України.
Хоча парадокс в тому, що її найвідоміший журналіст ніколи незалежну Україну не любив. Більше того, він її відверто зневажав. Ну як відверто – поки це було цілком безпечно для кар′єри, десь мабуть до 14-го. Після цього зневажати продовжив, але так тихо-тихо. Як гудуть мертві бджоли, пробачте за чорний гумор.
Тут треба повернутися трохи назад у часі, років так на 26-ть, і пояснити читачу, чому я такий начебто суворий і нахабний до щойно померлої людини, всяко набагато відомішої і успішнішої, ніж я. І я поясню. Я не можу прийняти, що після смерті з Франкова роблять мало не ікону.
Як і багато хто, я купував і читав Футбол Франкова від самого початку, з 1997-го. Пам′ятаю, сама редакція розповідала, що почали вони трохи раніше, але поки все встаканилося, от так, суто самі, в класичному вигляді – вони вели відлік з 97-го. Читав запоєм. Збільшення кількості сторінок, поява крейдованого паперу, спецвипуски Великі клуби, Великі збірні, Великі гравці (здається), перша книга про український футбол (тільки одна, бо не сподобалося), два випуски на тиждень і ще багато чого – все пройшло через мій гаманець і руки.
Починав він дійсно ударно. Ну як він – вони, бо там був в принципі непоганий творчий колектив. Це було свіжо, цікаво, емоційно. Український футбол і щотижневик «Футбол» розвивалися разом. Але…
Але поступово особисті дописи Артема, в редакційній колонці, в статтях, в репортажах, з місяцями і роками роботи почали перетворюватися на якусь компіляцію замовної джинси, зневаги до України і українського, відбілювання не дуже приємних для Динамо футбольних і навколофутбольних речей, «мочилово» конкурентів, відверті хвастощі.
Він абсолютно спокійно з номеру в номер міг засаджувати конкурентів Динамо, які тоді, в епоху тотальної переваги нашого клубу і президенства Суркіса-старшого в Федерації, на кожному куті кричали про суддів і адмінресурс (так так, все як сьогодні, в українському футболі за чверть сторіччя нічого не змінилося, окрім напрямку криків). Якщо хтось з молодих читачів ті часи не застав, залишається тільки повірити мені на слово, що журнал Футбол був абсолютно продинамівським. І Франкова зовсім не цікавило, що в процесі він порою так забріхувався, що в наступному номері писав щось зовсім протилежне попередньому. Іноді навіть з подивом доводилося діставати той попередній номер і перечитувати – ну, от же воно, ти ж писав зовсім інше! Ну так, папір потерпить, головне кон′юктура моменту. Нічого не боявся Артем, «різав правду-матку», бо від наявності «даху» могутніх Суркісів трохи їхала адекватність даху власного.
Він абсолютно спокійно з номеру в номер міг помпезно розповідати, як став багато заробляти. Як купив авто. Яке купив авто (червону Мазду, якщо комусь цікаво, в хетчі здається). Яке ж воно класне. Як він на ньому їздив. Куди він на ньому їздив. Знову яке ж воно класне. На повному серйозі головред на сторінках футбольного журналу показував своєму читачеві, який він талановитий і успішний. І навряд чи тоді стидався Артем, що його могли читати люди, які в той час (кінець 90-их – початок 00-их), не могли собі дозволити купити не тільки нове авто. Бо від успішності і грошей видно трохи їхала адекватність даху.
Усе це перемежовувалося класикою від Франкова – зневагою, а подекуди і відвертою ненавистю, до всього українського. Франков «всю дорогу» щиро вважав, що розпад совка забрав у нього якесь дуже світле, велике і перспективне майбутнє. Бо закінчив харківський військовий універ (не знаю на кого, але назавжди приліпилося до нього «замполіт») і мабуть розраховував на якусь кар′єрну синєкуру в лавах. І ні переїзд в столицю, ні фартовий поворот в житті, ні зростання достатку, ні популярність, ні навіть нове авто – нічого не допомагало. Ненавидів усе. Українська освіта – тупа, вот в саюзє. Українське мистецтво – а що це? Українська наука – тьху на вас, вот в саюзє. Українська озвучка – та ви взагалі дебіли, кому це потрібно, і далі, далі, далі… До речі, по так званому західному світу теж дуже любив пройтися (до сих пір пам′ятаю, як він на сторінках Футболу розповів, що подивися «Володар кілець», фільм гівно, а в Гендальфа – педофільний погляд). Дуже любив розповідати, як же воно класно було в совку. Мабуть, нудьгував за сапогами… Коротше, трохи їхала адекватність. Звісно, еволюційним шляхом Франков прийшов до того, що сховав своє українофобство десь поглибше, бо все менше народу його в цьому підтримувало, та й «дах» поступово змінював колір. Але думаю, що помер Артем тим самим переконаним совком, яким був, коли сходила його журналістська зірка.
Гадаю, читачу зрозуміло, що в епоху «мачілова» більше всіх діставалося Шахтарю. Коли справедливо, коли ні - відтягувався Артем дійсно талановито, не думаючи про наслідки. Але все проходить, і це пройшло – «дах» знесло. І «данєцкіє» почали наздоганяти.
О, наздоганяли Артема потужно. Богя Колесніков в цій вендетті відвів йому почесне місце десь відразу за Суркісами. І, о диво, в цей період зі сторінок журналу від главреда полилося вже зовсім інше – натурально майже в кожному номері скарги на важке життя, на здоров′я, на проблеми на роботі, як поплакав над колискою дитини, як поплакав біля Стіни плачу в Ієрусалімі, як важко родині від татусевих проблем, як «тучі враждєбниє вєют»… Коротше, тільки найнеобхідніша інформація для футбольного читача.
Не пам′ятаю, коли і на фоні яких подій у нього відбувся інсульт вперше. Він традиційно жалівся про це на сторінках, але вже стільки років пройшло. Але йому пощастило, доля дала другий шанс – він повернувся до повноцінного життя. Можу тільки припустити, що і «данєцкіє» після цього вирішили, що мстя відбулася, не знаю. Просто в якийсь момент вони вирішили, що з Франкова досить, життя налагодилося, і зі сторінок Футболу наче щезло ниття. Але, в рамках такого собі «пакту Молотова-Ріббентропа», з′явилася наймразотніша мразота української журналістики – руслан мармазов. Ну, типу для об′єктивності, той відверто топив за Динамо, той відверто топив за Шахтар. Франков називав рускомірца другом. І коли той відкрив своє україноненависницьке нутро повною мірою, та так, що його попросили навіть з Шахтаря, Франков… просто перестав називати його своїм другом. Просто зробив вигляд, що такого наче й не було. Ну от вчора ще був, а сьогодні вже нема. Ніде і ніколи Франков не дав справжню оцінку мармазову. Одного разу йому поставили питання руба. Розсипавшись в компліментах мразоті, Артем зміг вичавити з себе тільки – «С нашей точкі зрєнія – да (тобто зрадник)». Все. З чиє нашої, хто саме мармазов «да» – ніяких уточнень. Пам′ятайте про це, якщо захочете випиту чарку в пам′ять, хм, українського журналіста. Особливо, якщо перед цим ви випили чарку в пам′ять загиблих українських Героїв. Так, як водиться, після його смерті з′явилися розповіді, що Артем взагалі був ух, і власноруч волонтерив для військових. Як завжди в таких випадках – бездоказово, типу Алієва, який воює «на нулі» Києва і Ващука, який евакуює Алієва кудись з найнебезпечнішого напрямку київського вокзалу.
Треба зауважити, що Артем завжди любив добре поїсти і ще краще прибухнути. При чому робив це як до, так і після першого інсульту. Особливо смішно було читати, як він іноді обурювався, що на фуршети для журналістів приходять так багато невідомо кого, що ні канапешечку не встигнеш з′їсти, ні чарку коньяку хлопнути. Разом з зайвою вагою і можливо вродженою схильністю до проблем з судинами він очевидно завжди перебував в зоні ризику. Але після одужання не перестав зловживати, і відео з Франковим в зюзю раз по раз з′являлося в мережі. Навіть на телеефіри йому вдавалося приходити підшофе. А він же при цьому ще й літав з Динамо і збірною. Кожен з нас сам робить свій вибір. Може останніми роками й не випивав, може. Яка вже різниця. Інсульт не та хвороба, яка вбиває за день.
З часом я перестав купувати Футбол. Не в останню чергу через Франкова. Тому якщо щось в його поведінці на сторінках стало по іншому – пройшло повз мене. Але оскільки в телевізорі і інтернеті він завжди був активно присутній, не думаю, що щось дійсно змінилося. Він перестав хизуватися своєю совковістю, бо це вже просто ніхто не сприймав. Але він не перестав не любити Україну. Просто робив це мовчки. Продовжив виконувати роль «наближеного придворного», але із зменшенням ваги тих, до кого був наближений, і ця його зірка поступово згасала. І от згасла назавжди.
Спочивай з миром, Артем. Ми всі будемо там. Кожен в свій час. Кожен зі своєю ношею. І ношу кожного ретельно зважать.
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости