Чи вміємо ми грати в футбол?

Скільки вже сказано нашими горе – тренерами і такими ж гравцями після поразок від посередніх клубів і від таких же пересічних другорядних збірних, що: «Всі вже навчились грати в футбол». Із останніх, наприклад, Андрій Ярмоленко стверджував перед першою грою з чехами після поразки від Албанії, що «Зараз усі навчилися грати у футбол – вже нема легких ігор».

Все так. Всі навчились грати в футбол. Але ж якщо ми програємо тим всім, то до цієї банальної фрази необхідно добавити ще два слова: «крім нас». І одразу ж, як постріл в чоло, виникає питання: «А чому всі навчились грати в футбол, а ми ні?».

Відповідей купа з маленьким возиком. Тут і крах колишньої нашої країни, катастрофа з навчанням молоді, тут і інтернет зі своїми дрючками, що відвернуло дітей від спорту, і т.д.

Все так. Все так. Але інтернет скрізь, Югославія розпалась, там вирувала війна, але, наприклад, Хорватія і під час розрухи і воєнних страждань була і є значущою силою в футбольному світі. Та й Словенія і Албанія пережили політичні кризи і встали хоч і не в перший ряд футбольних країн, але і не в третій.

Головною причиною наших «успіхів навпаки» на мою думку (повторяю – на мою думку і нікому її не нав’язую) полягає в тому , що у нас немає кому вчити грати в футбол.

Ми все ще бахвалимось славою і подвигами Лобановського, наче циган новою кобилою. Так, виграші були, але вони були всього – навсього на мить, як спалах. Та, якщо чесно, Лобановський ніколи не вигравав нічого цінного на міжнародному рівні. Кубок Кубків – це третій по силі турнір, Суперкубок УЄФА – Баварія до нього віднеслась як до хуторського призу, бо він не був тоді ще, в 1975 році, офіційним, а в 1987 році Динамо програло Суперкубок УЄФА румунській Стяуа. Срібло ЧЄ-1988 року – все ж таки срібло, а не золото. Згадайте, як за таке срібло 1964 року відставили Бєскова, а після срібла ЧЄ - 1972 року і бронзи Олімпіади -72 зі збірної прибрали Олександра Пономарьова. А скільки бруду вилилось на тренерів і футболістів збірної в тодішніх газетах. Історія – це минуле, наша пам'ять, але ніколи на жаль історія нікого не вчила. І не вчить.

Не вчить того, чому потрібно вчитись. Постійно, кожну секунду, кожну мить. Лише тоді зможемо бути якщо не попереду, то хоча б рядах авангарду.

Але чи вчаться чому - небудь наші тренери, крім споглядання футболу в трьох – чотирьох телевізорах відразу, як вчився футболу, наприклад, зі слів Суркіса Олексій Михайличенко. Не знаю. Але якщо ЖОДЕН наш тренер незатребуваний в топ – лігах Європи (навіть Лобановський не розглядався президентами топ-клубів як можливий тренер), то висновок один - не навчаються.

Для більшості з них навчанням була колись гра в футбол плюс курси від Сабо з Морозовим, тобто від так само навчених викладачів. Футбольними університетами, наприклад, Шовковського, Вернидуба, Реброва, Ротаня, Долганського, Кобіна, Поздєєва були Динамо, Торпедо з Запоріжжя, Дніпро, Ворскла, Шахтар, Нафтовик з Охтирки плюс курси УАФ.

Одні були кращими учнями, інші гіршими – та діло не втому. Суть в тому, що ці університети і курси давали ті знання, які були необхідні для отримання диплому, а не для вдумливої, постійно виснажливої як фізично, так і за робочим столом, за спеціальними фаховими підручниками, праці. Кройф говорив, що футбол проста гра, але набагато складніше грати у простий футбол. Для цього потрібні знання. Цьому потрібно вчитись, вчитись в вчитись…

Футбол від нашого метра Лобановського – це в першу чергу інтенсивність і організація. Порядок б’є клас, як пам’ятаєте. І коли Динамо, як і збірна, грали інтенсивніше за інші команди, то якийсь результат та й проглядався. До речі, якщо чесно, і тоді Динамо Лобановського проти сильних грало в «петрабол», тобто в футбол від захисту, контратакувальний футбол, тільки замість довгих передач у Лобановського був вмілий вихід з оборони в атаку. "Петрабол" має право на життя, але ж постійно жити "петраболом" гірко і дурно.

Нині всі грають фізично сильно, всі, навіть посередні такі собі команди, постійно набігають по 100 км і більше. Але ж вони ще до того ж навчені виходити з захисту в атаку, вони розуміють що і як повинні робити ще до приймання м’яча, інтенсивність гри в кращих командах світу нині є лише складовою частиною, інтелектуальної праці в футболі. А наші хлопці «за ту ж зарплату» залишились максимум в 90-х роках минулого століття. Їх індивідуальний технічний арсенал не поступається нині технічному арсеналу середніх гравців європейських команд (навіть албанськи і кіпрських…), але розуміння гри, її інтелектуальна складова залишились на задвірках футбольного мистецтва наших орлів. Наука футболу пішла далеко вперед, а наука в головах наших тренерів залишилась наукою бицця –бороцця, наукою від слова «щось та й вийде». Головне вміти боротись, як колись боролись вони, а ще раніше їх діди і прадіди.

Я розумію цих тренерів. Бо як вони заперті в майже в казармах могли вчитись після виснажливих тренувань тричі на день, коли хочеться ригати, а легені рвуться назовні? Бажано лише одне - відпочити, а не взяти в руки книги або вчити англійський. А головним методом відновлення був процес вжиття алкоголю. Навіть самий талановитий з наших тренерів Лобановський закінчив вуз аж 1966 році, коли його однолітки закінчували такі ж учбові заклади в 1961, максимум в 1962 роках.

Я не пишу про всіх. Є винятки. Але ж більшість –то пройшла саме такі навчання. І якраз вони в один голос проклинають курси РASS, єдині наші курси сучасного футболу , на яких для бажаючих розжовується сучасна теорія та практика футболу. Але, на жаль, вони, більшість наших тренерів, не можуть збагнути що саме пропонує РASS, чому вони навчають і, не розуміючи цього, зневажають, проклинають, лають і посилають курси на всім відомі три букви. Та найбільш злочинно і страшно те, що власне вони вчать дітей футболу.

А ми питаємо чому програємо кіпрським командам і Албанії? Та тому, що ми, друзі-колеги, не вміємо грати в футбол.

Досить. Це моє бачення і розуміння процесів нашого футболу. Може я і не правий, можливо не бачу чогось цілісного і блискучого, можливо занадто прямолінійний, але наболіле хотілось висказати.

З повагою,
Скіф