Не знаю, чого ви, колеги, очікували від учорашнього матчу. Особисто я насамперед хотів побачити, наскільки змінилося «Динамо», чи з'явилися в його грі ознаки нового футбольного мислення і, головне, чого нам чекати від команди найближчим часом. А перемога стала б приємним довіском, своєрідною вишенькою на торті наших сподівань.
Адже всі ми чудово розуміємо: робити далекосяжні висновки за матчем із Кудрівкою — заняття приблизно таке ж вдячне, як ворожіння на кавовій гущі.
По-перше, суперник — відвертий аутсайдер. По-друге, Кудрівка вирішила не відсиджуватися за глухими оборонними редутами, а пограти у відкритий футбол, чим неабияк полегшила киянам завдання. Слава їй за сміливість: слава полеглим героям.
І все ж навіть той матч дав певну поживу для роздумів.
По-перше, наш новий коуч, схоже, вирішив відмовитися від так званого вертикального футболу, віддавши перевагу більш осмисленій позиційній грі. Звідси й кадрові рішення: працьовитий, але не надто пристосований до комбінаційних мережив Рубчинський та дещо вайлуватий Лонвейк поступилися місцем футболістам іншого ігрового складу.
По-друге, з'ясувалося, що наш захист навіть у протистоянні з аутсайдером-сироваром здатен помилятися з такою зворушливою безпосередністю, наче це не професійний футбол, а клуб мого рідного колгоспу Чапаєва.
Тому головне питання, яке я ставив собі перед зустріччю з «Шахтарем», було простим: що вигадає Кендзьорек, аби перетворити нашу оборону з прохідного двору на бодай більш-менш пристойну фортецю?
Та, на жаль, наш захист продемонстрував не лише індивідуальні помилки, а й системні негаразди в організації оборонної гри. Бракувало компактності, взаємної підстраховки, своєчасної реакції на переміщення суперників. Захисники втрачали опонентів із поля зору так легко, як гривні в пабі в перший після зарплати.
Згадайте хоча б гол Ізакі. Бразилець завершував атаку практично без опору. Здавалося, наші оборонці люб'язно поступилися йому дорогою: проходь, шановний, почувайтеся як удома! Окрема пісня — лівий фланг оборони.
Я, звичайно, розумію, що Дубінчак — не Миколенко і навіть не Кукурелья. Тому те, що Аліссон раз у раз залишав його позаду, не стало для мене одкровенням. Але ж, панове, футбол — гра колективна! Де підстраховка? Де Тіаре? Де Михайленко? За горами, за морями-океанами?
До вилучення Михавка ще жевріла надія, що Динамо впорається з атакувальним натиском Шахтаря. Але після хука Тараса правою в стилі Усика все полетіло шкереберть. Щоправда, навіть без цього боксерського етюду я не певен, що киянам вдалося б стримувати гірників усі дев'яносто хвилин. Одне діло — протриматися пів години, зовсім інше — витримати повноцінний футбольний марафон.
А тепер згадайте Полісся. Житомиряни, залишившись у меншості, зуміли перебудуватися, вистояти й відправити Костюка туди, куди тренери зазвичай вирушають без зворотного квитка. А наше з Вами улюблене Динамо після вилучення Михавка не спромоглося не те що перемогти — навіть зачепитися за нічию.
І тут постає питання, на яке я поки що не маю відповіді: чи то наш новий коуч не зумів оперативно перебудувати команду, чи то футболісти не збагнули глибини його тактичного задуму і не змогли його втілити?
Тепер про півзахист.
Динамівська середня лінія нагадувала того самого «плаксивого більшовика»: спочатку ще якось трималася, а потім розгубила і бойовий запал, і впевненість, і, здається, розуміння власного призначення на футбольному полі.
Перші 20–25 хвилин виглядали цілком пристойно. Але після вилучення Михавка контроль над центром поля розтанув, мов сніг в травні.
Кудись зник Бражко. Причому зник не фізично, а функціонально. Де ділись своєчасні зміщення до флангів, куди зник контроль простору перед штрафним майданчиком та підстраховка партнерів? Нострадамус з Сократом мабуть не знають.
А Михайленко діяв надто обережно. Без запалу, без ініціативи, без тієї футбольної химерності, яка іноді й перетворює ремісника на майстра. А без неї такі матчі не виграються. Бо коли всі бояться помилитися, помиляється вся команда.
Шапаренко ж відверто розчарував. У матчі з «Кудрівкою» Микола, як на мене, був одним із найкращих. Учора ж його гра нагадувала провальний виступ Шури Балаганова в ролі сина лейтенанта Шмідта.
Ми не побачили від нього ані крихти креативу, ані нестандартного рішення, ані спроби взяти гру під свій контроль. І найприкріше — не помітили особливого бажання цей креатив народити. Звичайно, гра в меншості — неабияке випробування для будь-якого півзахисту. Та мене, колеги, турбує навіть не те, що наша середня лінія поступилася супернику в меншості.
Мене непокоїть інше: півзахист «Динамо» не виглядав єдиним механізмом, здатним одночасно руйнувати чужі атаки, організовувати власні й забезпечувати зв'язок між обороною та нападом. А це вже не лише питання виконавської майстерності. Це питання організації гри. Тобто питання до тренера.
Тому й не дивно, що вчорашнє «Динамо» більше нагадувало славнозвісний квартет Крилова з Мартишкою, Ослом, Козлом та клишоногим Мишком, аніж три сотні спартанців царя Леоніда. І ще одна деталь, повз яку не можу пройти.
Згадайте, як у меншості проти «Динамо» грав житомирянин Краснопір. Як чіплявся за м'яч, боровся, нав'язував боротьбу, намагався дати своїм партнерам хоча б кілька дорогоцінних секунд перепочинку.
А тепер порівняйте це з учорашньою грою нашого Пономаренка. No comments, як кажуть англійці. . Хоча запитань після такого порівняння виникає чимало.
Звісно, можна припустити, що вчорашній матч — лише прикрий збіг обставин. Можливо, Кендзьорек ще знайде потрібні важелі, розставить усіх по своїх місцях, навчить команду не лише бігати, а й думати, і зрештою створить свою dream team.
Можливо, можливо... Тому все-таки не хочу завчасно накручувати ані себе, ані вас, колеги. Бо після сіро-сірого, до безбарвності передбачуваного футболу Костюка так хочеться повірити, що польський коуч принесе до Києва не лише нові тренерські конспекти, а й нову футбольну філософію.
Тож не поспішатимемо ні з вироком, ні з оваціями.
Побачимо...
З повагою,
Скіф.
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 168
Загрузка комментариев
