Ордер для чемпіона

У мене й досі зберігається  квиток з сіруватого паперу з логотипом "Центральний стадіон, м. Київ. 3 вересня 1963 рік. Динамо Київ - Шахтар  Донецьк". То згадка про мій перший похід на футбол, коли я на власні очі побачив смарагдовий прямокутник поля з різнокольоровими фігурками футболістів, почув удар гонга за 10 хв.

до фінального свистка (була тоді така традиція), а з вигуків вболівальників дізнався, що довготелесого рудого гравця чомусь називають Балериною.

На футбол мене повів дядя Валя - наш сусід по комуналці на Лукянівці, де в пяти кімнатах жив-поживав різночинний люд. Дядя Валя був колишній моряк,  ходив по квартирі у тільняшці, любив наспівувати щось морське з репертуара Утьосова. А ще - вчився заочно в інженерно-будівельному інституті, і в нього в кімнаті стояв кульман, за яким він акуратно, твердою рукою виконував свої креслярські роботи. Крім кульмана у кімнаті був ще й телевізор, а також дружина і двоє дочок-близнючок, які заважали нам з дядею Валею дивитися футбол.        Сусід наш працював якимось чиновником, іноді приїздив з роботи на службовому Москвичу, але це не заважало йому бути щирою, приязн  ою людиною, яка не цуралася сходити з сусідським пацаном на футбол.     Того дня по закінченню матчу він навіть провів мене у легендарний Мавританський дворик стадіону, показавши черговому якесь червоне посвідчення. Там я уже зблизька побачив живих футболістів, навколо яких мелькотіли різноманітні "прилипали". Мене чомусь найбільше вразили зачіски футболістів, за тодішньою модою вони носили лискучі, набріолінені коки.      Ці наші походи тривали недовго, бо скоро сезон завершився, а взимку сімя дяді Валі Коробенка (особисті дані вигадані) отримала окрему квартиру десь на Русанівці і відтоді у мене з ними звязки обірвалися.

Але історія на цьому не скінчилася.

Декілька років потому, коли я вже підлітком мав звичку читати газети, потрапив до рук мені свіжий номер отої "Кімсімільської прівди".

Читаю і очам своїм не вірю.

Фейлетон, назва щось типу "Ордер по блату". І далі за текстом: "Печерський райвиконком м.Києва...Голова райвиконкому В.Коробенко...зловживаючи службовим становищем...порушував законодавство про надання громадянам житлової площі...самочинно вирішував, кого посунути в черзі на житло...робітники Арсеналу, учасники війни роками стоять у черзі, а цей знахабнілий чинуша...".

І все це буяння праведного громадського гніву розмазане на чималий відтинок газетної сторінки за підписом "Ю.Цеков, власний кореспондент КП по Україні".

Це був 1968-й чи 69-й рік, не пам'ятаю точно. Але роки були такі, про які казали: газетою можна муху вбити, а можна і людину.

Фейлетон про зловживання та ще у центральній всесоюзній газеті - страшний сон, пляма на все життя. Навіть судимість можна було скасувати за тодішніми законами, реабілітацію посмертну отримати, але таке ославлення на всю країну - бррр.        Почав дізнаватися у знайомих. невже це наш колишній сусід? Так, кажуть, це він і є, високо людина злетіла, тепер буде довго падати.     Каюсь, тоді одразу не зрозумів, як кажуть, усієї глибини контексту-підтексту, щось недобре почав думати про сусіда, ну як так, тобі ж довірили посаду, а ти он як вчинив...     І лише з роками, коли почав дещо розуміти у механізмах радянської влади,  до мене дійшло, що насправді стояло за тією публікацією, звідки росли ноги і чиї вуха стирчали.

Середина 60-х років. Київське Динамо у зеніті слави, кияни найкращі і найсильніші у радянському футболі. Москва і Селтік стоять на колінах. Футболісти-динамівці навпаки купаються у всенародній любові,  за популярністю стоять одразу за космонавтами. За земними благами - теж.

На футбольній біржі, яка тоді кучкувалася на Центральному стадіоні, періодично зринають чутки про зарплати футболістів, , про перепродування ними дефіцитних Волг, про Чайку Сабо. Ну і про квартири також -  хто де живе, хто яку отримав.

Отримували динамівці квартири переважно на Печерську. Зрозуміло, поза всілякими чергами, лише за ступенем корисності для команди. Пропустив Рудаков поміж ніг від москвича Гусарова і вже куратори замислилися, а навіщо в Динамо такі воротарі, навіщо давати таким квартиру.      Зрозуміло, на якому рівні все це вирішувалося, головним куратором Динамо став тодішній голова Ради Міністрів УРСР В.Щербицький, в якого під руками були всі закроми родіни.

І теж зрозуміло, що формальний остаточний підпис на квартирному ордері ставив голова райвиконкому. Того самого, Печерського.

У Москві, теж зрозуміло, ніяк не могли змиритися з новими гегемонами радянського футболу. У хід пішли, крім усього іншого, і підручні партії -журналісти, яка ще не були жовтими, але на роль трубадурів режиму цілком годилися.

У центральній пресі періодично зявлялися статті про грубіяна Сабо, індивідуаліста Бишовця,  про переманювання  Києвом кращих  гравців з України.

Комсомольці пішли в обхід і десь там у кабінетах ЦеКа виник задум надавити на болючий мозоль радянської людини - квартирне питання.  Раз у Києві так щедро роздають квартири потрібним футболістам, значить, там щось мутно, не все по закону. Цю систему прихованого стимулювання спортсменів треба ліквідувати. Безпрограшна тема, праведне обурення читачів гарантоване. Прості трудяги роками стоять у черзі, живуть у підвалах, бараках, а все через отаких чиновників-бюрократів.

Очевидно так і зявилася згадана стаття.       Чому саме в Комсомолці, не в Правді чи Крокодилі? Тут Москва заклала певний люфт. Якщо в Києві раптом дуже сильно у ситуацію втрутиться найвищий вболівальник Динамо, тоді можна буде здати назад, партія скаже, що комсомольці дещо погарячкували, згустили фарби.

Втім у статті, наскільки памятаю, не було  наведено жодного футбольного прізвища, жодного натяку на якихось високих покровителів,а все подавалося так, ніби один керівник одного  райвиконкому почав зловживати службовим становищем, надавати квартири в обхід закону.

Тому у Києві вирішили зайвий раз не залупатися з Москвою, не натискати на всі важелі і пожертвували чиновником.

В.Коробенка зняли з посади, вліпили партійну догану, засунули начальником відділу кадрів у якийсь будтрест. Хай скаже спасибі, що не віддали до суду, цілком можна було впаяти тюремний строк.

Отже, всі діючі сторони залишилися задоволеними. Москва дала зрозуміти, що все бачить, і хоч якось та й прищемила хвіст Києву, виграла цей тайм у номенклатурно-спортивному протистоянні. У Києві теж зробили вигляд, що проштрафилися, відреагували на критику.

Але і надалі, як знаємо, надання квартири потрібним футболістам  залишалося одним з надійних важелів формування сильної команди. Втім, як і в інших містах і республіках.

Фейлетон у Комсомольці виявився  звичайним "пуком", але життя і службову карєру людині зіпсував.

Через багато років якось випадково зустрів колишнього сусіда. Поручкалися, поговорили, згадали.

Але про той випадок мені у нього розпитувати не схотілося.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости