Тарас Михалик — колишній гравець київського «Динамо» та збірної України. Останнім часом 39-річний футболіст не виступав на професійному рівні, а перейшов на тренерську роботу. Михалик попрацював із «Волинню», а зараз підтримує форму у благодійних матчах та займається волонтерством.
Тарас Михалик«Були пропозиції працювати тренером, але хочу їздити до хлопців на фронт»
— Тарасе, нещодавно ви грали в благодійному матчі проти команди ЗСУ. В одній команді з вами грали Євген Селезньов, Олександр Алієв, Артем Федецький, Василь Кобін. Немає відчуття, що ви всі могли б ще пограти на професійному рівні?
— Та ні, ми вже своє на професійному рівні відіграли. Як то кажуть: дорогу молодим. Зараз є кому грати, а ми вже граємо товариські, благодійні матчі. Іноді граємо у чемпіонаті Волинської області. Принаймні, ми з Артемом Федецьким граємо в одній команді, підтримуємо форму.
— Загалом, чим сьогодні займається Тарас Михалик?
— Якщо говорити про професію, то був тренером Волині. Коли команда розійшлася, були пропозиції їхати допомагати у різних командах. Але не виходить, тому що сім’я за кордоном, а сам постійно катаюся на передову. Якщо ж займатися футболом, то треба постійно приділяти час команді. Не може тут такого бути, що ти поїхав на 3−4 дня на передову, а команда живе сама по собі без тебе. Як мінімум, ми хочемо їздити до хлопців на передок хоча б 2 рази на місяць. Машини загнати та завезти деякі речі, які просять. Тому, зараз було декілька пропозицій, але я на них не відкликався, тому що ніби і хочеться тренувати, та водночас розумію, що тоді не вийде так.
«Перший час в "Динамо» більше спілкувався із легіонерами«
— Коли ви прийшли до "Динамо», головним тренером був Анатолій Демʼяненко. Під його керівництвом команда виграла усі титули 2007 року. В чому був його секрет?
— Тоді була досить гарна команда, сплав молоді та ветеранів. Ребров, Белькевич покійний, Сергій Федоров, Діого Рінкон… Я з відкритим ротом дивився на людей, яких бачив тільки по телевізору у Лізі чемпіонів. Дем’яненко, на мою думку, гарний тренер. Але у нас потім не заладилося в Лізі чемпіонів і він залишив команду.
— В «Динамо» тоді було багато легіонерів, але ви вигравали у них конкуренцію та мали ігрову практику. Хто з них був для вас головним конкурентом, а хто найліпшим другом?
— Не можу сказати про конкуренцію, завжди склад на гру обирав тренер і йому було видніше, хто краще готовий. Тоді досить сильний склад був, і коли мене ставили в основу, або випускали на 15 хвилин, то для мене кожен матч був за щастя. Тоді я ще грав опорного, більше в центрі поля, а вже при Сьоміні мене зробили центральним захисником, до того я ніколи не грав у цьому амплуа. А тоді я був більш атакувальним гравцем. Пам’ятаю, що крім Рінкона в центрі поля ще були Руслан Ротань, Карлос Корреа, Валік Белькевич, конкуренція була доволі серйозна.
Але колись Сабо сказав мені: «Ти відбирай та віддавай Валіку Белькевичу». Пам’ятаю, у мене була проблема з коліном, я кажу: «Йожеф Йожефович, не можу вдарити м’яч далі, ніж на два метри, болить нога». А він мені каже: «Бігати можеш? Забрати можеш? То віддай Белькевичу». Пригадую, ми грали зі Спортингом. Перемотали мені коліно, зробили укол, і я так ту гру і зіграв, відбирав та віддавав. Яку задачу поставили, таку і виконував.
А команда була досить хороша тоді. В центрі поля вибір був великий. Тренер мені довіряв, а я тут згадую фразу, що всі люблять грати на фортепіано, але ж треба, щоб його ще хтось носив. От я був в ролі того, хто носив.
— А ви ж жили в одному номері із Флоріном Чернатом, правда?
— Так, на зборах. Ми здружилися. Взагалі, я прийшов в команду та більше почав спілкуватися із легіонерами, ніж із українцями.
— А як же мовний бар’єр?
— Та вони всі говорили якоюсь мовою, хтось гірше, хтось краще. Рінкон, Чернат, Бадр Каддурі. Ще були Гавранчич, Сабліч, Леко. От з ними розмовляв, а вже потім якось більше почав спілкуватися із українцями. Легіонери намагалися мене десь підтягувати до команди. Казали: «Та давай десь вийдем, шо ти живеш на базі?». Хоча я в Києві до того жив, граючи в ЦСКА, але ж якось не до прогулянок було.
— Разом із «Динамо» ви грали у півфіналі Кубку УЄФА. Який матч з того шляху ви згадуєте найчастіше?
— З Шахтарем я не грав, бо отримав травму. З Металістом я зіграв і ось матч з ними в Харкові запам’ятався. З Шахтарем вийшло прикро, у нас були рівні шанси, але Шахтар своїм скористався і потім виграв Кубок УЄФА, а ми — ні. Це футбол, так буває.
«Блохіну краще працювати зі збірною: він — тренер-мотиватор»
— Про Олега Блохіна в Динамо ходило чимало легенд. Як він комунікував із легіонерами?
— Блохін був великим футболістом. Як він спілкувався з легіонерами, я не помічав. Певно, доля правди в тому, що Ребров більше з ними розмовляв, є. Бо Ребров англійську знає майже досконало. У Блохіна були свої сильні сторони. Але я ніколи не звертав уваги, хто з тренерів та як спілкується з футболістами.
— А загалом, як вам працювалося із Блохіним? Кажуть, у нього непростий характер.
— Та нормально працювалося. Були різні моменти, як і з кожним іншим тренером. Але це пройдений етап. На мою думку, йому легше працювати у збірній. Бо він — тренер-мотиватор. У збірній немає часу щось там вчити, досліджувати і так далі. Там потрібен результат одразу. І в такому форматі Блохін був дуже ефективним.
— У збірній України, за яку ви грали шість років, завжди панувала чудова атмосфера. Але що відбувалося в роздягальні команди після поразки від збірної збірної Англії на Євро-2012?
— Цей незарахований гол… Згадайте: Донбас Арена забита повністю, чемпіонат Європи… у роздягальні була просто тиша. Ніхто не сварився. Всі все розуміли. Усі сиділи тихо.
— Як з часом ви відійшли від цієї поразки?
— Та як: роз’їхалися по клубах та переключилися. Чим подобаються легіонери: вони зіграли гру і через годину вже не думають про це. Хоча, на мою думку, це не дуже правильно. Але в них так. Люди програли гру, переналаштувалися і знають, що треба готуватися до наступної. А для мене дивно: ти програв гру, йдеш смієшся, а до тебе підходять вболівальники. Це трошки неправильно. Варто якнайшвидше проаналізувати гру та залишити її в минулому. Не розтягувати це на тиждень та думати, як все погано. Бо вже підходить наступна гра, а ти ще від минулої не відійшов. У легіонерів це набагато швидше все проходить. Не знаю, чому так, можливо, менталітет. Але це факт.
— У складі молодіжної збірної під орудою Олексія Михайличенка ви змогли виграти срібні нагороди Євро-2006. З тієї команди все ще грають Олександр Рибка та Дмитро Чигринський. Після фіналу у вас було відчуття, що це початок великої кар’єри?
— Я вже поїхав на Євро-2006, підписавши контракт з Динамо. Але таких відчуттів не було. Для нас було за щастя попасти в трійку призерів, а коли програли у фіналі, то звісно ж, були засмучені. Дуже тяжко зупинятися за крок до чемпіонства. А думати про якусь кар’єру тоді було завчасно. Ми просто отримували задоволення від того, що грали на тому чемпіонаті Європи. Тим паче, що багато наших заробітчан приходило нас підтримувати.
«Питання про повернення Волині до професіонального футболу не стоїть»
— Карʼєру ви закінчували у Волині. Що з клубом тепер? Чи повернеться він до професійного статусу?
— На рахунок повернення до професійного футболу взагалі зараз питання не стоїть, бо відмовився інвестор фінансувати клуб. Як буде далі — не знаю. Зараз є дитяча школа, а клуб припинив існування. Були розмови на кшталт «А може, в другу Лігу, щоб команду не втрачати?», але далі справа не пішла. Коли я працював з Шаховим, ми тренували в основному молодь. Мені подобалося передавати їм досвід, але вийшло як вийшло.
Прикро, що так, проте зараз в країні війна і зараз важко виживати клубам. Зараз не зовсім до футболу, хоча військові нас запрошують і ми приїздимо побігати з ними. Вони кажуть: «Для нас це важливо». Особливо ті хлопці, які приїжджають з передової. Морально це їм дуже допомагає.
Данило ВЕРЕІТІН
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Загрузка комментариев
