Екс-нападник київського «Динамо» Іван Шарій згадав багато цікавого про історію київського клубу.
Иван Шарий— Багато хлопців нинішнього покоління не бачили, як ви грали. Розкажіть яким футболістом був Іван Шарій? Як би ви самі описали себе?
— Себе характеризувати, певно, буде некоректно. Що розповісти? Начебто добре біг — швидкість була. У мене і ліва і права нога були робочими. Мені все одно було, з якої ноги завдавати удару по воротах. Багато працював над поставленим ударом — і з літа бив, і із землі. Розумів, що якщо не навчуся сильно та точно бити, то на голи можна не розраховувати. З технікою мав порядок. А на другому поверсі по-різному виходило. Бувало, вигравав верхову боротьбу, бувало — програвав. Дивлячись, яку позицію вибирав.
— Футболом вас хто заразив?
— Коли я ріс, у нас особливо не було розваг. Час проводили як завжди: вдень — у школі, увечері — у дворі. Весь час на майданчику, весь час із м’ячем — ганяли його до пізнього вечора. Полів добрих не було. Ходили зі старшими хлопцями до школи на майданчик. З м’ячами ми мали напруження. Ті з хлопців, у кого м’яч був, не завжди були вдома. А пограти у футбол ох як хотілося.
Якось на футболі ми з товаришем один із м’ячів, скажімо так, «прибрали до рук» (посміхається). Берегли його, намагалися десь підфарбувати білу «нітро», щоб шкіра на ньому довше трималася і не стиралася. Кода йшов дощ, він збільшувався у вазі — вбирав воду, як губка. Якщо такий м’яч у голову догодить, то мало не здасться. Десь років із 10 став більш ґрунтовно займатися футболом, коли мене взяли до дитячо-юнацької спортивної школи.
— Футбольним м’ячем вікна били?
— Бувало — сусідам на першому поверсі (посміхається). Влітку — м’ячем, взимку — шайбою. Якщо розбив вікно, треба було швидко втекти. А якщо ми, скажімо, грали у своєму дворі, куди тут втечеш? Все закінчувалося тим, що про це дізнавалися батьки, яким доводилося потім ці шибки вставляти.
— У вашій родині хтось був пов’язаний із спортом?
— Ні. Батьки у мене були простими трудівниками.
— Як вдавалося поєднувати і школу, і футбол?
— Спершу футбол, а потім школа. Знаєте, який жарт у нас був: якщо футбол заважає навчанню, треба кинути навчання. Намагався не пропускати уроки у школі. Про оцінки що казати, коли я вже у 16 років грав за команду майстрів «Колос» (Полтава), яка виступала у другій союзній лізі — голи забивав.
— Коли зрозуміли, що можете стати професійним футболістом?
— Коли покликали до ДЮСШ. До цього просто подобалося грати у футбол. Коли ж покликали до збірної Союзу, то зрозумів, що на мене звернули увагу і є шанс.
— Свою першу зарплату пам’ятаєте?
— Звичайно. Спочатку було 110 карбованців. А коли забив свій перший гол і ми виграли, то дали премію сорок рублів.
— На що витратили свою першу зарплатню?
— Вже не пам’ятаю. Знаю точно, що не шампанське. Цукерки, морозиво, печиво — ось що я тоді купував. Мабуть, батькам кілька копійок віддав.
— Загалом в офіційних матчах ви забили понад 200 м’ячів. Який із них стоїть особняком?
— Знаєте, важко один вибрати! Всі вони мені дорогі. Може, рівненському «Вересу», коли ми з «Ворсклою» виходили до вищої ліги. Ролик того гола є в Інтернеті.
— Кому з воротарів найважче було забити?
— Так це дивлячись, як бити. Якщо вдарити і потрапити в дев’ятку, то ніякий воротар не зможе витягнути цей м’яч.
— Ви пограли у багатьох командах. У якому з них був найкращий колектив?
— І у Запоріжжі, і в Мінську, і в Одесі, і у Києві мені було комфортно. У кожній команді я виконував свою роботу — забивав.
Із цього приводу можу розповісти історію, яка сталася після одного з матчів київського «Динамо». Олег Блохін у тій грі забив пару м’ячів, і після гри у Лобановського запитали: 'Дайте оцінку голам забитим Блохіним?'. На що Валерій Васильович відповів: 'Блохін просто добре виконав свою роботу'. От і все.
Просто у кожній команді, де ти граєш, слід добре виконувати свою роботу. Якщо, звісно, у тебе це виходить. Ну а якщо не виходить, то є інші команди. Тут не вийшло, пішов до іншого клубу, а там дивишся — заграв.
— Розкажіть про тренерів, із якими вам довелося попрацювати. Що то були за люди?
— У кожного тренера, під керівництвом якого мені довелося попрацювати, був свій підхід та бачення футболу, своя мудрість та родзинка. Футбол насправді проста гра: виходять на поле 11 гравців проти 11 і хто більше заб’є, той і виграв. Підібрати склад, вибрати тактику, як вгадати?
Пам’ятаю, коли я до Чорноморця прийшов, там був Микита Симонян — знаменитий гравець та тренер. Але свою велич він ніяк не виявляв. Звичайний нормальний такий мужик, без жодних проблем, який добре розумів і розбирався у футболі. Думали, буде багато теорії, але ні. Так, нас збирали, ми розбирали ігри, але так, щоб довго сиділи, щось заучували, не було. Здебільшого більше працювали з м’ячами на тренуваннях. Усі за рахунок ігор набирали. У грі ти ж не стоятимеш, По-любому бігатимеш — скільки зможеш.
— Про Віктора Прокопенка розкажіть.
— Прокопенко мене до Одеси із Запоріжжя запросив. Нормальний, веселий чоловік. Відмінний тренер, з усіма міг порозумітися. Міг пожартувати. З гумором у нього все було гаразд.
— Малофєєв, з яким ви працювали у мінському «Динамо», вас чимось здивував?
— Нічого поганого про нього сказати не можу. У мінське «Динамо» він прийшов після Базилевича, Сам класно грав, та й у тонкощах гри чудово розбирався.
— Що таке щирий футбол, про який увесь час говорив Малофєєв?
— Щирий? Може, іскрометний, заводний? Малофєєв сам по собі, коли грав, був такий весь заводний. От і нас він заводив усілякими такими розмовами, накачував, і таке слово підібрав — щирий футбол. Ми це сприймали як своєрідне накачування.
— До мінського «Динамо» ви прийшли, пройшовши школу Лобановського. Відмінність відчули?
— Адже там на той момент головним тренером був Базилевич. За Олега Петровича тренувальний процес практично нічим від Києва не відрізнявся. За такого розкладу мені там було досить легко адаптуватися. Навантаження були практично такими, як і в київському «Динамо». На день два, іноді три тренування. Вранці зарядка, о десятій з хвостиком тренування, увечері ще одне — ось і рахуйте.
— Найнелюбніша для вас вправа?
— Тест Купера. На мою думку, цей тест усі футболісти терпіти не могли. За 12 хвилин треба було пробігти 2700-2800 метрів. Я чітко вкладався у цю норму. Рекордів не було, просто ставили зараховано. Думаю, нікому не подобається намотувати один кілометр за іншим, повз м’ячі, складені в сітку. Але… Тяжко у навчанні, легко у бою. Тож скільки тренери говорили, стільки й бігали.
— Коли вперше опинилися у великому київському «Динамо», комплексів не випробовували?
— Я ж спершу за дубль пограв. Багато забивав (1976 року в 15 матчах забив 17 голів — авт.). Чемпіонами у 1976 та 1977 стали. Потім в Одесі у другому таймі змінив Володимира Бессонова — це був уже основний склад. Пам’ятаю, у мене ще момент був — міг гол забити, але м’яч влучив у перекладину. Ще з московським Торпедо вийшов на поле замість Слободяна. Були ще в мене ігри на Кубок.
1976 року в Союзі проводили відразу два чемпіонати — весняний та осінній. У весняному чемпіонаті більше задіяли резерв, оскільки перша команда готувалася до Олімпіади. Поряд з нами грали деякі дідки — Мунтян, Трошкін.
— Ким був Лобановський для команди? Яким він вам запам’ятався?
— Словами цього не передати. Людиною колосальної поваги. Лобановський був справді одним із найкращих тренерів не лише в Союзі, а й за його межами. Результати самі за себе свідчать. Ми не те щоб сказати — нічого поганого подумати про нього не сміли. Авторитет!
— Лобановський якось запитав: «Хто у вашій команді не курить?». Він відповів: «Тільки я». Чи справді так було? Багато хто тоді курив у «Динамо»?
— Багато хто (усміхається). У відсотковому відношенні 70 на 30 у бік курців. Лобановський, звісно, знав, хто курить і скільки.
— А ви, коли прийшли до «Динамо», курили?
— Тоді ще ні. Курити я почав пізніше.
— Які цигарки тоді палили футболісти? І де в Союзі їх можна було дістати?
— У ресторані у швейцара «Мальборо» купували за 5 рублів. Для швейцарів тоді це був бізнес. Коли у «Чорноморці» грав, то там у кожному кіоску можна було «Мальборо» купити за один карбованець. Потім вони стали коштувати 1,50. Плюс якісь молдовські цигарки були.
— А де ви відпочивали?
— Та у нас тих вихідних було — день, може, два. Здебільшого, на базі час бавили. Якщо вихідний, ходімо кудись у місто, погуляємо, посидимо. На футбол сходимо, якщо основний склад будинку проводив свою гру.
— Хто були вашими друзями?
— З старших хлопців — Володя Стрижевський та Саша Сопко. Їх я більше тримався. З останнім мешкали разом на базі. Потім моїм сусідом за номером був Петро Слободян. Коли опинився в «Динамо» вдруге (1980 — авт.), з Володимиром Бессоновим більше спілкувався. Адже ми з ним ще 1976-го разом до «Динамо» прийшли.
— Хто були вашими конкурентами у «Динамо»?
— Багато: Олександр Хапсаліс, Віктор Насташевський, Олег Таран, Олександр Бережний.
— Говорять, Бережний порушував спортивний режим. Він начебто і в аварію у п’яній справі потрапив?
— Так це сталося, коли він в іншій команді грав. Просто попався хлопець на цій справі.
— У Києві по молодості не помічали подібного до нього?
— Він поряд зі мною жив — на Нивках. Начебто все нормально було. Але він такий хлопець сам по собі. Звідки я знаю, що там було в нього на думці. Ви що, думаєте, у Києві всі святі були?
— Хто із гравців основи «Динамо» справив на вас особливе враження?
— То там, що не прізвище, то зірка: Трошкін, Матвієнко, Коньков, Мунтян. Усіх динамівців середини та кінця сімдесятих років можна перераховувати.
— Зіркові гравці «Динамо» пхали молодим?
— Бувало. Але я б не сказав, що «старі» зарозумілістю відрізнялися. Від нічого робити ніхто тобі не пхатиме. А от якщо ти десь напортачив, то міг отримати наганяю. Хтось із старших хлопців, хто був поруч, міг на молодого пацана накричати. Але все було в міру. Навпаки, старші хлопці більше молоді підтримували.
— Хто був найвеселіший у «Динамо»?
— Володя Трошкін. Він із хлопців старшого покоління найбільшим був жартівник і балагур. Та вони всі там один одного підночували. Щоправда, у «Динамо» такий був колектив, що сильно не пожартуєш. Всі такі хлопці, що у відповідь можуть так пожартувати, що мало не здасться. Тому жартували один з одним трохи — з повагою.
— У кого в «Динамо» була найкрутіша машина?
— У Союзі найкрутіша машина — «Волга» ГАЗ-24. Усіх хлопців основи забезпечили такими машинами. У когось була чорного кольору, у когось білого, у когось бузкового. Хтось собі залишив і їздив на ній Києвом, а хтось продав — щоб заробити.
— І багато можна було заробити, продавши таку машину?
— Державна ціна на неї була 9200 рублів — це спочатку, потім 15 тисяч. На ринку таку машину можна було продати за 25-30 тисяч. Ось і рахуйте, скільки можна було взяти зверху.
— У вас якої марки була перша машина?
— «Жигулі» — шоста модель. Мені її дали, коли перейшов у мінське «Динамо».
— А у Києві вам машину не дали?
— Не встигли (посміхається). Я пішов звідти.
— А квартиру?
— Обіцяли, але ж я з «Динамо» сам пішов. Пішов до Лобановського і попросив у нього, щоби мене відпустили. Думаю, якби залишився, квартиру мені точно дали б.
— Із київського «Динамо» ви пішли до мінського, яке виступає у першій лізі. Чи правда, що там зарплати у всіх були 160 рублів?
— Вища ставка у нас була 200 рублів. У другій лізі — 160. За переможні результати нам належали премії, по 40 рублів — це офіційно. Але ви вважаєте, що раніше всі були такі прості? Ні. Премії були і по 100, і по 150. А у кого й більше. Звідки гроші? Ну, як зараз кажуть — «спонсори».
— А у вищій лізі якісь платили гроші?
— Найбільший оклад — 250 рублів. У Києві спочатку я мав 160, потім дійшов до 250.
— Коли ви, вже граючи в Одесі за «Чорноморець», обігравали такі команди, як московський Спартак та київське «Динамо» преміальні подвоювалися?
— Чесно скажу, такого не було. Пам’ятаю, 1981 року Чорноморець невдалий сезон провів — не потрапив до десятки (підсумкове 11 місце — авт.). Ось тоді футболісти почали порушувати питання про преміальні, які у нас були набагато нижчі від тих, які платили в інших клубах. Адже ми знали, скільки і де за перемогу гравці отримують. В одних було 500, в інших 600 рублів. А у Чорноморці — 90. За підсумками нам сказали, що за перемогу платитимуть по 250-300. Це була зовсім інша річ — ми почали більше вигравати.
— Скажіть, у Союзі було багато дивних матчів?
— А їх що зараз немає? Було, що гріха таїти. Не можу сказати, що таких ігор було багато, але вистачало.
— І що прямо до гравців підходили, гроші пропонували?
— Бувало й таке. Але не всі гравці погоджувалися йти на таку змову. А раптом у команді дізнаються про всі ці справи? Та й потім, думаєте, цього ніхто не бачив.
— Розповідають, що одного разу в Єревані, у роздягальню «Динамо», прямо валізу грошей принесли?
— Я був там. В останньому турі в Єревані нас просили не «упиратися». 'Арарат' тоді, обіграй нас, залишався у вищій лізі. Начебто пропонували нам мішок грошей. Але «Динамо» пропозицію відкинуло. Лобановський жорстко їм відмовив і виставив на гру бойовий склад. Ситуація була дуже напруженою — і перед матчем, і після. Ми виграли — 2:0. У другому таймі Буряк та Трошкін забили голи. Пам’ятаю, після матчу в роздягальні ховалися (йдеться про чемпіонат СРСР 1977 року — авт.).
— Із трибун у вас щось кидали?
— Кидали, але якось не долітало. Може, коли йшли до роздягальні. У Єревані у центрі міста гарний готель був. Вони там усі команди селили.
— В Україні літо спекотне, але ж у СРСР бували місця й гарячіші. Найекстремальніший у цьому плані для вас?
— Запам’яталося, як «Чорноморець» грав у Ташкенті — спека, а гру призначали на 3 години дня. Але ми обіграли «Пахтакор» — 3:1 (1981 рік, Іван Шарій у тому матчі забив два м’ячі — авт.).
— Найважча подорож?
— У Хабаровськ. Летіли літаком, з пересадкою в Москві. Коли грав у другій союзній лізі, автобусом країною колесили — не скаржилися. Зараз дивишся: проїдуть футболісти 300 кілометрів, і всі вони вже втомлені.
— В автобусі грали в карти?
— Я не грав — це не моє. А от хлопці грали.
— У «Динамо» хто був найсильнішим гравцем?
— Знаю, що Сергій Кузнєцов чудово в карти грав. Весь час у плюсах — картяр, який думає. Добре грали Анатолій Коньков, Віктор Колотов.
— Вас на базі зазвичай за скільки днів до гри закривали?
— Якщо гра, наприклад, післязавтра, то ввечері ми маємо заїзд. Зазвичай грали хлопці у більярд, настільний теніс, карти. Я більше в більярд — у кулю міг потрапити, а міг і промастити (посміхається).
— Про вас говорили: людина із складним характером. Чому?
— Якщо я комусь напихав за те, що він займається на полі хернею, то що — у мене складний характер? Тоді у багатьох футболістів та тренерів складні характери. Адже тренери теж підвищують голос на своїх підопічних. Знаєте, як Лобановський міг у роздягальні у перерві жорстко обсмикнути? Це означає у нього складний характер? Браво тому, хто це сказав.
— Запитаю по-іншому. Ви на голову собі сідати не давали?
— Не давав. І сам нікому не сідав.
— Із партнерами конфлікти були?
— Тільки по грі. Коли на полі могли одне одному щось сказати і все. Наведу, наприклад, такий випадок. У «Чорноморці» ми з Віктором Пасульком, як то кажуть, кентували. Жили разом на базі, на виїзді у готелі. А коли гра — бувало, наговоримо один одному багато зайвого. Але після матчу завжди обіймемося і забули всі образи. Все, що відбувається на полі — це футбольні емоції. Я йому пас не віддав, а він мені. Все це — ігрові моменти.
— За що ви зазвичай вигукували на партнерів?
— Лаявся, коли треба було, але завжди у справі. А як без цього? Якщо, наприклад, треба пас віддати, а він не віддає? Ногу десь прибрав, у боротьбі поступився.
— Чи з арбітрами часто сварилися?
— Бувало.
— Чи були такі арбітри, які вас дуже дратували?
— Через одного дивлячись, як судять.
— За кар’єру вас лише один раз видалили. Пам’ятаєте, за що?
— 1985-го грали в Києві проти «Динамо». Забили гол, який суддя (москвич Кирило Доронін — авт.) спочатку зарахував — навіть м’яч на центр поля поставив. А раптом кудись побіг. У результаті визначили поза грою. Ми тоді програли — 0:3.
— Ви його вдарили?
— У груди трохи штовхнув, а він узяв і впав.
— Міру покарання пам’ятаєте?
— Дискваліфікували на 10 ігор. Комуністи провели своє засідання та винесли мені свій вердикт.
— Ви були на тому засіданні?
— Моя присутність була обов’язковою. Викликали до Москви, на СТК. Прийшли туди учасники громадянської та Великої вітчизняної війни. Всі груди у них в орденах. Багато хто взагалі у футбол ніколи не грали, але вони у СТК. Журили мене, наче я якийсь бандит і злочинець. Як у тому фільмі: «Встати, суд іде!» Радеповські реалії. Якби там були люди, які пограли у футбол, гадаю, дискваліфікували б від сили на три гри.
— Що треба було зробити, щоб суддя дав жовту картку на той час?
— Добре врізати супернику, причому неодноразово. Якби тоді роздавали жовті картки, як зараз, то десь до середини матчу ми грали б, напевно, шість на шість.
— Вашими безпосередніми суперниками на полі були захисники інших команд. Пам’ятаєте, які у Союзі були костоломи? Дуелі з ким із них особливо запам’яталися?
— Звісно, пам’ятаю (посміхається). У московському «Динамо» Новіков та Нікулін були хлопці жорсткі, коли йшли встик. І прізвиська вони мали відповідні — «Автоген» та «Коса». З ними завжди треба було тримати вухо гостро: трохи позіхав, тут же отримаєш по ногах. А ще в московському Торпедо був Василь Жупіков, то він мені на спині залишив непоганий відбиток.
— Порушення режиму — ваша історія?
— Злісних порушень у мене не було, а по дрібницях траплялося. Так, Господи, у всіх були порушення. Якщо до відбою не прийшов, то й тобі покарання. Візьми будь-яку команду — ніде не було такого, щоб за руку один з одним ходили на обід, вечерю та сніданок. А ще при цьому в руки барабани взяли та вистукували.
— Хто міг вас застукати? Хто ці люди?
— Ну, хто тренер, лікар чи масажист. Адже порядок хоч якийсь у команді має бути. Хіба це нормально, якщо когось пізно вночі до розташування команди на руках занесуть?
— За ігрову кар’єру ви забили 20 пенальті. Чи відпрацьовували цей елемент на тренуваннях?
— Бити 11-метрові удари я ні в кого не вчився. Просто завжди серйозно ставився до цієї справи і все. Бив постійно в один кут, дивився, звісно, і на реакцію воротаря.
— Але ж вам було в кого вчитися бити пенальті. Уболівальники «Чорноморця» зі стажем і досі розповідають, як пенальті виконував Володимир Плоскіна.
— Ну так. У нього досить щільний і чітко спрямований удар був щокою прямо в кут. Пам’ятаю, серія Плоскіна досить тривала була (20 точних ударів з пенальті — авт.), а потім він Дасаєву в Москві не забив. Саме я заробив той 11-метровий, а Володя взяв і не реалізував. Плоскіна практично завжди бив у лівий кут — а тут взяв і змінив кут, і перервав свою серію. Хоча ми тоді все ж таки вирвали нічию в Москві у «Спартака».
— На відміну від Плоскіни, ви забивали Дасаєву.
— 1982 року я йому двічі забивав — удома та в гостях. У Москві мій гол приніс «Чорноморцю» нічию, а в Одесі перемогу. А ще забивав я двом братам Чановим, Отару Габелію, Михайлу Михайлову, Сергію Краковському, Юрію Сивусі, Володимиру Пільгую, Ігорю Кутепову. Та багатьох відомих воротарів засмутив (посміхається).
— Ви не назвали Шовковського. Чи пам’ятаєте ви гол, який йому забили?
— Звичайно. У Києві грали на стадіоні «Динамо». Забив Шовковському зі штрафного. Бив з лінії дуги, там, де штрафний закінчується, у ворота, за якими розташоване табло.
— Ви Сергію Краковському гарний м’яч забили, втікши до воріт із центру поля. Пам’ятаєте той гол?
— 1980-го «Дніпро» всіма силами рвався назад до вищої ліги, а ми тоді їх двічі обіграли — 2:0 та 2:1. У першому колі я із пенальті «Дніпру» забив, але тоді у воротах стояв Михайло Михайлов. А Краковському — втік від захисника, а потім як бахнув — і влучив.
Металург весь час 'Дніпро' обігравав. У Запоріжжі навіть байка така на той час ходила. Говорили, якщо взяти гравців збірної Бразилії та переодягнути їх у футболки «Дніпра», то «Металург» і обіграє їх.
— Розкажіть про молодого Ігоря Бєланова. Він же за вас у «Чорноморці» починав грати?
— Була справа. Ми грали в одній команді. Він прийшов до «Чорноморця» 1981 року з одеського СКА. Хлопець молодий, до справи ставився дуже професійно — багато працював, себе не шкодував. Біг чудово, удар у нього потужний був, та й пас своєчасно міг віддати. У нього дуже швидко кар’єра вгору пішла.
— До болгарського «Етиру» подалися, щоб заробити? Матеріально чудово виграли?
— Не так уже й багато. Нічого там такого, щоби можна було сказати супер, не було. Мені поклали 500 левів. Просто якби я там залишився, можна було б більше заробити, але я поїхав звідти. Просто нудно стало без рідних та друзів. Відпрацював півроку, як було передбачено контрактом.
— Жили де?
— Квартиру мені дали.
— Авто?
— Та звідки там у них машина!? Там того міста Велико Тирнове — за 5 хвилин пішки весь обійдеш.
— Що на згадку привезли?
— Бронзову медаль і вимпел. Що ще можна було звідти привезти?
— Навіщо повернулися до «Ворскли»?
— На той момент там підібралася гарна компанія. Із київського «Динамо» взяли багато хлопців — тих, хто там не проходив до основного складу. У «Ворсклу» вони прийшли, щоби довести, що їх рано списали. Плюс у Полтаві місцеві хлопці добрі були — трудяги, роботяги. У майстерності ми не поступалися нікому.
— Що отримали у матеріальному плані, коли вперше для Полтави вибороли місце у вищій лізі, а потім одразу ж бронзові медалі чемпіонату?
— Ви знаєте, не було жодних сумних сум.
— Зараз ви можете сказати про себе: 'Я забезпечена людина'?
— Ні не можу. Тоді був один період, зараз інший. Особисто я радий, що сучасні футболісти багато заробляють. Тим не менш, на ті часи і ми не бідували. У Союзі спортсменам непогано жилося. Пільги всякі були. Квартири давали. Машина, меблі, одяг — на все вистачало.
— Ви не шкодуєте, що за всю кар’єру так і не виграли жодного титулу?
— Вважаю, що шкодувати про щось взагалі не варто. Нічого страшного, не всім вигравати призи. У Мінську залишився б, міг стати чемпіоном Союзу в 1982, але я пішов до «Чорноморця».
— Завершивши кар’єру, ви подалися на тренерську роботу?
— Думаю, у всіх футболістів у думках є спробувати себе у ролі тренера.
— Чому вам так і не вдалося попрацювати головним тренером із клубом, який представляє вищу лігу?
— Ну, тут треба, щоб президент клубу був зацікавлений у тому, щоб ти обійняв посаду головного тренера. Сам же я не хотів іти, кланятися та просити взяти мене головним тренером у команду. Або якогось агента надіслати замість себе. Не запросили — отже, так і треба. Я ніколи нікому себе не пропонував. Ні так ні.
— Але ж ви виконували обов’язки головного тренера?
— Була справа, але здебільшого працював помічником у головного тренера. У «Ворсклі» допомагав Андрюсі Балю. А ось із дублерами «Ворскли» довелося попрацювати у ролі головного тренера.
— У резерві «Ворскли» при вас з’явився Андрій П’ятов. Що розкажете про нього?
— Так, Андрюха був у мене. Молодий хлопець із гарними воротарськими задатками. Взяли ми його на перспективу, щоб ріс та набирався досвіду поряд із такими воротарями, як Сергій Долганський, Андрій Ковтун, В’ячеслав Богоделов, Олег Рипан, Дмитро Козаченко.
Андрій — хлопець скромний, не конфліктний, холоднокровний, спокійний. Добросовісно працював на тренуваннях, і в нього, треба сказати, непогано виходило. Потім почали залучати його до ігор збірної юнаків. На міжнародний турнір їздив і там усі ігри відстояв на нуль (йдеться про турнір у Бельгії, де Україна грала з однолітками з Данії, Шотландії та Бельгії — авт.). У нього чудовий воротарський дар, плюс йому досить часто супроводжував фарт. П’ятов за всіма своїми якостями якраз і підходив «Шахтарю».
— До речі, щодо ігор. З’явившись у Полтаві у перший сезон, він провів за дубль лише одну гру. Пам’ятаєте, чому?
— Я добре пам’ятаю гру, в якій ворота вперше захищав Андрій. Грали ми з 'Електроном'. У Ромни на гру тоді поїхав не резервний склад, а хлопці першої команди. 'Ворсклу' тренував Сергій Морозов і він так вирішив.
У чемпіонаті тоді була пауза через матч, який проводила наша збірна (проти Польщі, відбір ЧС-2002, результат 1:1 — авт.). Ось і поїхав на ту гру практично весь основний склад, щоби не втрачати ігровий тонус тижневого циклу.
З молодих на поле вийшов лише один 17-річний П’ятов. Ми програли — 1:3. Невдало тоді зіграла вся команда. На мою думку, з трьох пропущених м’ячів, вина Андрія була лише в одному. Знаєте, кожен воротар має своє пропуститися. Немає жодного воротаря, який не помилявся б — хтось менше, хтось більше.
— Адже ще Олександр Мелащенко теж при вас з’явився у «Ворсклі». Яким він був людиною та гравцем?
— Він також у нас у другій команді починав. Одразу було видно — хлопець хоче грати. Добросовісний футболіст із бажанням, на тренуваннях завжди повністю викладався. І незабаром у нього справа пішла — почав забивати. Я йому завжди давав слушні поради, підказував, якщо щось не так. Потім Сашу перевели до першої команди, де він теж дуже себе зарекомендував. А далі надійшло запрошення до київського «Динамо».
— А ви могли б досягти якихось результатів, якби вам довірили команду майстрів?
— Звідки ж я знаю, як воно склалося б? Головним тренером може будь-хто бути. Яким буде результат — інше питання. Якщо результату не буде, за тиждень ти вже не будеш головним тренером. Бачите, що у нас зараз у Прем’єр-лізі відбувається: половину чемпіонату лише зіграли, а вже скільки тренерських відставок!
— Іване Григоровичу, а взагалі як у вас справи?
— Нормально. Працюю у рідній для мене Полтаві директором ДЮСШ «Ворскла» імені Горпинка. У нас у школі займаються близько 400 дітей — це хлопці віком від 6 до 17 років.
— Хто тренує цих хлопців?
— Як правило, це колишні футболісти, які свого часу пограли у професійних командах. Таких, як 'Ворскла', запорізькі 'Металург' та 'Торпедо'.
— З вашої школи багато вийшло хлопців, які були потрібні командами майстрів?
— Досить. І до «Шахтаря» брали наших хлопців, і до «Ворскли», і до «Олександрії».
— Що, окрім футболу, становить коло ваших інтересів?
— Та які ще інтереси? Футбол і лише футбол.
— У 66 років на футбольне поле часто виходите?
— Чи не щодня. Ми маємо штучне поле 50 на 40 з хорошим покриттям. Там із ветеранами збираємось — бігаємо, тренуємось. Іноді виходимо грати на велике поле. На жаль, у нас у Полтаві не проводиться, як у деяких інших містах, чемпіонат серед команд ветеранів. Ось і доводиться самим себе позичати.
— Як зараз виглядає ваш звичайний день?
— Прокидаюся рано. Збираюся та їду на роботу до 8:00-8:30. Дивлюся за тим, як триває тренувальний процес. Знаєте, багато турбот. У нас то ігри, то турніри — чемпіонат області, чемпіонат України.
— На домашньому фронті у вас порядок?
— У мене чудова родина. Чудова дружина — Олена, чудова дитина — Олексій. У шлюбі ми понад 20 років. Синові 13 років, і він займається футболом у мене в школі. А ще в нього хобі — бокс. Боксує хлопець потроху. Але основне, все ж таки, футбол.
— Він, як і ви, форварде?
— Ні. У «рамці» у рукавичках стоїть. Начебто щось виходить — м’ячі відбиває. Сьогодні помірялися на зріст — і знаєте, за останній рік хлопець виструнчився — вже наздогнав мене.
— Чи займаєтеся з ним?
— Обов’язково. Б’ю і по воротах, а ще по одному місцю — якщо щось не так (усміхається).
— І хто з воротарів йому подобається?
— Із наших українських хлопців — Бущан та Трубін. А із закордонних — Едвін ван дер Сар. Відео дивиться, як він свого часу грав — ворота захищав.
— За футбольним життям стежите? Що дивитесь?
— Та все, що показують. Матчі чемпіонату України — це обов’язково. Ну і європейські чемпіонати — Англію, Іспанію. Футболу зараз багато — все не переглянеш. Виокремлюю якийсь центральний матч і дивлюся. Іноді перемикаю на інший канал, якщо паралельно відбувається цікава гра.
— Футбол дивитесь емоційно?
— Звичайно. Зазвичай із сином. Я коментую, а він слухає та спостерігає. Навіть коли один дивлюся, емоції захльостують. Якщо небезпечний момент або гол заб’ють, на місці всидіти не можу.
— Вболіваєте за якусь команду?
— Ні. У чемпіонаті України з цікавістю стежу за виступами «Ворскли». Все-таки моя рідна команда. Хотілося, щоб команда посідала місце вище. Дуже хотів, щоб Ворскла пробилася до групового етапу Ліги конференцій. На жаль, її зупинила маловідома грузинська Діла. А ще за виступами «Чорноморця» стежу — також переживаю.
— З висоти ваших років, скажіть: футбол зараз став цікавішим?
— Чесно? Якщо брати Україну — ні. Рівень футболу у нашій країні помітно впав. Причина — війна. Легіонери гарного рівня роз’їхалися. Раніше пам’ятаєте, який у нас був чемпіонат? О! Усі команди в порядку: 'Шахтар', 'Динамо', 'Металіст', 'Дніпро'. Інші клуби — «Карпати», «Кривбас» теж гаразд. Ну, що я вам розповідатиму…
Олександр Петров
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 29
Загрузка комментариев
