Іоана Косма, зірка спортивної журналістики Румунії: про прихисток родини українських біженців, роль Мірчи Луческу в українському футболі та про те, як ледве не загинула під час відрядження у Донецьк навесні 2014-го.
Мірча Луческу та Іоана Косма в студії на румунському ТВІоана Косма (Ioana Cosma) — найвідоміша спортивна журналістка Румунії, продюсерка та коментаторка з майже 30-річним досвідом роботи в засобах масової інформації. Понад 20 років вона працювала у телекомпанії ProTV. Справжньою ж зіркою вітчизняного телебачення Косма стала у травні 2019 року, коли вперше в історії Румунії прокоментувала… футбольний матч. Це був фінал Кубка країни серед жіночих команд. Успіх був шалений, її визнали «своєю» навіть у зазвичай прискіпливих чоловічих футбольних колах. І невдовзі голос Іоани лунав в ефірі на матчах за участю вже національної жіночої збірної Румунії, після чого їй випала честь працювати й на ЄВРО-2021.
Є ще одна грань непересічності моєї героїні. Як благодійниця Іоана підтримує безпритульних тварин. В її приватному будинку живуть 5 собак та 3 коти. А ще ця неймовірна жінка є амбасадоркою організації SOS Satele Copiilor România, яка опікується дітьми-сиротами та дітьми з неблагополучних родин. З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, Косма прихистила у себе українську родину, з якою й досі підтримує міцні, мало не сімейні, зв’язки. Ця родина — моя. А точніше — я, авторка цих рядків, моя донька Анна, котрій на той момент було 14 років, і моя мама Олена Олександрівна, яка через пару місяців перебування в Румунії повернулася в Україну.
…Тепер я розумію, що та березневого прохолодного ранку 2022 року зустріч із Іоаною на пероні Бухарестського вокзалу була для нас, трьох переляканих, морально й фізично спустошених жінок, справжнім подарунком долі. Адже, ховаючись у домашньому «бомбосховищі», яким вважали крихітній і доволі примітивний льох на подвір’ї будинку мого батька в кількох кілометрах від військового аеродрому Василькова на Київщині, і буквально щохвилини здригаючись від вибухів, ми і уявити не могли, яка рятівна, доленосна зустріч чекає на нас вже за тиждень.
На той момент головним тренером київського «Динамо», де мій батько обіймає посаду віце-президента, був легендарний румун Мірча Луческу. Не в останню чергу завдяки його ініціативі й всебічній підтримці керівництво футбольного клубу для сімей гравців і тренерів організувало два евакуаційних автобуса в Румунію. В один із них пощастило потрапити й нам. Доба в дорозі — і ось ми, змучені, але з усвідомленням того, що вже в безпеці, опинилися в гірському готелі румунського міста Ясси.
В моїй пам’яті назавжди закарбувалася картина першого враження від вимушеної зустрічі з чужиною: лютий мороз, нескінченні кучугури снігу навкруги і… якась зловісна тиша, що буквально запаморочувала свідомість на тлі ще вчорашніх київських вибухів.
Розгубленість, помножена на острах невизначеності майбутнього навіть на найближчі години, була тоді головним станом більшості з нас. Ніч-другу переночуємо в готелі, а далі що? Куди прямувати? Та й чи чекає на нас хтось і десь? Безліч моторошних запитань без відповіді пригнічували.
Та, на щастя, в нашій делегації був Еміліан Карас. Це — колишній молдовський футболіст-професіонал, а на той момент — один з асистентів Мірчі Луческу в київському «Динамо». Природні комунікабельність і тактовність Еміліана, врівноваженість і витримка, вміння знайти відповідь на будь-яке запитання, що немов з рогу достатку сипалися на нього з усіх боків від членів нашої знервованої делегації, стали справжнім еліксиром для всіх. А вільне володіння румунською допомагало Карасу розв’язувати усі проблеми логістичного характеру.
«Ви поїдете в Бухарест, ось я вже й квитки на потяг придбав для вас, — усміхаючись, сказав нам Карас. І додав: — На вас там чекає приємний сюрприз».
Творцями того сюрпризу, як потім з’ясувалося, стали давній друг мого батька багаторічний футбольний агент Мірчи Луческу Аркадій Запорожану і… зірка спортивного телебачення Румунії Іоана Косма! Аркадій, який починав свою кар’єру саме в журналістиці і був знайомий з Іоаною, дізнався, що та має намір прихистити у себе вдома біженців з України, і запропонував їй нас.
Емоції вдячності і надії, які охопили нас після такої звістки, стали першими позитивними емоціями з початку війни. Щоправда, ненадовго. Уже в потязі Ясси-Бухарест ми прочитали новину, що село Мархалівка, в якому залишився наш батько, було піддано черговому ракетному удару рашистів, внаслідок якого було знищено кілька будинків і загинуло чимало людей. Батько не виходив на зв’язок, відтак то були години жахливої невідомості. На щастя, вже під’їзджаючи до бухарестського вокзалу, ми дізналися, що з батьком все гаразд.
Іоану, хоча раніше ми її, зрозуміло, ніколи й не бачили, впізнали відразу. Щось невидиме й сильне спрямувало наші погляди у вокзальному натовпі саме на ту тендітну білявку з блакитними очима та щирою посмішкою, яка (певно, теж нас впізнала!), привітно махаючи руками, бігла в наш бік. Ще мить — і ми всі четверо жінок трьох різних поколінь, але однакового сприйняття моменту, застигли в щирих обіймах, ховаючи одна в одній свої заплакані обличчя. Іоана плакала з нами…
На порозі їх будинку нас зустріла Анжела, мама Іоани. Вона обійняла нас і подарувала кожній букет квітів. Після пережитих жахів це сприймалося як казка, як сон, як ірреальність…
На нас, чужих на їх порозі, навіть численні собаки Іоани не загавкали, а, навпаки, привітно замахали хвостиками і з цікавістю обнюхували гостей, немов слідом за своїми господарками говорячи «Bine ati venit!», що означає «Ласкаво просимо!»
Так розпочалося наше життя біженок. Донька Аня доволі успішно вчилася в українській школі в режимі он-лайн, відтак мріяла про хорошу подальшу освіту. Іоана це зрозуміла відразу і крок за кроком сприяла тому, щоб мрія дівчинки здійснилася. Тепер ми розуміємо: у тому, що Аня, рік тому перемігши в міжнародному конкурсі NMC Project, отримала право на повному пансіоні навчатися в престижній Durham School (Даррем, Велика Британія), є, безумовно, і частка зусиль, серця і душі Іоани.
Ось як про це і не тільки розповідає сама Анна:
«Іоана та її мама Анжела відразу оточили нас турботою, зігріли нас душевно. Сказати, що я була розгублена та налякана — не сказати нічого. Іоана з Анжелою доклали максимум зусиль, щоб ми почувалися як удома. Вже за тиждень Іоана записала мене до ліцею, де я зустріла своїх перших румунських друзів. А Анжела, незважаючи на свій поважний вік та доволі довгу дорогу, поїхала з моєю мамою в інший кінець Румунії, щоб забрати нашого песика Віллі, якого туди зголосилася евакуювати зовсім незнайома нам дівчина з Києва.
Восьмого березня на мій день народження Іоана влаштувала просто-таки неймовірний сюрприз, який я пам’ятатиму все життя. Вона запросила нас з мамою і бабусею Оленою на телекомпанію PROTV, на якій вона тоді працювала. Завела мене у студію познайомитися із ведучими денного шоу, і виявилося, що все це відбувається вже… у прямому ефірі! Мене привітали іменинним тортом, взяли інтерв’ю. Скориставшись нагодою, я розповіла про війну в Україні та закликала Румунію й увесь світ якомога більше допомагати нашій країні. Ми прожили в гостинному домі Іоани і Анжели майже чотири місяці. Надалі винаймали вже собі квартиру. Мама знайшла роботу, я почала ходити до міжнародної школи офлайн, продовжуючи навчання в українській онлайн.
Для мене Іоана — не тільки рольова модель та приклад благородства й милосердя, вона — моя споріднена душа. Іоана, її мама Анжела, вся їх чотирилапа команда — відтепер моя родина назавжди».
…Минуло два з половиною роки. Ми сидимо з Іоаною на кухні її затишного заміського будинку, який вже давно став і для мене рідним. Незважаючи на вересень, на вулиці типова для Бухареста спека. Мама Іоани Анжела смажить мітчі, традиціну румунську м’ясну справу. Анжела — відмінний кулінар. Поряд лежить чотирилапий бос, красень-лабрадор Кронтці. Йому вже 16 років і саме він тримає під контролем усю хвостато-вусату братію в домі. Я вже давно просила Іоану про інтерв’ю — поговорити про її вражаючу кар’єру, досягнення, благодійність та любов до тварин... А головне — у такий спосіб я хотіла публічно подякувати їй та її мамі Анжелі за наш прихисток, за їх турботу про нас, українських біженців. Гадаю, розповідь зірки румунського спортивного телебачення зацікавить у й українського читача.
— Іоано, знаю, що у вас великий досвід роботи в засобах масової інформації, і що ви є однією із ключових фігур у спортивній журналістиці Румунії. Як почався ваш шлях у цій сфері і що вас в ній приваблює?
— Цього року виповнюється вже 30 років моєї роботи в спортивній журналістиці, і я почуваюся дуже щасливою, бо вважаю свою професію найкращою у світі. Мені завжди подобався спорт. З дитинства мене приваблювало геть усе, що означало саму суть змагання. А любов цю до спорту мені прищепив дідусь, коли вперше привів мене на стадіон. Звідти й почалося захоплення.
— Ви працювали як репортер, продюсували спортивні програми і коментували футбольні матчі. Яку з цих ролей можна назвати викликом, а яка приносить вам найбільше задоволення?
— Абсолютно всі. Але я ніколи не забуду період, коли була репортером. Хоча я провела тисячі ток-шоу, вважаю, що період, коли я була репортером, сподобався мені найбільше. Звичайно, мені подобається коментувати матчі, але бути репортером, розповідати безпосередньо з місця подій завжди здавалося мені найкращою справою.
— У травні 2019 року ви прокоментували свій перший футбольний матч — фінал Кубка Румунії з жіночого футболу. Які враження у вас залишилися від цього досвіду?
— Це було щось надзвичайне. Пам’ятаю, які великі емоції я відчувала, і який хороший був матч із п’ятьма забитими голами. Коментувати матч — це щось особливе, потрібно передати людям емоцію зі стадіону, і це, безумовно, великий виклик.
— Вашу роботу коментатора схвально оцінили й фахівці, бо невдовзі вам довірили працювати вже на матчі за участю національної збірної Румунії та ще й — у рамках Євро-2021…
— Так, це стало найбільшим викликом для мене, особливо тому, що в Румунії жодна жінка раніше не мала такого привілею — коментувати на ТБ футбольні матчі такого масштабу. Усі тоді обговорювали цю тему. По-різному, звичайно, люди сприймали цей факт. Я із вдячністю сприйняла і критику, і похвалу. Можу сказати, що це був унікальний досвід, і тепер інші журналістки в Румунії намагаються йти прокладеною мною стежкою. Матч Франція-Швейцарія в рамках Євро-2021 поки що є найкращим з мого коментаторського доробку. З нереалізованим Кіліаном Мбаппе пенальті, з усім його драматизмом — це було щось унікальне для мене…
— У нас в Україні жінки у спортивній журналістиці — явище вже доволі звичне. А як у Румунії?
— Так само. Це загальна тенденція вже. Якщо на початку моєї кар’єри у нас було 3−4 жінки-репортерки в спорті, то зараз їх вже понад два десятки. Тут є місце для всіх. Важливо, щоб вам подобалося те, що ви робите. Ну, і професіоналізм, достеменне знанням предмету звичайно, насамперед.
— Які поради ви б дали молодим журналістам, особливо жінкам, які хочуть розпочати кар’єру в спортивній журналістиці?
— Бути відданими, поінформованими і мати пристрасть. Якщо не любиш те, що робиш, змінюй місце роботи!
— Іоано, трохи змінимо тему нашої розмови. Ви активно підтримуєте бездомних тварин і проводите кампанії на їхню користь. Що надихнуло вас зайнятися цією діяльністю?
— Я люблю життя в будь-якій його формі та проявах. Махатма Ганді казав: «Рівень цивілізації народу визначається тим, як він ставиться до тварин». З цього потрібно починати. Не знаю, як із цим у вас в Україні, а нас у Румунії, вважаю, є така проблема: нам подобаються собаки лише тоді, коли вони допомагають нам, скажімо, вибиратися з-під завалів після землетрусу чи якихось інших катаклізмів або коли ці ніжні та дбайливі чотирилапі друзі виступають в ролі наших «терапевтів». Але, наприклад, я та мої однодумці в цій справі поважаємо їх завжди і в будь-якій ситуації. Тварини — це справжнє Боже благословення для нас…
— Розкажіть нам про ваших домашніх тваринок. Як собаки і коти з вулиці стали членами вашої сім’ї?
— Я б врятувала всіх бездомних собак у світі, якби могла. Але не можу. Тож зараз у мене вдома лише п'ять собак і три кота. Кронці, Норочел (в нього ампутована лапка, після того, як його збила машина), Кора, Макс і Бренкуша, Шумудіка, Альба і Бобіца. Іноді мені здається, що я б віддала за них своє життя. І якби у мене залишалося, приміром, лише 100 євро в гаманці, то спочатку купила б їм їжу. Коли хтось із них покидає нас, я відчуваю себе спустошеною.
— Які проекти або ініціативи в галузі захисту тварин ви реалізуєте зараз і як люди можуть долучитися або допомогти?
— У мене є дружній до тварин подкаст, де я представляю тварину, яку можна всиновити; я співпрацюю з Дирекцією з захисту тварин повіту Ілфов (передмістя Бухареста — авт.), співпрацюю з притулком "Надія». Нещодавно була в місті Тиргу Жіу, щоб провести мітинг після того, як 60 собак були евтаназовані за одну ніч. З того притулку «удочерила» Бренкушу. Закликаю людей стерилізувати та чіпувати своїх тварин. Також щоомісяця жертвую на бездомних тварин. Роблю все, що можу.
— Також ви є амбасадоркою організації SOS Satele Copiilor România. Розкажіть про вашу діяльність в цій організації і чому вона важлива для вас.
— Співпраця з SOS розпочалася дев«ять років тому, я там волонтер. У мене підопічна, дитина, з якою ми маємо міцний, глибокий зв’язок. Я піклуюся про неї всі ці дев"ять років, допомагаю, направляю, пишаюся її розвитком. У SOS я також розробила соціальну програму: заснувала національну футбольну команду SOS, діти проходять відбір, а найкращі потрапляють до національної команди і грають матчі з легендами румунського футболу. Цього року вони були на зборі в Греції, зіграли товариський матч, відвідали стадіон ПАОК Салоніки і зустрілися з відомим тренером Разваном Луческу. Це було вражаюче.
— Що мотивує вас бути такою активною в професійній сфері та благодійній діяльності?
— Я керуюся двома речами. Робити щось щодня: писати, працювати, і обов’язково робити щось добре, благодійне. Допомогти комусь перейти дорогу, посміхнутися літнім людям, допомогти дитині, допомогти тварині…
Це ж так просто і водночас так важливо для інших.
— Повернімося до футболу. Яку роль, на вашу думку, зіграв Мірча Луческу в українському футболі і що він значить для Румунії?
— Звичайно, для вас, українців Валерій Лобановський — номер один є і, мабуть, залишатиметься таким завжди. Але ж і Мірча Луческу — принаймні за кількістю завойованих очолюваних ним командами трофеїв — теж вписав своє ім’я золотими літерами в історію українського футболу. Хіба не так?
Скільки титулів він виграв з "Шахтарем», в тому числі — останній в історії Кубок УЄФА! Навіть три трофеї за два роки встиг здобути і з «Динамо» Київ. Це — неймовірне досягнення, котре навряд чи хтось із іноземних тренерів зможе колись перевершити.
А що Луческу значить для Румунії? Те ж саме, що й Лобановський для України. Це видатні сини своїх народів.
— Знаю, що вам вдалося побувати на матчі Євро-2024 Румунія-Україна — такому прикрому для нас і тріумфальному для вас…
— О, то були чудові емоції! Так, я була тоді в Мюнхені, і атмосфера в місті була неймовірною. Пам’ятаю, як ми зустрічалися з величезними групами українських уболівальників і традиційно «браталися» з ними, хоча перемоги бажали, звичайно, своїм збірним. Трибуни стадіону були забарвлені у жовтий колір, адже і у нас, і у вас жовтий на футболках. Вважаю, це теж було одним із проявів братання українців і румун, нашої підтримки сусідів, які борються з агресором за свою незалежність.
— Іоана, знаю, що у вас особливе ставлення до України й до українців ще й тому, що вашому житті був досить драматичний епізод, коли ви навесні 2014-го року опинилися в небезпечному для життя Донецьку. Розкажіть про це.
— Я була там у якості репортерки у травні 2014-го — відразу після того, як росіяни захопили Крим. Ми знімали прихованою камерою в зоні конфлікту. Це помітили російські вояки, які тоді вже хазяйнували у Донецьку. Вони жорстко схопили мене, скрутили і…приставили пістолет до моєї голови. На щастя, не застрелили, а лише полякали. Мого колеги-оператора теж арештували, і кілька годин ми не знали нічого одне про одного. Мене тримали в кімнаті з відчиненими дверима. Відтак я бачила, як у сусідньому приміщенні деяких людей жорстко били ногами — це було жахливо…
Врешті, пересвідчившись у тому, що ми є іноземними журналістами, нам з оператором видали якісь папірці, пояснивши, що це паспорти «нєзавісімай рєспіблікі данецк» і дозволивши нам ще кілька днів працювати на тій території. Вдалося відзняти яскраві і водночас жахливі кадри суцільного хаосу, в якому були доти, колючий дріт, підбиті й покинуті танки, горе людей, які оплакували своїх рідних загиблих...
Це були кадрі війни. Тоді я навіть і гадки не мала, що через вісім років знову зіткнутися з нею — тепер уже повномасштабною з боку рашистської країни-агресора.
— Буквально з перших днів після початку цього жахіття ви надали прихисток нам, сім'ї українських біженців. Що спонукало вас зробити цей крок?
— Як я могла не допомогти! Це ж страшенна трагедія, що спіткала наших сусідів-українців. З перших днів війни я дивилася репортажі по телебаченню, як безліч переляканих жінок з дітьми перетинали кордон з Румунією... Я не могла без сліз дивитися на екран. Це змушує мене плакати й зараз.
Тоді я хотіла поїхати до Ясс, щоб там чимось допомагати біженцям, але по роботі не могла цього зробити. Дуже переживала від цього. Але тут пролунав дзвінок від Аркадія Запорожану. Багаторічний агент Мірчі Луческу дізнався, що ми з моєю мамою Анжелою маємо бажання прийняти у себе вдома когось з українців-біженців, і запропонував мені вас — маму, доньку і онуку свого давнього друга з київського «Динамо». Може, хтось і не повірить, але для нас з Анжелою це була маленька втіха в океані сліз. Я допомогла всім, чим могла. Думаю, ми залишимося друзями на все життя.
— Іоана, чого ви навчилися від цієї ситуації, і як цей досвід вплинув на вас особисто?
— Знаєте, що мене найбільше вразило? Що, незважаючи на справжню трагедію, яку українці переживали в той момент, я бачила, як люди приїжджали в Румунію зі своїми домашніми тваринами, яких вони не залишили у лихолітті війни.
Це — теж приклад для нас, румунів. Хотіла б побачити, скільки румунів вчинили б так само в, не приведи Боже, аналогічній ситуації. Повторюю, це найкраще визначає людей — емпатія до тварин. За цей життєвий урок я вам дякую!
— Як ви вважаєте, як ще можна допомогти біженцям, які постраждали від війни?
— Через інтеграцію. Потрібно знайти способи включити їх у громаду. Мільйони румунів виїхали і продовжують виїжджати на Захід. Там прийняли їх, звісно, насамперед тому, що вони виконували роботу, яку місцеві жителі не хотіли виконувати — але це інша розмова. Так само, як румунів прийняли, тих, хто потребує допомоги, повинні підтримати і ми всі. А коли ви переможете у війні, я поїду як турист в Україну, щоб трохи допомогти економіці Києва.
— Іоана, чи вплинув ваш досвід з українською сім’єю на ваше бачення або професійну діяльність?
— Сподіваюся, я стала трохи кращою. Я не дуже часто чогось боюся, але після війни в Україні молюся, щоб Бог дав мені час зробити якомога більше добрих справ у цьому світі, допомогти якомога більше — чи то тваринам, чи людям.
— Що мотивує вас бути такою активною в професійній сфері та благодійній діяльності?
— Я керуюся двома речами. Робити щось щодня: писати, працювати, і обов’язково робити щось хороше. Допомогти комусь перейти дорогу, посміхнутися літнім людям, допомогти дитині, допомогти тварині.
— Чи є у вас нові проекти або плани на майбутнє, якими ви хотіли б поділитися?
— Я залучена в дуже багато проектів. Відкрию таємницю: я, можливо, буду єдиним спортивним журналістом у Румунії, який буде голосувати за «Золотий м’яч», що вручається в жіночому футболі.
— Що допомагає вам зберігати пристрасть і мотивацію після майже 30 років діяльності в індустрії?
— Те, що я не втратила пристрасть. І зараз, коли дивлюся хороший футбольний матч, мене пробирає тремтіння. Я палко люблю спорт і так буде завжди.
Юлія Семененко
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Читати всі коментарі (1)